Признаюсь, від цих слів мені аж мороз пішов поза шкірою. Та й дрож у голосі доктора Мортімера засвідчив, що він і сам глибоко схвильований своєю розповіддю. Холмс нетерпляче нахилився вперед, а його очі спалахнули колючим сухим блиском — це було безпомилковою ознакою того, що в ньому прокинулася гостра цікавість.
— Ви їх бачили?
— Так само виразно, як оце вас.
— І нічого не сказали?
— А що це дало б?
— Як же трапилося, що ніхто більше не помітив слідів?
— Вони були ярдів за двадцять від тіла, ніхто просто не звернув на них уваги. Думаю, я теж їх не побачив би, коли б не знав цієї легенди.
— На пустищі багато вівчарок?
— Багато. Але то бігала не вівчарка.
— Ви кажете, сліди були великі?
— Величезні.
— А собака наближалася до тіла?
— Ні.
— Яка тоді була погода?
— Сира й прохолодна.
— А чи йшов дощ?
— Ні.
— Що являє собою алея?
— Це два ряди старих тисових дерев, які зрослися в густий живопліт у дванадцять футів заввишки. Між ними доріжка завширшки близько восьми футів.
— А між тисами й доріжкою ще що-небудь є?
— Є смужки трави завширшки по шість футів по обидва боки доріжки.
— Якщо я правильно зрозумів, у тисову алею можна проникнути тільки в одному місці крізь хвіртку?
— Так, крізь хвіртку на пустище.
— Чи є туди інші виходи?
— Немає.
— Отже, в тисову алею можна увійти або просто з будинку, або у хвіртку на пустище?
— Є ще один вихід — крізь альтанку в дальньому кінці алеї.
— Сер Чарльз дійшов туди?
— Ні, він лежав за п'ятдесят ярдів від неї.
— А тепер скажіть мені, докторе Мортімере,— це дуже важливо,— сліди, які ви побачили, були на доріжці, а не на траві?
— На траві слідів не видно.
— Вони були з того краю доріжки, де хвіртка?
— Так, вони були з того самого краю доріжки, що й хвіртка на пустище.
— Страшенно цікаво. Ще одне. Хвіртка була зачинена?
— Зачинена й замкнена на висячий замок.
— Яка вона заввишки?
— Близько чотирьох футів.
— Отже, через неї можна перелізти?
— Можна.
— А які сліди ви побачили біля хвіртки?
— Там не було нічого особливого.
— Боже мій! Невже не шукали?
— Шукали. Я сам шукав.
— І нічого не знайшли?
— Там усе було дуже заплутано. Сер Чарльз, очевидно, стояв біля хвіртки хвилин п'ять-десять.
— Чому ви так думаєте?
— Тому що попіл з його сигари впав двічі.
— Чудово! Такий колега, Вотсоне, нам до душі. Ну, а сліди?
— На маленькій латочці піску були сліди тільки сера Чарльза. Інших я не побачив.
Шерлок Холмс нетерпляче ляснув себе по коліну.
— Який жаль, що я там не був! — вигукнув він. — Це, безперечно, надзвичайно цікава справа, вона надає величезні можливості для спеціаліста-науковця. Оту піщану сторінку, на якій я міг би прочитати так багато, давно вже розмито дощем і столочено дерев'яними черевиками селян. О докторе Мортімере, докторе Мортімере, подумати тільки, що ви мене не покликали! Ви взяли на себе дуже велику відповідальність.
— Я не міг звернутися до вас, містере Холмсе, не розголосивши всіх цих фактів, а я вже пояснив, чому не бажав цього робити. Крім того, крім того...
— Чого ж ви замовчали?
— Є одна сфера, де безсилі найпроникливіші й найдосвідченіші детективи.
— Ви хочете сказати, що тут не обійшлося без чогось надприродного?
— Категорично твердити цього я не можу.
— Не можете, але ви так думаєте.
— Відтоді як сталася ця трагедія, містере Холмсе, до мене дійшли чутки про кілька випадків, які важко узгодити з існуючим у природі порядком.
— Наприклад?
— Я з'ясував, що кілька місцевих жителів ще до жахливої смерті сера Чарльза бачили в пустищі якусь тварину — за описом вона достоту відповідає баскервільському демону і, цілком імовірно, ще невідома науці. Всі очевидці сходяться на тому, що це моторошна, схожа на привид величезна істота, яка до того ж ще й світиться. Я піддав цих людей перехресному допиту — один з них хитрий, упертий селянин, другий — коваль, третій хуторянин з пустища,— і кожний з них розповів ту саму історію про страхітливий привид, достеменно схожий на пекельного собацюру, про якого йдеться в легенді. Повірте мені, всю нашу округу охопив жах, і тепер з'являтися на пустищі вночі відважуються тільки найбільші відчайдухи.
— І ви, досвідчена людина науки, вірите, що це явище надприродне?
— Не знаю навіть, чому вірити.
Холмс знизав плечима.
— Досі моя розшукна робота обмежувалася цим світом,— мовив він.
— В міру своїх скромних сил я боровся із злом, але кинути виклик самому прабатькові зла було б з мого боку, мабуть, занадто великим зухвальством. А проте ви мусите визнати, що сліди тієї істоти — річ матеріальна.
— Собака з легенди виявився досить матеріальним, щоб розірвати людині горло, і все ж водночас він був якийсь сатанинський.
— Бачу, ви остаточно перейшли в табір тих, хто вірить у надприродне. А тепер, докторе Мортімере, скажіть мені ось таке. Якщо ви додержуєтесь цієї думки, то навіщо ви взагалі прийшли до мене? Ви кажете мені, що розслідувати причини смерті сера Чарльза марна справа і тут же, не переводячи подиху, заявляєте, що бажаєте, щоб я взявся за цю справу.
— Я не казав, що бажаю, щоб ви взялися за неї.
— Тоді чим же я можу вам допомогти?
— Порадою, що мені робити з сером Генрі Баскервілем, який прибуває на вокзал Ватерлоо,— доктор Мортімер подивився на свій годинник,— рівно через годину з чвертю.
— Це спадкоємець?
— Так. Після смерті сера Чарльза ми навели про нього довідки й дізналися, що він фермерствує в Канаді. З відгуків, які до нас дійшли, нам відомо, що це в усіх відношеннях прекрасна молода людина. Я говорю зараз не як лікар, а як довірена особа й виконувач духівниці сера Чарльза.
— Чи немає інших претендентів на спадщину?
— Немає. Єдиний інший родич, на слід якого нам пощастило натрапити,— це Роджер Баскервіль, найменший з трьох братів, старшим серед яких був нещасний сер Чарльз. Середній брат, який вмер молодим, є батьком сера Генрі. Третій, Роджер, був у сім'ї паршивою вівцею. Він походив з давньої деспотичної баскервільської породи і, так мені розповіли, був як дві краплі води схожий на старого Гуго. В Англії йому зробилося непереливки і він утік в Центральну Америку, де й помер від жовтої лихоманки в тисяча вісімсот сімдесят шостому році. Генрі — останній з Баскервілів. За одну годину й п'ять хвилин я зустріну його на вокзалі Ватерлоо. Я одержав телеграму, що цього ранку він прибув у Саутгемптон. Ну, містере Холмсе, що, на вашу думку, мені з ним робити?
— А чому б йому не поїхати в своє родове гніздо?
— Це було б ніби й природно. Та зважте на те, що кожного Баскервіля, який оселявся там, спостигала лиха доля. Я впевнений, що якби сер Чарльз міг поговорити зі мною до своєї смерті, він застеріг би мене, щоб я не привозив останнього нащадка стародавнього роду й спадкоємця великого багатства в те страшне місце. А проте не можна заперечити, що добробут нашого бідного суворого краю залежить від того, житиме там сер Генрі чи ні. Всі добрі починання сера Чарльза зведуться нанівець, якщо баскервільський замок стоятиме пусткою. Я все розповів вам і прошу вашої поради тому, що боюсь, щоб мої власні інтереси як місцевого жителя не позначились надмірно на моїх діях.
Холмс ненадовго замислився.
— Якщо обійтися без зайвих слів, то справа стоїть так,— сказав він. — На вашу думку, існує якась диявольська сила, яка перетворила Дартмур у небезпечне для Баскервілів місце. Я не помиляюсь?
— В усякому разі, я маю підстави твердити, що це можливо.
— Саме так. Але ж, якщо ваша теорія про надприродні сили правильна, то в Лондоні вони напевно можуть занапастити цього молодого спадкоємця так само легко, як і в Девоншірі. Погодьтеся, диявол, дієздатний тільки в своїй місцевості, як парафіяльна рада, річ надто незбагненна.
— Ви висловлювалися б не так легковажно, містере Холмсе, якби самі особисто зіткнулися з усім цим. Отже, наскільки я зрозумів, ви вважаєте, що сер Генрі буде в Девоншірі в такій же безпеці, як і в Лондоні. Він приїжджає через п'ятдесят хвилин. Що ви мені пррадите робити зараз?
— Зараз я раджу вам, сер, гукнути кеб, узяти свого спанієля, що шкребеться у вхідні двері, і їхати на вокзал Ватерлоо зустрічати сера Генрі Баскервіля.
— А далі?
— Далі ви зовсім нічого йому не будете казати, поки я не обміркую цю справу як слід.
— Скільки часу вам потрібно для цього?
— Двадцять чотири години. Я буду вам дуже зобов'язаний, докторе Мортімере, якщо завтра о десятій ранку ви завітаєте сюди до мене, якщо ж ви ще й приведете з собою сера Генрі Баскервіля, це допоможе мені краще розробити плани на майбутнє.
— Я так і зроблю, містере Холмсе,— доктор Мортімер записав час зустрічі на своїй манжеті й квапливо вийшов, у властивій йому дивній манері неуважно роздивляючись навколо. Холмс зупинив його, коли він уже дійшов до сходів.
— Ще одне запитання, докторе Мортімере. Ви кажете, кілька чоловік бачило на пустищі той привид перед смертю сера Чарльза Баскервіля?
— Бачили троє.
— А після смерті сера Чарльза привид з'являвся?
— Не чув нічого такого.
— Дякую вам. На все добре.
Холмс сів на своє місце, і на обличчі в нього з'явився вираз внутрішньої спокійної вдоволеності, який означав, що перед ним проблема до пари його майстерності.
— Збираєтеся кудись іти, Вотсоне?
— Так, якщо нічим не зможу вам допомогти.
— Ні, мій друже, я звертаюся до вас по допомогу тоді, коли настає час дій. Але яка це чудова, справді унікальна справа, хоч з якого боку на неї дивитись. Коли будете проходити повз крамницю Бредлі, попросіть його, будь ласка, прислати мені фунт найміцнішого тютюну. Наперед дякую. Буде також непогано, якщо вам не завдасть труднощів не повертатися додому аж до вечора. А тоді я з радістю обміняюся з вами враженнями про цю надзвичайно цікаву проблему, яку нам було запропоновано сьогодні вранці.
Я знав, що моєму другові в години його напруженої розумової роботи, коли він зважував буквально кожну найдрібнішу обставину справи, вибудовував взаємовиключні версії, протиставляючи їх одна одній і вирішуючи, які деталі мають значення і які несуттєві, дуже потрібні були тиша й самотність. Тому я цілий день провів у своєму клубі й повернувся на Бейкер-стріт тільки ввечері. Була майже дев'ята година, коли я знову з'явився в нашій вітальні.
Першою моєю думкою, коли я відчинив туди двері, було: у нас пожежа, бо в кімнаті мене зустрів дим коромислом, і світло лампи, яка стояла на столі, насилу в ньому вгадувалася. Та страхи відразу й минулися, бо горло мені перехопило від ядучого диму міцного дешевого тютюну і я закашлявся. Крізь імлу я ледве розгледів Холмса, який зручно вмостився в кріслі. Він був у халаті й зі своєю чорною глиняною люлькою в зубах. Навколо нього лежало кілька паперових сувоїв.
— Застудилися, Вотсоне? — спитав він.
— Ні, не застудився, просто тут отруйне повітря.
— Так, тепер, коли ви про це сказали, я бачу, що воно трохи задушливе.
— «Трохи задушливе»! Та дихати нічим.
— Тоді відчиніть вікно! Бачу, ви цілий день просиділи в своєму клубі.
— Ну, Холмсе, любий мій!
— Я не помилився?
— Звичайно ні, але як ви?..
Він засміявся, дивлячись на моє розгублене обличчя.
— Ваша наївність, Вотсоне, справді чарівна, тому тренувати на вас свої скромні розумові сили для мене сама приємність. Джентльмен іде з дому за дощової погоди, коли скрізь болото. І повертається ввечері чистісінький, без цяточки грязюки, з глянцем на капелюсі й черевиках. Отже, він десь просидів цілий день. Близьких друзів у нього немає. Де ж тоді він був? Хіба не зрозуміло?
— Досить зрозуміло.
— В світі повно таких очевидних речей, але ніхто ніколи їх не помічає. Де, на вашу думку, я сьогодні був?
— Також цілий день просиділи на місці.
— Навпаки. Я побував у Девоншірі.
— Подумки?
— Еге ж. Моє тіло залишалося в цьому кріслі і,— з сумом зауважу,— спожило під час моєї відсутності два великих кавники кави й неймовірну кількість тютюну. Після того як ви пішли, я послав до Стемфорда по випущену військово-геодезичним управлінням карту тієї частини пустища, і мій дух цілий день ширяв над ним. Тішу себе надією, що тепер там не заблукаю.
— Мабуть, карта великого масштабу?
— Дуже великого. — Холмс розгорнув один паперовий сувій у себе на колінах. — Ось та сама ділянка, яка нас цікавить. Посередині неї стоїть баскервільський замок.
— Навколо нього ліс?
— Саме так. Думаю, тисова алея, хоч вона тут і не позначена, повинна проходити вздовж оцієї лінії, поряд з пустищем і, як ви розумієте, праворуч від нього. Оця маленька купка будівель — сільце Грімпен, там штаб-квартира нашого друга доктора Мортімера. В радіусі п'яти миль, як ви бачите, житло зустрічається дуже рідко. Ось лефтерський замок, про нього згадується в манускрипті. А цей будинок, мабуть, оселя натураліста, здається, Степлтона, якщо я правильно запам'ятав його ім'я. На пустищі є ще два хутори — «Висока скеля» і «Смердюче болото». За чотирнадцять миль від них прінстаунська каторжна тюрма. А між цих розкиданих точок і навколо них простягається безлюдне мертве пустище. Ось та сцена, на якій розігралася трагедія і, можливо, з нашою допомогою розіграється ще раз.
— Так, дика місцина.
— Декорації до пари трагедії. Якщо диявол справді забажав утрутитись у людські справи...
— Бачите, ви самі схильні шукати пояснень у надприродних силах.
— Дияволові поплічники можуть бути з плоті й крові, хіба ні? Для початку нас чекає два запитання. Перше — чи було взагалі вчинено злочин, і друге — в чому полягає злочин і як його було вчинено. Зрозуміло, якщо припущення доктора Мортімера виявиться правильним і ми маємо справу з силами, що не підлягають звичайним законам природи, то це покладе край нашому розслідуванню. Та перш ніж це відбудеться, ми зобов'язані перевірити всі інші гіпотези. Давайте-но зачинимо вікно, якщо ви не проти. Дивна річ, але концентрація диму в повітрі сприяє концентрації думки. Я ще не дійшов до того, щоб залазити в скриню, коли мені треба добре подумати, але це логічний висновок з моїх спостережень. Ви прокручували цю справу в своїй голові?
— Так, протягом дня я чимало над нею думав.
— І якого висновку дійшли?
— Надзвичайно заплутана історія.
— Безперечно, це своєрідна справа. Особливо в деяких моментах. Наприклад, змінився характер слідів. Який висновок ви з цього робите?
— Мортімер сказав, що сер Чарльз від хвіртки йшов алеєю навшпиньках.
— Він тільки повторив слова якогось дурня, сказані тим під час проведення слідства. Навіщо було чоловіку йти алеєю навшпиньках?
— Ну то й що?
— Він тікав, Вотсоне, тікав відчайдушно, тікав, рятуючи життя, тікав доти, поки серце його не розірвалось і він не впав мертвий.
— Тікав від чого?
— Ось у цьому й полягає наша проблема. Є ознаки того, що сер Чарльз Баскервіль спочатку до нестями перелякався, а вже тоді кинувся бігти.
— Чому ви так кажете?
— Я припускаю одне: те, що його налякало, наблизилося до нього з пустища. Якщо все відбувалося саме так,— а це здається найімовірнішим,— то тільки людина, яка страшенно розгубилася, могла побігти від будинку замість бігти до нього. І якщо свідчення цигана правдиві, то сер Чарльз біг з криком про допомогу в той бік, де її аж ніяк не можна було знайти. Тоді, знову ж, кого він чекав того вечора і чому в тисовій алеї, а не у власному будинку?
— Ви думаєте, сер Чарльз когось чекав?
— Він був літнім, хворим чоловіком. Ми розуміємо його бажання вийти на вечірню прогулянку, але ж земля була сира, а погода холодна. Чи природним було для сера Чарльза стояти біля хвіртки п'ять або й десять хвилин, як з'ясував доктор Мортімер, який виявив набагато більше здорового глузду, ніж мені здавалося спочатку, звернувши увагу на сигарний попіл.
— Але ж сер Чарльз виходив на прогулянку щовечора.
— Як на мене, неймовірно, щоб він чекав біля хвіртки щовечора. Навпаки, факти свідчать: він уникав пустища. А того вечора він когось чекав. Це було напередодні його поїздки в Лондон, яка не відбулася. Як бачите, Вотсоне, справа набуває чіткості. Вона стає логічно послідовною і зрозумілою. А тепер, будь ласка, дайте мені скрипку,— далі ми будемо обговорювати цю загадку після того, коли вранці, сподіваюсь, не без користі, зустрінемося з доктором Мор-тімером і сером Генрі Баскервілем.