СОБАКА БАСКЕРВІЛІВ

   Розділ 13

   СІТІ РОЗСТАВЛЕНО

   — Ось ми й зійшлися врукопаш,— мовив Холмс, коли ми простували пустищем до баскервільського замку. — Але ж яка в цього чоловіка витримка! Як швидко він опанував собою, хоч мав би бути неабияк приголомшений, коли побачив, що його жертвою стала зовсім не та людина! Я казав вам ще в Лондоні, Вотсоне, і тепер повторюю знову: у нас ще не було такого гідного нашої зброї ворога.

   — Мені шкода, що він вас побачив.

   — Я спочатку теж пошкодував про це. Але уникнути зустрічі було неможливо.

   — А як, на вашу думку, на його планах позначиться те, що він знає про вашу присутність у цих місцях?

   — Це може або примусити його бути обережнішим, або підштовхне до відчайдушних і негайних дій. Як і більшість не обділених розумом злочинців, він, очевидно, схильний надто покладатися на свою кмітливість, а тому вважає, що цілком нас обдурив.

   — А чому б нам зразу не заарештувати його?

   — Любий Вотсоне, ви народжені людиною дії. Ваші інстинкти завжди спонукають вас до найенергійніших вчинків. Але припустімо, для прикладу, що сьогодні вночі ми його заарештуємо. Яку це, кінець кінцем, дасть нам користь? Ми нічого не зможемо довести. От у цьому й полягає диявольська хитрість. Якби Степлтон мав собі за підпомагача людину, ми змогли б добути якісь докази, але якщо ми витягнемо на світ Божий собацюру, то це нам аж ніяк не допоможе накинути зашморг на шию його хазяїну.

   — Але ж ми маємо докази.

   — Ми не маємо навіть їхньої тіні — лише здогади й припущення. Та нас просто засміють у суді, якщо ми поткнемося туди з подібними свідченнями й доказами.

   — У нас є сер Чарльз.

   — Його знайдено мертвим без ніяких ознак насильницької смерті. Ми з вами знаємо, що він помер зі страху, знаємо також, що саме його налякало, але як переконати в цьому дванадцятьох флегматиків — присяжних засідателів? Які докази того, що до злочину має стосунок собака? Де сліди його зубів? Звичайно, нам з вами відомо, що собаки не кусають мертвих і що сер Чарльз вмер ще до того, як той пес наздогнав його. Ми повинні довести все це, а зробити цього не можемо.

   — Ну, а сьогоднішній вечір?

   — Він нічого особливого нам не дав. Знову ж таки немає прямого зв'язку між собакою і смертю. Собаку ми не бачили. Ми його чули, але нікого не зможемо переконати, що він гнався за каторжником. Адже й причин для цього нібито не існує. Ні, мій друже, ми повинні визнати факт: поки що складу злочину немає, але щоб виявити його, треба не пошкодувати сил і ризикнути.

   — Що ж ви пропонуєте?

   — Я покладаю великі надії на те, що для нас може зробити місіс Лаура Лайонз, коли дізнається про справжній стан справ. Крім того, в мене є й власний план. Не треба загадувати наперед, але я сподіваюсь, що не пізніше як завтра перемога буде нарешті за мною.

   Більше нічого з Холмса я не зміг витягнути, і він, поринувши в свої думки, мовчки дійшов аж до воріт баскервільського замку.

   — Ви зайдете?

   — Так, не бачу рації ховатися далі. Але ще одне слово, Вотсоне. Нічого не кажіть про собаку серові Генрі. Нехай думає про причини смерті Селдена те саме, що Степлтон хотів би, щоб думали ми. Йому потрібна буде вся його мужність, щоб витримати випробування, яке чекає на нього завтра, коли він, якщо я правильно пам'ятаю ваш звіт, піде до цих людей на обід.

   — Мене теж туди запрошено.

   — Ви повинні відмовитись, нехай сер Генрі йде сам. Це легко влаштувати. Ну, на власний обід, бачу, ми надто запізнилися, але повечеряти нам обом не зашкодить.

   Сер Генрі не стільки здивувався, скільки зрадів появі Шерлока Холмса, бо вже кілька днів чекав, що той, дізнавшись про останні події, в Лондоні не затримається. А проте баронет зачудовано звів брови, коли дізнався, що мій друг не тільки не має з собою ніякого багажу, а й не пояснює, чим зумовлено його відсутність. Спільними зусиллями Холмса було забезпечено всім, що йому було треба, і за пізньою вечерею ми розповіли серові Генрі стільки з відомого нам, скільки йому необхідно було знати. Але спочатку мені довелося виконати один неприємний обов'язок — розповісти Беррімору і його дружині про смерть Селдена. Дворецький зустрів цю звістку з явною полегкістю, а місіс Беррімор гірко заплакала, закривши обличчя фартушиною. Для всього світу Селден був злочинцем, напівтвариною-напівдияволом, але для неї він завжди залишався маленьким норовливим хлопчиком з її юності, дитиною, яка чіплялася за її руку. Воістину безнадійно зіпсований лише той чоловік, якого не оплаче жодна жінка.

   — Відтоді як Вотсон уранці кудись поїхав, я цілий день нудився в чотирьох стінах,— сказав баронет. — Як на мою думку, мене слід похвалити, бо я дотримав своєї обіцянки. Якби я не дав слова не виходити з дому самому, то міг би провести вечір значно веселіше — Степлтон надіслав мені записку, запрошуючи до себе.

   — Авжеж,— ви провели б вечір значно веселіше, в цьому я не маю сумніву,— сухо відказав Холмс. — До речі, мені здається, ви не цінуєте те, що ми оплакували вас, стоячи біля людини із скрученими в'язами.

   Сер Генрі широко розплющив очі:

    — Як це?

   — А так. Бідолаха був у вашому одязі. Боюсь, у Беррімора, який дав його каторжнику, можуть бути неприємності з поліцією.

   — Навряд. Наскільки я знаю, там не було міток.

   — Що ж, йому пощастило, і не тільки йому, а й усім вам тут, оскільки всі ви в цьому випадку є порушниками закону. Я не впевнений, що мій найперший обов'язок як чесного детектива не полягає в тому, щоб заарештувати всіх, хто є в будинку. За неспростовні викривальні документи можуть правити листи Вотсона.

   — Але ж у якому стані наша власна справа? — спитав баронет. — Чи вдалося вам хоч трохи її розплутати? Ми з Вотсоном, відколи приїхали сюди, ще нічого не зробили.

   — Думаю, в скорому часі я матиму змогу зробити становище набагато для вас зрозумілішим. Справа виявилася надзвичайно важкою і неймовірно складною. Ще й досі в ній залишається кілька пунктів, що тонуть у мороці, але він все одно ось-ось розвіється.

   — Вотсон, певно, розповів вам про один випадок. Ми чули в пустищі собаку, тож можу заприсягтися, що не все є порожнім марновірством. На Заході мені доводилося мати справу з собаками, і коли я чую, як пес гавкає, то знаю, що це за один. І якщо вам вдасться надіти намордник на цього собаку й посадити його на ланцюг, я буду готовий будь-де заприсягтися: ви найкращий детектив у світі.

   — І намордник я на нього надіну, і на ланцюг посаджу — тільки допоможіть мені.

   — Я зроблю все, що ви скажете.

   — Дуже добре. Але я вас попрошу слухатися мене сліпо, не питаючи, чому й навіщо.

   — Як вам буде завгодно.

   — Якщо ви так зробите, то, думаю, ми швидко розв'яжемо нашу маленьку проблему. Не маю сумніву, що...

   Холмс раптом замовк і пильним поглядом втупився кудись поверх моєї голови. Лампа світила просто йому в обличчя — вкрай напружене й непорушне, воно могло б належати справжній класичній статуї і було втіленням тривоги й надії.

   — Що трапилося? — в один голос вигукнули ми з сером Генрі.

   Коли Холмс опустив очі, я побачив, що він намагається вгамувати якесь внутрішнє хвилювання. Обличчя в нього було спокійне, але очі світилися торжеством.

   — Пробачте, але я на цьому знаюсь і я в захопленні,— сказав він, показавши рукою в бік галереї портретів, що висіли на протилежній стіні. — Вотсон ніяк не хоче припустити, що я розуміюся на живопису, але це звичайні заздрощі, просто наші погляди на цей предмет не збігаються. Але портрети справді чудові.

   — Радий чути це,— мовив сер Генрі, з деяким здивуванням глянувши на мого друга. — Не буду удавати, ніби я дуже багато тямлю в картинах, от у конях чи бичках — то інша справа. Навіть не уявляв, що ви знаходите час для таких речей.

   — Я знаю, який живопис гарний, а який поганий, і зараз бачу саме гарний живопис. Присягаюсь, ота дама в синій шовковій сукні належить пензлю Неллера, а товстий джентльмен у перуці — то Рейнольдс. Це, очевидно, фамільні портрети?

   — Так, усі до одного.

   — І ви знаєте, хто на них?

   — Беррімор добре мене потренував, і я, гадаю, можу відповісти свій урок без помилок.

   — Хто отой джентльмен з підзорною трубою?

   — То контр-адмірал Баскервіль, який служив під командою адмірала Родні у Вест-Індії. А он той у голубому сюртуці і з сувоєм паперів — сер Вільям Баскервіль — голова комісії Палати громад за Пітта.

   — А цей кавалер навпроти мене, у чорному оксамитовому камзолі з мереживом?

   — О, вам треба знати про нього. Це причина всіх наших нещасть — лиходій Гуго, від якого почалася легенда про собаку Баскервілів. Ми його, очевидно, ніколи не забудемо.

   Я з цікавістю й деяким здивуванням втупився у портрет.

   — Боже мій! — мовив Холмс. — Він здається досить спокійним, лагідним чоловіком, але, насмілюся сказати, в погляді є щось диявольське, я уявляв його кремезнішим хлопцем і розбишакою.

   — Портрет справжній, сумнівів тут бути не може, бо на зворотному боці написано його ім'я і дата — тисяча шістсот сорок сьомий рік.

   Решту вечора Холмс говорив мало, але портрет гульвіси Гуго, здавалося, зачарував його, і коли ми сиділи за вечерею, він майже не спускав з нього очей. Проте познайомитися з ходом думок мого друга я зміг тільки пізніше, коли сер Генрі пішов до себе в кімнату. Взявши свічку з своєї спальні, Холмс повернувся разом зі мною в трапезну й підніс її до потемнілого від часу портрета.

   — Ви не помічаєте в ньому нічого особливого?

   Я довго роздивлявся крислатий капелюх з плюмажем, довгі кучері, білий мереживний комір і суворе, мертве обличчя. Воно не відзначалося брутальністю, але було бундючне, безжальне й жорстоке, з міцно стуленими тонкими губами й холодними невблаганними очима. — Він нікого вам не нагадує?

   — В нижній частині обличчя є щось від сера Генрі.

   — Можливо, не більше, ніж натяк. Але зачекайте хвилиночку!

   Він став на стільця і, тримаючи свічку в лівій руці, затулив зігнутою правою крислатий капелюх і завитки довгих кучерів.

   — Господи Боже! — не стримав я здивованого вигуку.

   З полотна на мене дивилося обличчя Степлтона.

   — Ага, тепер ви теж побачили. Мої очі давно натреновані вивчати обличчя, а не те, що їх прикрашає. Найголовніша якість криміналіста-слідчого — це вміти проникати поглядом за маски.

   — Неймовірно. Наче його портрет.

   — Так, цікавий випадок повернення до предків, причому як у фізичному, так і в духовному смислі. Людині досить почати вивчати портрети, щоб перетворитися на прибічника теорії переселення душ. Не підлягає сумніву, Степлтон теж з роду Баскервілів.

   — Із планами на спадщину.

   — Цілком вірно. Цей портрет, що випадково потрапив на очі, дає нам у руки одну з найважливіших сполучних ланок, відсутність якої так нам дошкуляла. Ми впіймали його, Вотсоне, ми його впіймали і, присягаюсь, не встигне закінчитися завтрашній день, як він битиметься в наших сітях так само безпорадно, як б'ються метелики в його сачку. Шпилька, корок, карточка — і ми поповнимо ним колекцію на Бейкер-стріт.

    Холмс зареготав і відвернувся від портрета. Я взагалі не чув, щоб він сміявся часто, і завжди його сміх віщував комусь лихо.

   Вранці я прокинувся рано, але Холмс був на ногах ще раніше: одягаючись, я побачив, що він уже встиг десь побувати.

   — Еге ж, сьогодні ми матимемо морочливий день,— зауважив він, радісно й нетерпляче потираючи руки. — Сіті розставлено, скоро почнемо їх витягувати. Так от, до кінця дня ми напевно знатимемо, зловили ми нашу велику сухо-морду щуку чи вона проскочила в дірку.

   — Ви вже встигли побувати в пустищі?

   — Я дійшов до Грімпена й надіслав звідти повідомлення в Прінстаун про смерть Селдена. Здається, ні, я майже впевнений, нікого з вас не турбуватимуть у зв'язку з цією справою. Крім того, я зв'язався з моїм вірним Картрайтом,— адже він, безперечно, дуже сумував би під дверима моєї халупи, як пес на могилі свого хазяїна, коли б я не заспокоїв його щодо своєї безпеки.

   — Що ми будемо робити далі?

   — Насамперед побачимося з сером Генрі. А ось і він!

   — Доброго ранку, Холмсе! — привітався баронет. — Ви схожі на генерала, який розробляє з начальником штабу план битви.

   — Так воно й є. Вотсон прийшов одержати наказ.

   — Я теж.

   — Чудово. Якщо я не помиляюсь, наші друзі Степлтони запросили вас сьогодні на обід?

   — Сподіваюсь, ви теж туди підете. Вони дуже гостинні люди, і я впевнений, що вони будуть надзвичайно раді вас бачити

   — Боюсь, нам з Вотсоном доведеться поїхати в Лондон.

   — У Лондон?

   — Так. За нинішнього збігу обставин від нас там буде більше користі.

   Обличчя баронета помітно видовжилося.

   — А я мав надію, що в цій справі ви залишитеся зі мною до кінця. Замок Баскервілів і пустище не ті місця, де приємно бути самому.

   — Дорогий друже, ви повинні вірити мені беззастережно і робити все так, як я вам радив. Можете сказати вашим друзям, що ми були б щасливі прийти з вами, але невідкладні справи покликали нас у Лондон. Повернутися в Девоншір ми сподіваємося дуже швидко. Ви не забудете переказати їм це?

   — Якщо ви наполягаєте.

   — Запевняю вас, іншого шляху немає.

   З того, як баронет спохмурнів, я зрозумів, що він вважає наш від'їзд дезертирством і глибоко цим ображений.

   — Коли ви бажаєте їхати? — холодно спитав він.

   — Зразу ж після сніданку. Ми поїдемо зі станції Кумбі-Трейсі, але Вотсон залишить тут свої речі — це буде запорука того, що він до вас повернеться. Вотсоне, надішліть, будь ласка, Степлтону записку, нехай він знає, що ви не можете до них прийти і шкодуєте про це.

   — Мені теж дуже хотілось би поїхати з вами в Лондон,— оголосив баронет. — Чому я маю сидіти тут сам?

   — Тому що це ваш пост. Тому що ви дали мені слово чинити так, як я вам скажу, а я кажу вам залишитися тут.

   — Гаразд, я залишусь.

   — Ще одна порада. Їдьте в Мерріпіт-хаус кіньми. Але коляску відішліть назад і скажіть Степлтону, що назад підете пішки.

   — Пішки пустищем?

   — Так.

   — Але саме від цього ви не раз мене застерігали.

   — Сьогодні можете йти спокійно, небезпека вам не загрожуватиме. Якби я не довіряв до кінця вашій витримці й мужності, то ніколи б не запропонував вам цього, але необхідно, щоб ви зробили саме так.

   — Добре.

   — І якщо ви хоч трохи цінуєте своє життя, то, вийшовши в пустище, нікуди не звертайте із стежки, що веде від Мерріпіт-хаус до Грімпенської дороги, тим більше, що ви не раз нею ходили.

   — Я зроблю так, як ви кажете.

   — Дуже добре. Мені хотілось би виїхати якомога швидше після сніданку, щоб бути в Лондоні ополудні.

   Ця програма дій вкрай мене здивувала, хоч я й пам'ятав слова Холмса, сказані ним Степлтону напередодні ввечері про те, що наступного дня його візит у ці місця закінчиться. Досі мені й на думку не спадало, що Холмс захоче взяти мене з собою, до того ж я не розумів, як ми обидва можемо бути відсутніми в годину, ним самим оголошену критичною. А проте мені лишалося тільки мовчки слухатися, отож ми попрощалися з нашим засмученим другом і за дві години були на станції Кумбі-Трейсі, звідки відіслали коляску назад у Баскервільхол. На платформі нас чекав невеличкий хлопчина.

   — Які будуть накази, сер?

   — Сідай на цей поїзд, Картрайте, і їдь у Лондон. Як тільки приїдеш, надішли від мого імені телеграму серові Генрі Баскервілю та спитай його, чи не знайшов він мого записника, якого я десь загубив. Якщо знайшов, нехай надішле його на Бейкер-стріт листом до запитання.

   — Слухаю, сер.

   — І спитай зараз у станційній конторі, чи немає там для мене якого-небудь повідомлення.

   Хлопчина повернувся з телеграмою, і Холмс дав її мені. Я прочитав: «Телеграму одержав. Виїжджаю з незаповненим ордером на арешт. Буду п'ятій сорок. Лестрейд».

   — Це відповідь на телеграму, надіслану мною вранці. Лестрейд, здається, один з найкращих детективів-професіоналів, і нам, мабуть, потрібна буде його допомога. Ну а тепер, Вотсоне, треба використати наш час якнайкраще й завітати до нашої знайомої місіс Лаури Лайонз.

   План кампанії, розроблений Холмсом, починав прояснюватися. Мій друг вирішив використати баронета для того, щоб переконати Степлтонів, ніби нас у Баскервіль-холі дійсно немає, насправді ж ми повернемося на місце подій саме тоді, коли в цьому буде найбільша потреба. Телеграма з Лондона, якщо сер Генрі згадає її в розмові з Степлтонами, повинна розвіяти їхні останні сумніви. І я вже наче аж бачив, як наші сіті дедалі щільніше стягуються навколо сухомордої щуки.

   Місіс Лаура Лайонз сиділа в своїй робочій кімнаті, і Шерлок Холмс розпочав розмову щиро й відверто, чим неабияк її здивував.

   — Я розслідую обставини смерті сера Чарльза Баскервіля,— сказав він. — Мій друг доктор Вотсон, ось він перед вами, поінформував мене про все, що ви повідомили в зв'язку з цією справою і що приховали.

   — Що саме я приховала? — зухвало спитала вона.

   — Ви визнали, що попросили сера Чарльза бути біля хвіртки о десятій годині вечора. Як ми знаємо, він помер саме там і саме в той час. Ви приховали, який зв'язок існує між цими двома багатозначними фактами.

   — Між ними немає зв'язку.

   — В такому випадку ми є свідками справді надзвичайного збігу обставин. Але я впевнений, що ми кінець кінцем встановимо цей зв'язок. Я хочу бути з вами абсолютно відвертим, місс Лайонз. Ми вважаємо смерть сера Чарльза вбивством, і в цю справу може бути вплутаний не тільки ваш друг містер Степлтон, а й його дружина.

   Місіс Лайонз схопилася з крісла.

   — Його дружина?! — вигукнула вона.

   — Це вже ні для кого не таємниця. Особа, яка видавала себе за сестру Степлтона, насправді його дружина.

   Місіс Лайонз знову сіла. Її пальці стиснули бильця крісла з такою силою, що нігті на них, доти рожеві, аж побіліли.

   — Його дружина! — повторила вона. — Він неодружений!

   Шерлок Холмс знизав плечима.

   — Доведіть мені це! Доведіть! І якщо вам це вдасться, я...

    Лютий вогонь в її очах сказав більше, ніж будь-які слова.

   — Я готовий зробити це,— відказав Холмс, дістаючи з кишені якісь папери. — Ось фотографія цієї пари, зроблена чотири роки тому в місті Йорк. На звороті написано: «М-р і м-с Ванделер», але вам не важко буде впізнати його та й її, якщо вам доводилося зустрічатися з нею. А ось три документи, в яких люди, що заслуговують на довіру, описують містера і місіс Ванделер, які в той час мали приватну школу «Святий Олівер». Прочитайте це, і у вас не залишиться жодних сумнівів відносно того, що йдеться про одних і тих самих людей.

   Місіс Лаура Лайонз мигцем проглянула простягнуті їй папери, потім звела очі на нас — відчай перетворив обличчя цієї жінки на холодну, непорушну маску.

   — Містере Холмсе,— мовила вона,— цей чоловік пропонував мені вийти за нього заміж за умови, якщо я візьму розлучення. Він брехав мені, негідник, як тільки міг. Він ніколи не казав мені й слова правди. А навіщо? Навіщо? Я думала, він поводиться так заради мене. Але тепер розумію: я завжди була тільки звичайнісіньким знаряддям у його руках. Навіщо мені зберігати вірність тому, хто ніколи не був вірний мені? Навіщо захищати його від наслідків його ж нечестивих учинків? Питайте мене про що завгодно, джентльмени, я нічого від вас не приховуватиму. Але присягаюся вам в одному: коли я писала того листа, мені й не снилося, що це завдасть шкоди серові Чарльзу, моєму найдобрішому другові.

   — Мадам, я вірю кожному вашому слову,— відповів Шерлок Холмс. — Розповідати про всі ці події вам, очевидно, боляче, отож, мабуть, краще я сам говоритиму про те, що відбувалося, а якщо припущуся істотної помилки, ви мене зупиніть. Надіслати того листа вам порадив Степлтон?

   — Він його продиктував.

   — Очевидно, він вам пояснив, що в такий спосіб ви одержите від сера Чарльза допомогу для судових витрат, пов'язаних з розлученням?

   — Саме так.

   — А потім, коли ви надіслали листа, переконав вас не йти на зустріч?

   — Він сказав, що перестане поважати себе, якщо гроші для розлучення дасть хтось інший, що він сам, хоч і бідна людина, віддасть усе до останнього пенні, аби усунути перешкоду, яка нас розділяє.

   — Він справляє враження послідовної особи. А про подальші події ви нічого не чули, поки не прочитали про смерть сера Чарльза в газетах?

   — Не чула.

   — І Степлтон примусив вас заприсягтися нічого нікому не казати про зустріч, яку ви призначили старому джентльменові?

   — Так. Він сказав, що смерть сера Чарльза дуже загадкова і що на мене, безперечно, впаде підозра, якщо стане відомо про лист і зустріч. Він залякав мене, і я вирішила мовчати.

   — Дуже добре. Але ж у вас були підозри?

   Місіс Лайонз опустила очі, вагаючись з відповіддю.

   — Я добре знала цього чоловіка,— мовила вона нарешті. — Але, незважаючи на це, якби він дотримав свого слова, я теж ніколи його не підвела б.

   — На мою думку, в цілому ви щасливо уникли небезпеки,— зауважив Шерлок Холмс. — Він був у ваших руках і знав це, а проте ви лишилися живою. Протягом кількох місяців ви розгулювали край безодні. А тепер, місіс Лайонз, дозвольте попрощатися з вами. Цілком імовірно, що ми скоро побачимося ще раз.

   — Ну, наша справа потроху завершується, труднощі одна по одній зникають,— сказав Холмс, коли ми знову повернулися на станцію, чекаючи прибуття лондонського експреса. — Я скоро зможу звести всі її деталі в послідовну розповідь про один з найнезвичайніших і найсенсаційніших злочинів сучасності. Той, хто вивчає криміналістику, повинен пам'ятати аналогічні випадки і в Годно, і в Малоросії, в тисяча вісімсот шістдесят шостому році, і, звичайно ж, убивство Андерсена в Північній Кароліні, але наша справа має свої, притаманні лише їй особливості. Навіть зараз ми не маємо незаперечних доказів злочину цього дуже підступного чоловіка. Але я буду неймовірно здивований, якщо ми не здобудемо їх ще до того, як сьогодні ввечері полягаємо спати.

   Лондонський експрес з гуркотом влетів на станцію, і з вагона першого класу вистрибнув невеличкий на зріст, моторний і міцний чоловік, чимось схожий на бульдога. Ми потисли йому руку, і з того, як шанобливо Лестрейд поглядав на мого друга, я зразу ж зрозумів, що він багато чого навчився відтоді, як їм уперше довелося працювати разом. Я добре пам'ятав, скільки зневаги викликали тоді в цього практика теорії Холмса, прихильника логічних побудов.

   — Щось пристойне? — спитав Лестрейд.

   — Такої справи давно не було,— відповів Холмс. — У нас є дві години до того, як треба буде починати. Думаю, варто поки що пообідати, а потім, Лестрейде, ми прочистимо вам горло від лондонського туману, давши ковтнути чистого нічного повітря Дартмура. Ніколи тут не були? О, думаю, ви не скоро забудете свій перший приїзд у ці місця.