СОБАКА БАСКЕРВІЛІВ

   Розділ 9

   ДРУГИЙ ЗВІТ ДОКТОРА ВОТСОНА
СВІТЛО В ПУСТИЩІ

   «Замок Баскервілів, 15 жовтня

   Любий Холмсе!

    Якщо в перші дні після приїзду сюди мені доводилося не дуже переобтяжувати вас новинами, то тепер ви будете змушені визнати, що я надолужую прогаяне і що події швидко нагромаджуються одна на одну й тиснуть на нас. Свій останній звіт я закінчив на найвищій ноті — картиною Беррімора біля вікна, а тепер у мене вже є купа інших новин, які, коли я не дуже помиляюся, дуже вас подивують. Справи набули такого характеру, на який я навіть не міг розраховувати. За останні сорок вісім годин в деяких відношеннях вони стали значно яснішими, а в деяких — значно складнішими. Але я краще все розповім вам, а ви вже самі робіть висновки.

   Наступного ранку після моєї пригоди я ще до сніданку пройшов у кінець другого коридора і обстежив кімнату, куди минулої ночі заходив Беррімор. Західне вікно, в яке він так пильно вдивлявся, має порівняно з усіма іншими вікнами одну цікаву особливість: з нього пустище видно якнайкраще. Там між двох дерев є просвіток, отож перед людиною, яка дивиться з того спостережного пункту, відкривається широкий краєвид, в той час як з усіх інших вікон пустище можна побачити лише на обрії. З цього випливає, що Беррімор, очевидно, й видивлявся щось або когось у пустищі, бо тільки те вікно й могло прислужитися такій меті. Ніч була темна хоч в око стрель, і я не уявляю, як це він міг сподіватися кого-небудь побачити. Потім мені подумалося, що, мабуть, я став свідком якоїсь любовної інтрижки. Цим можна було б пояснити і його скрадливі дії, і пригнічений настрій дружини. Беррімор — хлопець хоч куди, у нього є все, щоб привернути до себе серце якої-небудь сільської дівчини. А звук відчинених дверей, що я його почув після того, як повернувся до своєї кімнати, міг означати, що Беррімор пішов на таємне побачення. Отакі думки снувалися у моїй голові того ранку, і я повідомляю вас, куди ведуть мене мої підозри, хоч би якими необгрунтованими в остаточному підсумку вони можуть виявитись.

   Та хоч би чим пояснювалися справжні причини нічної поведінки Беррімора, я відчував, що візьму на себе надто велику відповідальність, якщо мовчатиму про неї доти, поки не зможу все з'ясувати. Після сніданку я зустрівся з баронетом у його кабінеті і розповів про все, що бачив. Він був здивований менше, ніж я сподівався.

   — Мені відомо, що Беррімор розгулює ночами, і я давно збираюся поговорити з ним про це,— сказав він. — Двічі або й тричі я чув його кроки в коридорі приблизно саме в той час, що й ви.

   — Тоді, можливо, він ходить до того вікна щоночі? — висловив я припущення.

   — Можливо. А коли так, то ми маємо змогу вистежити його й подивитися, що йому там треба. Цікаво, що зробив би Холмс, якби був тут?

   — Я впевнений, він зробив би саме те, що ви оце запропонували,— відповів я. — Пішов би слідом за Беррімором і подивився б, що той робить.

   — Тоді давайте простежимо за ним удвох.

   — Але ж він обов'язково нас почує.

   — Та він трохи глухуватий, і ми повинні скористатися з цього. Засядемо сьогодні ввечері у мене в кімнаті й почекаємо, коли він пройде. — І сер Генрі задоволено потер руки, явно радіючи майбутній пригоді, яка мала урізноманітнити незвично спокійне для нього життя в цих краях.

   Баронет уже зв'язався з архітектором, який готував для сера Чарльза плани вдосконалень, і запросив підрядчика з Лондона, отож ми чекаємо, що тут скоро почнуться великі зміни. З Плімута приїжджали декоратори і меблювальники, і цілком очевидно, що у нашого друга якнайширші задуми, на виконання яких він не пошкодує ні сил, ні грошей, аби відновити колишню велич свого роду. А коли будинок буде впорядковано й умебльовано, то все, в чому сер Генрі відчуватиме потребу,— це дружина, господиня дому. Між нами кажучи, є всі ознаки того, що затримки за цим не буде, якщо тільки дама серця погодиться, бо мені рідко коли доводилося бачити більш безтямно закоханого в жінку чоловіка, ніж сер Генрі в нашу красуню сусідку міс Степлтон. Проте їхнє щире кохання розвивається зовсім не так гладенько, як можна було б чекати за існуючих обставин. Сьогодні, наприклад, його поверхня зненацька взялася брижами, що викликало в нашого друга неабияку розгубленість і роздратування.

   Після розмови з Беррімором, про яку я вам розповів, сер Генрі надів капелюха і наладився кудись податися. Я, зрозуміло, зробив те саме.

   — Ви зі мною, Вотсоне? — спитав він, якось дивно втупившись у мене.

   — Це залежить від того, чи йдете ви в пустище,— відповів я.

   — Так, іду.

   — Ви ж знаєте, які в мене вказівки. Вибачте, що я вам заважаю, але ви чули, як гаряче наполягав Холмс на тому, щоб я не залишав вас, а особливо, щоб ви не ходили в пустище самі.

   Сер Генрі з приємною посмішкою поклав руку мені на плече.

   — Голубе,— сказав він,— Холмс, з усією його мудрістю, не передбачив деяких речей, що трапилися після того, як я побував у пустищі. Ви мене розумієте? Я впевнений, що хто-хто, а ви аж ніяк не хочете псувати мені настрій. Я по винен іти один.

   Ці слова поставили мене в неймовірно дурне становище. Я не знав, що сказати і що зробити, а поки зібрався з думками, сер Генрі взяв свою тростину й пішов.

   Та коли я заходився обмірковувати ситуацію наново, мене обсіли докори сумління за те, що я дозволив йому — хоч би під яким приводом — зникнути в мене з очей. Я уявив собі, як незатишно себе почуватиму, коли змушений буду, повернувшись у Лондон, зізнатися вам, що нещастя з сером Генрі трапилось лише тому, що я злегковажив вашими вказівками. Запевняю вас, кров кинулася мені в обличчя на саму думку про це. Було ще не пізно наздогнати його, і я негайно подався в напрямку до Мерріпіт-хаус.

   Я швидко, як тільки міг, ішов по дорозі, але сера Генрі ніде не було видно, і так дійшов до того місця, де починається стежка, що веде в пустище. Там, побоюючись, що, мабуть, повернув не в той бік, я піднявся на пагорб, з якого відкривався широкий краєвид,— на той самий пагорб, що поряд з каменярнею. Звідти я зразу ж побачив сера Генрі. Він ступав стежкою приблизно за чверть милі від мене, поряд з ним ішла якась жінка — це могла бути тільки міс Степлтон. І мені стало ясно, що між тими двома уже існує взаєморозуміння і що про зустріч вони домовилися заздалегідь. Захопившись розмовою, вони брели дуже повільно, і я бачив, як вона жваво жестикулює, ніби в чомусь гаряче переконуючи сера Генрі, а він уважно слухає її і час від часу заперечливо хитає головою, не бажаючи погоджуватися з нею. Я стояв серед кам'яних брил, дивлячись на них, і не знав що робити. Піти слідом і порушити їхню інтимну розмову здавалося мені неподобством, а проте мій недвозначний обов'язок полягав у тому, щоб ні на мить не спускати сера Генрі з ока. Шпигувати за другом — ганебне заняття. Та нічого кращого придумати мені не вдавалося, і я вирішив не переставати стежити за ним з мого пагорба, а потім, щоб очистити своє сумління, признатися йому у всьому. Правда, якби сер Генрі раптом опинився в небезпеці, я нічим не зміг би допомогти йому, бо був надто далеко, але, погодьтеся, становище моє було важке і нічого іншого мені не залишалося.

   Потім наш друг сер Генрі й дівчина, забувши за розмовою про все на світі, зупинилися на стежці зовсім, і тут до мене раптом дійшло, що я не єдиний свідок їхньої зустрічі. Моє око вловило рух чогось зеленого, і я, придивившись уважніше, побачив, що це «зелене» несе на палиці якийсь чоловік, пробираючись каменярнею. То був Степлтон із своїм сачком на метеликів. Він знаходився значно ближче до тієї парочки, ніж я, і явно прямував до неї. У цю мить сер Генрі раптом пригорнув міс Степлтон. Його рука обіймала її, але дівчина, як мені здалося, намагалася випручатись, відвертаючи від нього обличчя. Сер Генрі нахилився до неї, вона, ніби боронячись, затулилася долонею. І тут я побачив, як вони відскочили одне від одного і озирнулися назад. Причиною цього був Степлтон. Він, мов навіжений, біг до них, розмахуючи позад себе своїм безглуздим сачком. Відчайдушно жестикулюючи, він підбіг до закоханих і аж затанцював від хвилювання. Я не міг зрозуміти, що все це означає, але, здається, Степлтон ганив сера Генрі, а той щось пояснював, і пояснення ці ставали дедалі сердитішими в міру того, як Степлтон відмовлявся їх приймати. Дівчина стояла поряд і гордовито мовчала. Нарешті Степлтон рвучко крутнувся, владним порухом руки покликав до себе сестру, і та, кинувши нерішучий погляд на сера Генрі, подалася слідом за братом. Роздратовані жести натураліста свідчили про те, що дівчина також не уникла його незадоволення. Баронет якусь хвилину стояв на місці, дивлячись їм услід, а потім повільно рушив назад, похиливши голову і являючи собою картину безмежного смутку.

   Я не міг збагнути, що означала ця сцена, і відчував пекучий сором від того, що довелося стати свідком любовного побачення мого друга без його відома. Тому я збіг з пагорба і зустрів баронета внизу. Обличчя в нього горіло від гніву, брови супилися, як це буває в людини, яка не знає, що їй робити.

   — Привіт, Вотсоне! Звідки ви тут узялися? — спитав він. — Невже ви, всупереч усьому, пішли слідом за мною?

   Я пояснив йому все: як я відчув, що не можу залишитися сидіти вдома, як ішов слідом за ним і як був свідком того, що відбулося. В очах сера Генрі спалахнуло полум'я, але моя відвертість обеззброїла його, і він, нарешті, досить гірко засміявся.

   — Здавалось би, посеред цієї прерії людина може знайти цілком надійне місце, щоб усамітнитися,— мовив він,— але, сто чортів, усі тутешні жителі наче змовилися збігтися сюди, щоб подивитись, як я залицяюся,— та ще й страшенно невдало! Де ви замовили собі місце?

   — Я був он на тому пагорбі.

   — Отже, в найостаннішому ряду? А от її брат вмостився аж у найпершому. Ви бачили, як він налетів на нас?

   — Так, бачив.

   — Вам ніколи не спадало на думку, що він просто божевільний, цей її братик?

   — Ні, не спадало.

   — Мені теж. До сьогодні я завжди вважав його не позбавленим здорового глузду, але повірте мені, тепер становище таке, що на нього або на мене слід надягти гамівну сорочку. Ну, а хіба я якийсь не такий? Ви живете поряд зі мною не перший тиждень, Вотсоне. Прошу, будьте зі мною відверті! Чи є в моїй особі щось таке, що може перешкодити мені стати добрим чоловіком жінці, яку я кохаю?

   — Я сказав би, що немає.

   — Степлтону не може не подобатися моє становище в суспільстві, отож причина того, що він укрив мене мокрим рядном,— у мені самому. Але що він проти мене має? Нікому з усіх чоловіків і жінок, яких знаю, я за все своє життя не заподіяв нічого поганого. І до того ж він проти, щоб я доторкався навіть до кінчиків її пальців.

   — Він так і сказав?

   — Еге ж, і багато чого іншого. Повірте мені, Вотсоне, я знаю цю дівчину всього кілька тижнів, але з першої ж зустрічі відчув, що її просто створено для мене, а вона... вона теж, присягаюсь, раділа, коли була зі мною. В жіночих очах є світло, і воно промовляє переконливіше, ніж слова. Але Степлтон ніколи не залишав нас удвох, і ось тільки сьогодні я вперше влучив годину, щоб поговорити з нею наодинці. Вона була рада зустрітися зі мною, але коли прийшла, то зовсім не хотіла говорити про любов, вона і мені не дозволила б сказати їй про мої почуття, якби могла. І весь час поверталась у розмові до того, що тут небезпечне місце і що вона не зможе бути спокійною, поки я звідси не поїду. Я відповів, що зовсім не поспішаю зробити це, відколи її побачив, і якщо вона справді хоче, щоб я покинув замок Баскервілів, то єдиний вихід — їхати разом. Після цього я палко заходився умовляти її вийти за мене заміж, але перш ніж вона встигла відповісти, з'явився її братик,— прибіг і визвірився на нас, мов скажений. Він був аж блідий від люті, а його безбарвні очиці горіли лихим вогнем. Що це я роблю тут з дівчиною! Як я смію лізти до неї із залицяннями, які їй просто осоружні! Чи я вважаю, що, бувши баронетом, можу робити все, що мені заманеться? Ех, якби він не був її братом, я дав би йому відкоша. А так довелося відповісти, що своїх почуттів до його сестри я можу не соромитися, і сподіваюся, що вона зробить мені честь, ставши моєю дружиною. Ці слова нітрохи Степлтона не вгамували, і тоді я також утратив самовладання й відповів йому набагато різкіше, ніж, мабуть, було треба, беручи до уваги, що міс Степлтон стояла поряд. Усе закінчилося тим, що він пішов разом з нею, як ви самі бачили, а я стою ось перед вами спантеличений так, як ніхто в цьому графстві. Поясніть же мені, Вотсоне, що все це означає, і я буду перед вами в неоплатному боргу.

   Я висловив був кілька пояснень, але, правду кажучи, сам почувався цілком збитим з пантелику. Титул нашого друга, його багатство, молодість, характер і зовнішність — усе промовляє на його користь, і я не знаю нічого, що свідчило б проти нього, крім лихої долі, яка переслідує його рід. Гідно подиву, що пропозицію сера Генрі було відкинуто майже брутально, без ніяких посилань на бажання самої дівчини, і що дівчина сприйняла все без жодних заперечень. А втім, наші припущення розвіяв того ж дня сам Степлтон. Він прийшов після обіду, щоб вибачитися за свою образливу поведінку, і наслідок його тривалої розмови в кабінеті сера Генрі такий: сварку цілком залагоджено і на знак цього нас запрошено наступної п'ятниці на обід у Мерріпіт-хаус,

   — І все ж таки я й тепер не сказав би, що він при здоровому розумі,— зауважив сер Генрі,— і не можу забути вираз його очей, коли він накинувся на мене сьогодні вранці, але мушу визнати: ніхто не зміг би вибачитися так благородно, як це зробив він.

   — Він якось пояснив свій вчинок?

   — Сестра для нього все,— каже він. Це цілком природно, і я радий, що Степлтон розуміє їй ціну. Вони завжди були разом і, як він твердить, тільки одна вона є йому товаришем, отож сама думка втратити її нагонить на нього справжній жах. Він не здогадався, сказав Степлтон, що вона подобається мені дедалі дужче, а коли на власні очі побачив, що це справді так і що її можуть від нього забрати, то був украй приголомшений і якийсь час просто не міг відповідати ні за свої слова, ні за вчинки. Він дуже шкодує про все, що трапилося, і розуміє, яким дурним егоїстом був, гадаючи, що зможе втримати біля себе на все життя таку вродливу жінку, як його сестра. Якщо вже вона має покинути його, то він хотів би, щоб вона віддалася за сусіда, як-от я, а не за когось іншого. Але хоч би як там було, для нього це тяжкий удар і йому потрібен час, щоб звикнути до думки про неминучу втрату. З його боку не буде ніяких перешкод, якщо я пообіцяю протягом трьох місяців залишити все так, як є, і задовольнятися тільки дружбою з його сестрою, не претендуючи на її кохання. Я пообіцяв, і розмову на цьому було закінчено.

   Отже, одна з наших маленьких таємниць розкрилася. А це не абищо — хоч десь торкнутися дна болота, в якому ми борсаємося. Тепер нам відомо, чому Степлтон з такою недоброзичливістю поставився до залицяльника своєї сестри, навіть до такого завидного, як сер Генрі. А зараз перейду до іншої нитки, яку витягнув із заплутаного клубка — таємниці нічних ридань, заплаканого обличчя місіс Беррімор і загадкових мандрів дворецького до заґратованого вікна, що виходить на пустище. Поздоровте мене, дорогий Холмсе, і скажіть мені, що як ваш представник я вас не розчарував і що ви не шкодуєте за ту довіру, яку виявили мені, пославши сюди. Адже однієї-єдиної ночі вистачило, щоб усе розплутати.

   Я сказав «однієї-єдиної ночі», але насправді потрібно було дві, бо в першу ми зазнали цілковитої невдачі. Ми сиділи з сером Генрі в його кімнаті майже до третьої години, але нічого, крім бою годинника на сходах, не почули. Це було нестерпно нудне чатування, і закінчилося воно тим, що обидва ми заснули, сидячи в кріслах. На щастя, це нас не розхолодило, і ми вирішили зробити ще одну спробу. Наступної ночі прикрутили гніт у лампі, палили цигарки й сиділи тихо-тихо. Ви не повірите, як повільно спливала година за годиною, проте нам допомагала та напружена терплячість, що її повинен відчувати мисливець, стежачи за пасткою, в яку як, він сподівається, попадеться дичина. Вибило першу годину, другу, у відчаї ми знову майже відмовилися від свого наміру, коли раптом обидва випросталися в своїх кріслах і насторожились, а від утоми не лишилося й сліду. В коридорі під чиїмись кроками зарипіла підлога.

   Ми почули, як ці звуки спочатку порівнялися з нашою кімнатою, а потім завмерли вдалині. Баронет відчинив двері, і ми рушили слідом за невідомим. Він уже проминув галерею, і в коридорі панувала суцільна темрява. Нечутно прокрадаючись уперед, ми нарешті дійшли до другого крила будинку. І саме вчасно, бо встигли ще побачити високого на зріст чоловіка з чорною бородою, який, зсутуливши плечі, пробирався коридором. Потім він увійшов у ті самі двері, що й першого разу, бо свічка спочатку висвітила в темряві їх отвір, далі вони зачинилися, і з кімнати в морок коридору потягнувся один-єдиний жовтий промінчик. Ми з усіма пересторогами просувалися до того промінчика, пробуючи ногами кожну мостину, перш ніж перенести на неї всю нашу вагу. З обережності ми не взулися, але стара підлога все одно потріскувала й рипіла. Іноді здавалося просто неможливим, щоб Беррімор не почув наших кроків. Проте, на щастя, він добре-таки тугий на вухо, до того ж цілком поринув у те, що робив. Коли ми кінець кінцем дісталися до дверей і зазирнули в кімнату, Беррімор стояв біля вікна, тримаючи в руці свічку і майже притулившись обличчям до шибки — точнісінько так, як позаминулої ночі.

   Ми не мали заздалегідь розробленого плану дій, але баронет належить до числа тих людей, які вважають рішучі вчинки найбільш природними. Він увійшов до кімнати. Беррімор, із свистом вдихнувши повітря, відскочив від вікна і, блідий, як мрець, став перед нами, тремтячи всім тілом. У його темних очах, що блищали на білій масці обличчя й дивилися то на сера Генрі, то на мене, застигли жах і здивування.

   — Берріморе, що ви тут робите?

   — Нічого, сер. — Хвилювання заважало йому говорити, свічка ходором ходила в його руці, й по стінах металися тіні.

    — Це вікно, сер... Я ходжу вночі й дивлюся, чи всі вони зачинені.

   — На другому поверсі?

   — Так сер, усі вікна.

   — Слухайте, Берріморе,— суворо мовив сер Генрі,— ми вирішили домогтися від вас правди, отож що швидше ми її від вас почуємо, то менше у вас буде неприємностей. Ну, швидше! І без брехні! Що ви робили біля вікна?

   Дворецький безпорадно подивився на нас і стиснув руки з виглядом людини, що дійшла до останньої межі сумнівів і страждань.

   — Я не робив нічого поганого, сер. Просто тримав свічку біля вікна.

   — А навіщо ви тримали свічку біля вікна?

   — Не питайте мене, сер Генрі, не питайте! Слово честі, сер, це не моя таємниця, а тому я не можу видати її. Якби вона нікого, крім мене, не стосувалась, я розповів би вам усе.

   Раптом мені сяйнула несподівана думка, і я взяв свічку з тремтячої руки дворецького.

   — Чоловік подавав нею сигнал,— сказав я. — Нумо по

    дивимося, чи буде якась відповідь.

    Я підніс свічку до вікна, як робив це Беррімор, і почав вдивлятися в темряву ночі. Місяць сховався за хмарами, і я зміг побачити лише стіну чорних дерев і трохи світлішу пляму пустища. І раптом я радісно скрикнув, бо темну запону ночі прорізала крихітна цятка жовтавого світла й непорушно застигла в нічному мороці, обмеженому прямокутником вікна.

   — Дивіться! — вигукнув я.

   — Ні, ні, сер, це нічого... нічого не означає! — не витримав дворецький. — Запевняю вас, сер...

   — Ану, поводіть свічкою, Вотсоне! — вигукнув баронет. — Бачите, той вогник також рухається з боку в бік! Ну, негіднику, ви й далі будете заперечувати, що то сигнал? Та не мовчіть! Хто отой ваш спільник, що це за змова?

   Обличчя дворецького набуло відверто зухвалого виразу.

   — Це моя справа, вас вона не стосується. І нічого я вам не скажу.

   — В такому разі ви в мене вже не служите.

   — Дуже добре, сер. Якщо так треба, то нехай.

   — І ви себе зганьбили. Їй-право, вам повинно бути соромно. Ваш рід жив разом з моїм під оцим дахом понад сто років і ось тепер ви в якійсь чорній змові проти мене.

   — Ні, ні, сер, не проти вас! — почувся жіночий голос, і місіс Беррімор, ще переляканіша і блідіша, ніж її чоловік, з'явилася у дверях. Ця дебела жінка з накинутою на плечі шаллю і в спідниці могла б здатися смішною, якби не переживання, написані на її обличчі.

   — Ми повинні їхати звідси. Ось чим усе закінчилося. Можеш пакувати речі,— мовив дворецький.

   — О Джоне, Джоне, до чого я тебе довела! Це я винна, сер Генрі, в усьому винна тільки я. Він пішов на це заради мене і тому, що я його попросила.

   — Та кажіть же все відверто! В чому справа?

   — Мій нещасний брат сидить голодний у пустищі. Ми не можемо дати йому померти біля самісінького нашого порога. Світло у вікні є сигналом, що їжу для нього приготовлено, а отой його вогник показує місце, куди її треба принести.

   — Отже, ваш брат і є той...

   — В'язень-утікач, сер... злочинець Селден.

   — Це правда, сер,— підтвердив Беррімор. — Я сказав вам, що таємниця належить не мені, і тому я не можу її вам відкрити. Але тепер ви все почули самі й знаєте, що ніякої змови проти вас немає.

   Отак було пояснено загадкові нічні мандри й світло свічки біля вікна. Ми з сером Генрі здивовано втупились у місіс Беррімор. Невже ця флегматична поважна жінка тієї ж крові, що й один з найлихіших злочинців у нашій країні?

   — Так, сер, моє дівоче прізвище Селден, а він мій менший брат. Надто вже ми мазали його зверху пирогом, коли він був малий, надто в усьому йому потурали, от він і дійшов думки, що світ створено задля його втіхи і можна виробляти в ньому все, що заманеться. Потім підріс, знайшов собі поганих товаришів і наче злий біс у нього вселився — він розбив серце матері й виваляв наше ім'я в багнюці. Від злочину до злочину він опускався дедалі нижче, і тільки ласка Божа врятувала його від шибениці, але для мене, сер, він завжди залишався маленьким кучерявим хлопчиком, якого я бавила і з яким гралася як старша сестра. Ось чому він і втік з тюрми, сер. Знав, що я тут і що ми не відмовимо йому в допомозі. Коли він однієї ночі приволікся сюди, стомлений і голодний, а стражники насідали йому на п'яти, що ми мали робити? Ми впустили його, нагодували, доглядали його. Потім приїхали ви, сер, і брат вирішив, що йому буде безпечніше в пустищі, ніж десь інде, поки його ловитимуть, отож він і зараз там ховається. А ми через ніч перевіряємо, чи він не пішов з цих місць, світячи у вікно, і якщо одержуємо відповідь, мій чоловік несе йому хліб і м'ясо. Кожного дня сподіваємося, що він зник, але поки він тут, ми не можемо його покинути. Я сказала вам усю правду, бо я чесна християнка, і ви розумієте: якщо в цій справі хтось і винен, то зовсім не мій чоловік, а я, адже все, що він робив, він робив заради мене.

   Жінка говорила з такою щирістю, що їй не можна було не повірити.

   — Це правда, Берріморе?

   — Так, сер Генрі. Все до останнього слова.

   — Що ж, я не можу дорікати вам за те, що ви допомагали своїй дружині. Забудьте те, що я вам сказав. Ідіть тепер обоє до себе, а про цю справу ми ще поговоримо вранці.

   Коли вони пішли, ми знову подивилися у вікно. Сер Генрі розчинив його навстіж, і холодний нічний вітер повіяв нам в обличчя. Далеко в непроглядній темряві все ще світилася крихітна цяточка жовтавого вогника.

   — Дивуюсь, як він не боїться,— мовив сер Генрі.

   — Вогник, мабуть, горить у такому місці, що його видно тільки звідси.

   — Цілком може бути. Де це, на вашу думку?

   — Здається, десь на пагорбі з роздвоєною вершиною.

   — Милі за дві звідси.

   — Навіть менше.

   — Атож, якщо Беррімор носив туди їжу, то недалеко. А він чекає, цей негідник, біля своєї свічки. Їй-Богу, Вотсоне, я піду і впіймаю його!

   Така сама думка сяйнула й мені. Адже Беррімори не довірили нам своєї таємниці. Ми вирвали її у них силоміць. Цей чоловік небезпечний для суспільства, він страшенний негідник, його не можна ні пожаліти, ні простити. Ми тільки виконаємо свій обов'язок, якщо скористаємося з нагоди повернути його туди, де він нікому не зможе заподіяти шкоди. Якщо ж ми нічого не зробимо, то від такого запеклого злочинця неминуче потерплять інші. Приміром, будь-якої ночі він може напасти на Степлтонів — сама думка про це, мабуть, і викликала в сера Генрі таке нестримне бажання піти на цей сміливий вчинок.

   — Я з вами,— сказав я.

   — Тоді візьміть револьвер і взуйтеся. Що швидше ми підемо, то краще, бо той тип може загасити свічку й зникнути.

   Не минуло й п'яти хвилин, як ми вже вирушили в похід. В темній алеї нас зустріло сумовите завивання осіннього вітру, і ледь чутно шурхотіло листя, що облітало з дерев. Нічне повітря було важке від запаху вільгості й прив'ядання. Коли-не-коли з-за хмар, що бігли по небу, ненадовго визи-рав місяць, і як тільки ми вийшли в пустище, посіявся дрібний дощ. Вогник все ще світився попереду.

   — Ви озброєні? — спитав я.

   — Маю мисливський хлист.

   — Треба швидко обійти його й накинутися з двох боків, бо, кажуть, він відчайдушний хлопець. В такий спосіб ми захопимо його зненацька й скрутимо, перш ніж він встигне вчинити нам опір.

   — Слухайте, Вотсоне,— мовив баронет,— а що сказав би з цього приводу Холмс? Пам'ятаєте: «в темні години сили зла бувають наймогутніші»?

   І наче у відповідь на ці слова десь на безмежних похмурих просторах пустища раптом виник той дивний звук, який я вже чув біля великої Грімпенської трясовини. Крізь нічне безгоміння він долинув до нас разом із вітром — спочатку це було протяжливе глухе гарчання, яке перейшло невдовзі в несамовите виття, а далі в тужливий стогін, після чого все затихло. Цей звук — різкий, дикий і загрозливий — повторювався знову й знову, наповнюючи повітря трепетом. Баронет схопив мене за рукав, і навіть у темряві видно було, як зблідло в нього обличчя.

   — Боже мій, що це, Вотсоне?

   — Не знаю. Тут, у пустищі, такі звуки бувають. Я вже їх чув.

   Нарешті виття припинилося зовсім, і нас обгорнула могильна тиша. Якийсь час ми стояли, напружено вслухаючись, але нічого більше не почули.

   — Вотсоне,— мовив баронет,— це вив собака.

   Кров похолола у мене в жилах — голос сера Генрі здригнувся, а це означало одне: його опанував раптовий жах.

   — Як вони пояснюють цей звук? — спитав він.

   — Хто?

   — Місцеві жителі.

   — Ну, вони ж зовсім темні люди. Хіба вам не байдуже, як вони його пояснюють?

   — Ні, Вотсоне, я хочу знати, що вони кажуть про цей звук.

   Якусь мить я вагався, але уникнути відповіді було неможливо.

   — Вони кажуть, що це виє собака Баскервілів.

   Сер Генрі застогнав і на кілька хвилин замовк.

   — Це таки вив собака,— озвався він нарешті,— але був він далеко, за кілька миль звідси, як на мене, то десь отам.

   — Важко сказати, звідки линуло це виття.

   — Його принесло до нас вітром. А велика Грімпенська трясовина в тому боці?

   — Так, у тому.

   — Ну, там і вило. Слухайте, Вотсоне, а самі ви хіба не думаєте, що вив собака? Я не дитина. Не бійтеся сказати мені правду.

   — Коли я останній раз чув цей звук, зі мною був Степлтон. Він каже, що це, можливо, крик якогось невідомого птаха.

   — Ні, ні, це був собака. Боже мій, невже в усіх цих легендах є хоч частка правди? Невже мені загрожує якась невідома небезпека? Ви ж не вірите в це, Вотсоне?

   — Ні, не вірю.

   — А проте одне діло сміятися з цього приводу в Лондоні і зовсім інше — стояти тут у пустищі й слухати це жахливе виття. А мій дядько? Біля його тіла знайшли сліди собачих лап. Все збігається. Не думаю, що я боягуз, Вотсоне, але від цього виття кров, здається, замерзла у мене в жилах. Ось помацайте мою руку.

   Вона була холодна як мармур.

   — Завтра з вами все буде гаразд.

   — Цього виття мені довіку не забути. Що ж нам робити?

   — Повернімо назад?

   — Нізащо в світі! Ми вийшли з дому, щоб упіймати цього типа, і не відступимо. Ми з вами полюємо на каторжника, а він, цілком імовірно, полює на нас. Ходімо, Вотсоне. Доведемо справу до кінця, навіть якщо все пекельне кодло казитиметься тут у цьому пустищі!

   Спотикаючись у темряві, ми повільно рушили далі між скелястих пагорбів, чорні обриси яких звідусюди оточували нас, прямуючи на жовту цяточку, що вперто горіла попереду. Немає нічого більш оманливого, ніж відстань до світла в непроглядній темряві ночі, і тому нам часом здавалося, що вогник то десь далеко аж на обрії, то за кілька кроків від нас. Але ми нарешті побачили, звідки струмує світло, і зрозуміли, що тепер воно зовсім близько. У глибокій розколині горіла опливла свічка, яку було поставлено так, щоб стінки розколини захищали її від вітру і щоб її нізвідки, крім як з боку баскервільського замку, не було видно. Ховаючись за гранітним валуном, ми підійшли ще ближче і глянули поверх нього на сигнальний вогник. Дивно було бачити самотню свічку, що горіла посеред пустища, де не відчувалося ніяких ознак життя — один лише язичок жовтого вогника і його відсвіт на кам'яних стінках розколини.

   — Що будемо робити? — прошепотів сер Генрі.

   — Почекаємо тут. Утікач повинен бути недалеко від світла. Подивимось, може, він десь вигулькне.

   Ледве я встиг вимовити ці слова, як ми з сером Генрі побачили його. Над скелею, в розколині якої горіла свічка, з'явилося бридке жовте обличчя, пооране слідами мерзенних пристрастей,— жахливе обличчя, позбавлене всього людського. Заляпане грязюкою, заросле щетиною, закрите пасмами сплутаного волосся, таке обличчя цілком могло б належати одному з тих стародавніх дикунів, які колись жили в печерах на схилах тутешніх пагорбів. Вогник свічки відбивався в маленьких хитрих очицях, які люто зиркали то праворуч, то ліворуч, наче в дикого підступного звіра, що почув у темряві кроки мисливця.

   Щось, очевидно, викликало у втікача підозру. Чи то у них з Беррімором був умовний знак, якого ми з сером Генрі не подали, чи то цей чоловік з якихось інших причин дійшов думки, що не все гаразд, але на його лютому обличчі я виразно помітив сліди страху. Будь-якої миті він міг загасити свічку й зникнути в темряві. А тому я стрибнув уперед, це саме зробив і сер Генрі. Каторжник верескливо лайнувся і пожбурив у нас каменюкою, яка розлетілася на скалки, вдарившись об наш гранітний валун. Я мигцем побачив його присадкувату кремезну постать, коли він схопився на ноги й пустився навтіки. На щастя, в цю хвилину з-за хмар викотився місяць. Ми кинулися вгору по схилу, а каторжник у цей час щодуху мчав уже з іншого боку пагорба, стрибаючи з каменя на камінь із спритністю гірського цапа. Влучним пострілом можна було б зупинити його, але я взяв з собою револьвер тільки для захисту, якщо на мене буде вчинено напад, а не для того, щоб стріляти в неозброєну людину, яка до того ж тікає геть.

   Я і сер Генрі непогані бігуни і перебуваємо в досить добрій формі, але ми швидко зрозуміли, що втікача нам не наздогнати. І в місячному світлі ми ще довго бачили його, поки він не перетворився на малесеньку цятку, що моторно рухалася між валунів на схилі далекого пагорба. Ми бігли й бігли, аж зовсім засапалися, проте відстань між нами і каторжником щодалі збільшувалася. Нарешті ми зупинилися, сіли, ледве переводячи подих, на два камені і почали спостерігати, як утікач зникає вдалині.

   І саме в цю хвилину трапилося найдивовижніше і найнесподіваніше. Вважаючи подальшу погоню безнадійною, ми вже встали, щоб повернути додому. Місяць низько висів над пустищем праворуч від нас, і на нижньому краї його срібного кружала чітко вимальовувалася зубчаста гранітна вершина пагорба. І на тій вершині я побачив темну, наче з чорного дерева, людську постать, що окреслилася на блискучому місячному тлі. Не подумайте, Холмсе, що то була галюцинація. Запевняю вас, ніколи в житті я нічого не бачив більш виразно. Наскільки я можу судити, це був високий на зріст худорлявий чоловік. Він стояв, трохи розставивши ноги, схрестивши на грудях руки і похиливши голову,— так, наче поринув у роздуми, дивлячись на величезну торф'яну й гранітну пустелю, що розляглася перед нами. Можливо, то з'явився сам дух цього моторошного місця. Це був не каторжник, бо перебував надто далеко від пагорба, на якому той зник. Крім того, він був значно вищий на зріст. Скрикнувши від здивування, я показав на нього баронету, але протягом тієї миті, коли я відвів очі, щоб схопити сера Генрі за руку, невідомий зник. Гостра вершина пагорба, як і перше, врізалася в нижній край місячного кола, та мовчазної непорушної постаті на ній уже не було.

   Я хотів був піти в тому напрямку і оглянути пагорб, але він був досить далеко. Що стосується баронета, то він ще не встиг заспокоїтись від страхітливого виття, яке нагадало йому про похмуру родинну легенду, і аж ніяк не схильний був до нових пригод. Він не бачив цього самотнього чоловіка на скелястій вершині пагорба і не міг відчути, яке нервове збудження викликала в мені його дивна поява і владний вигляд. «Певно, стражник,— сказав він. — їх у пустищі повно, відколи втік цей тип». Можливо, сер Генрі має рацію, проте мені хочеться дістати додаткові докази цього. Ми маємо намір повідомити сьогодні в прінстаунську тюрму, де їм слід шукати втікача, і неймовірно шкодуємо, що нам не пощастило схопити його, щоб з тріумфом повернути, уже як свого бранця, на старе місце. Отакі події відбулися минулої ночі, і ви, дорогий Холмсе, повинні визнати, що я вчинив добре, надіславши вам такий звіт. Багато з того, про що я вам розповів, не має до справи ніякого стосунку, але я добре розумію одне: найкраще, що я можу зробити,— це повідомити вам усі факти і дати вам можливість самому вибрати ті, які будуть вам найбільш корисні й допоможуть зробити необхідні висновки. А деякі успіхи у нас, безперечно, є. Що стосується Берріморів, то ми з'ясували спонукальні мотиви їхньої поведінки, а це значно спростило ситуацію. Проте пустище з його таємницями та дивними мешканцями залишається таким же незбагненним, як і раніше. Можливо, в наступному листі мені пощастить пролити трохи світла на все це. А найкраще було б, якби ви приїхали до нас. І хоч би там що, а за кілька днів я напишу вам знову».