Сер Генрі Баскервіль і доктор Мортімер до призначеного дня завершили свої справи і ми, як було домовлено, вирушили в Девоншір. Містер Шерлок Холмс поїхав зі мною на вокзал і по дорозі дав мені останні напутні накази й поради.
Сэр Генри Баскервиль и доктор Мортимер закончили все свои дела к назначенному дню, мы отправились, как и было условлено, в Девоншир. Провожая меня на вокзал, Шерлок Холмс всю дорогу давал мне напутственные указания и советы.
— Я не хочу впливати на роботу вашої думки, ділячись із вами своїми здогадами й підозрами, Вотсоне,— сказав він. — Я хочу, щоб ви просто якнайдокладніше повідомляли мене про факти, а я вже буду їх зіставляти.
- Я не стану говорить вам, кого я подозреваю и какие строю догадки, Уотсон, чтобы у вас не создалось предвзятого мнения, - сказал он. - Мне нужны факты, изложенные подробнейшим образом, а уж сопоставлять их я буду сам.
— А які факти вас цікавлять?
- Что же вас интересует? - спросил я.
— Будь-які, аби тільки вони хоч трохи мали відношення до всієї цієї історії, особливо стосунки між молодим Баскервілем та його сусідами або свіжі подробиці про смерть сера Чарльза. За останні кілька днів я навів деякі довідки, але, боюсь, наслідки абсолютно невтішні. Джеймс Десмонд, наступний найближчий спадкоємець баскервільського замку, джентльмен поважного віку і по-справжньому приємної вдачі, отож усі ці підступи — справа не його рук. Я навіть вважаю, що ми цілком можемо вилучити його з усіх наших розрахунків. Таким чином, залишаються тільки ті люди, які безпосередньо оточують сера Генрі Баскервіля на пустищі.
- Все, что так или иначе касается этого дела, в особенности отношения между молодым Баскервилем и его соседями, а если узнаете что-нибудь новое о смерти сэра Чарльза, то отметьте и это. За последние дни я навел кое-какие справки, но, к сожалению, результатами похвалиться не могу. Мне удалось выяснить только одно: ближайший наследник, мистер Джеймс Десмонд, действительно прекрасный человек весьма почтенного возраста, так что это не его козни. Думаю, что мы смело можем не заниматься им в дальнейшем. Значит, остаются только те люди, которые составят непосредственное окружение сэра Генри Баскервиля.
— А чи не краще перш за все здихатися подружжя Берріморів?
- А не лучше ли сразу же отделаться от четы Бэрриморов?
— Ні в якому разі! Більшої помилки важко було б припуститись. Якщо вони ні в чому не винні, то такий вчинок буде невиправдано жорстоким, а якщо винні, ми втратимо всі шанси належно їм відплатити. Ні, ні, нехай вони залишаться в нашому списку підозрюваних осіб. Потім у баскер-вільському замку, наскільки я пам'ятаю, є ще конюх. Два фермери на пустищі. Наш друг доктор Мортімер, в чесності якого я непохитно впевнений, його дружина, про яку ми нічого не знаємо. Там є ще той натураліст Степлтон і його сестра, про яку кажуть, що вона молода й приваблива. Є містер Френкленд з лефтерського замку, теж невідома нам особа, і ще двоє-троє сусідів. Ось ті люди, які повинні бути об'єктом вашого особливого вивчення.
- Ни в коем случае! Более грубую ошибку трудно совершить. Если они ни в чем не виноваты, это будет жестокой несправедливостью, а если виноваты, тогда их после не доищешься. Нет, нет! Пусть так и остаются на подозрении. Потом, если не ошибаюсь, там есть конюх, двое фермеров, наш друг доктор Мортимер, по-видимому, человек безупречной честности, и его жена, о которой нам ничего не известно. Не забудьте и натуралиста Стэплтона с сестрой - как говорят, весьма привлекательной молодой особой. Дальше идут мистер Френкленд из Лефтер-холла - тоже личность неизвестная, и двое-трое других соседей. Вот люди, которые должны находиться под вашим наблюдением.
— Зроблю все, що зможу.
- Постараюсь не осрамиться.
— Зброю ви, сподіваюся, з собою прихопили?
- Оружие вы взяли?
— Так, думаю, вона мені не завадить.
- Да, думаю, это будет не лишним.
— Цілком імовірно. Тримайте револьвер при собі і вдень, і вночі і ні на хвилину не втрачайте пильності.
- Безусловно. Держите револьвер при себе и днем и ночью и не ослабляйте бдительности ни на секунду.
Наші друзі встигли взяти квитки в перший клас і чекали нас на платформі.
Наши друзья уже успели запастись билетами первого класса и ждали нас на платформе.
— Ні, у нас немає ніяких новин,— сказав доктор Мортімер, відповідаючи на запитання мого друга. — Але в одному можу заприсягтися: протягом останніх двох днів за нами ніхто не стежив. Виходячи з готелю, ми завжди були насторожі, а тому ніхто не уникнув би нашого ока.
- Нет, ничего нового, - сказал доктор Мортимер, отвечая на вопрос моего друга. - Могу только поклясться, что последние два дня слежки за нами не было. Мы все время об этом помнили, и от нашего внимания никто бы не ускользнул.
— Сподіваюсь, ви весь час були разом?
- Надеюсь, вы были неразлучны эти дни?
— Так, за винятком вчорашньої другої половини дня. У мене так заведено, що коли я приїжджаю в місто, то один день обов'язково приділяю розвагам, і вчора кілька годин я провів у музеї Корпорації хірургів.
- Да, за исключением вчерашнего. У меня так уж заведено - по приезде в город посвящать один день целиком развлечениям, и вчера я был в музее Хирургического колледжа.
— А я пішов у парк подивитися на публіку,— сказав Баскервіль. — І ніяких неприємностей не було.
- А я пошел в парк посмотреть на гуляющих, - сказал Баскервиль. - И все обошлось благополучно.
— Все одно ви повелися нерозважливо,— дуже спохмурнівши, похитав головою Холмс. — Прошу вас, сер Генрі, ніколи не виходити самому. Якщо ви це робитимете, вас спіткає велике нещастя. Ви знайшли чорний черевик?
- Тем не менее это было неблагоразумно с вашей стороны, - сказал Холмс нахмурившись и покачал головой. - Я вас прошу, сэр Генри, не выходите без провожатых, иначе вам не миновать беды. Вы нашли другой башмак?
— Ні, сер, він зник безслідно.
- Нет, сэр, он исчез бесследно.
— Он як? Це дуже цікаво. Ну що ж, до побачення,— додав він, коли поїзд рушив. — Сер Генрі, ні на мить не забувайте перестороги з тієї дивної легенди, яку доктор Мортімер прочитав нам, і уникайте пустища в темні години, коли сили зла бувають наймогутніші.
- Вот как? Любопытно! Ну, всего вам хорошего, - добавил он, когда поезд тронулся. - Сэр Генри! Помните наставление из странной легенды, которую нам читал доктор Мортимер, и остерегайтесь выходить на торфяные болота ночью, когда злые силы властвуют безраздельно.
Коли ми від'їхали вже далеко, я визирнув з вікна й побачив на платформі високу аскетичну фігуру Холмса, який непорушно стояв на одному місці й дивився услід поїзду.
Я выглянул из окна и увидел вдали высокую, худощавую фигуру Холмса, который неподвижно стоял на платформе и смотрел вслед удаляющемуся поезду.
Їхали ми швидко, подорож була приємною, я ближче познайомився із своїми двома супутниками й досхочу погрався зі спанієлем доктора Мортімера. За кілька годин після того як поїзд рушив, земля вздовж залізничного полотна змінила коричневий відтінок на червонястий, цегла поступилася місцем граніту, а поділені живоплотами луки з соковитими травами та ще пишнішою іншою рослинністю, на яких паслися червоні корови, свідчили про те, що клімат у цій місцевості хоч і вологий, та здоровий. Молодий Баскервіль не відривався від вікна й щоразу голосно охкав, упізнаючи знайомі девоншірські пейзажі.
Мы двигались быстро, и я чувствовал себя как нельзя лучше. Я присматривался к моим спутникам и забавлялся спаниелем доктора Мортимера. Через каких-нибудь два-три часа земля вдоль полотна сменила бурый оттенок на красный, кирпич уступил место граниту, а разгороженные пышные луга, на которых рыжие коровы пощипывали сочную траву, свидетельствовали о том, что климат в этих местах, при всей влажности воздуха, значительно лучше, чем на востоке. Молодой Баскервиль не отходил от окна и радостно вскрикивал при виде родных девонширских пейзажей.
— Де мені тільки не довелося побувати відтоді, як я поїхав звідси, докторе Вотсоне,— сказав він,— але інших таких місць я не бачив.
- Где только мне не пришлось побывать с тех пор, как я уехал отсюда, доктор Уотсон! - сказал он. - И все-таки эти места ни с чем не сравнишь.
— Я ще ніколи не зустрічав девоншірця, який би не був у захваті від свого графства,— зауважив я.
- Покажите нам такого девонширца, который не восхищался бы своим Девонширом.
— Тут справа не тільки в самому графстві Девоншір, але й у людях, які його населяють,— докинув доктор Мортімер. — Одного погляду на нашого друга досить, щоб побачити його круглу голову кельта з її кельтською здатністю захоплюватися і привертатися до кого-небудь серцем. Голова нещасного сера Чарльза мала дуже рідкісну будову — напівкельтську, напівіберійську. Але ви, сер Генрі, бачили востаннє баскервільський замок, мабуть, ще в дитинстві, хіба не так?
- Тут дело не только в самом Девоншире, но и в людях, которые его населяют, - сказал доктор Мортимер. - Одного взгляда на круглый череп нашего друга достаточно, чтобы обнаружить в нем представителя кельтской[7] расы, с ее восторженностью, с ее склонностью к сильным чувствам. У покойного сэра Чарльза было совершенно редкостное строение черепа - наполовину галльское, наполовину иберийское. Сэр Генри, а ведь вы, кажется, с детства не видели Баскервиль-холла?
— Я був ще підлітком, коли помер мій батько, і ніколи не бачив баскервільського замку, бо ми жили в маленькому будиночку на південному узбережжі. Звідти я поїхав до свого друга в Америку. Повірте мені, ці місця для мене такі ж нові, як і для доктора Вотсона, і мені страшенно кортить побачити пустище.
- Я его никогда не видел, потому что мы жили в маленьком коттедже на южном побережье. Когда отец умер, мне шел тринадцатый год, и я сразу же уехал к нашим друзьям в Америку. Эти места для меня почти так же новы, как и для доктора Уотсона, и я просто не дождусь, когда наконец появятся торфяные болота.
— Он як? Тоді ви вже задовольнили ваше бажання, бо перед вами пустище,— сказав доктор Мортімер, показуючи у вікно вагона.
- Вот как! В таком случае ваше желание исполнилось - можете любоваться ими, - сказал доктор Мортимер, показывая в окно.
Удалині над зеленими квадратами луків і низьким гребенем лісу височів сірий похмурий пагорб з дивною зубчастою вершиною, туманною й невиразною,— і все це скидалося на якийсь фантастичний краєвид, побачений уві сні. Баскервіль довго й невідривно дивився туди, і я прочитав на його обличчі, як багато важить для нього це перше побачення з раніше невідомим йому місцем, де так довго владарювали і де залишили такий глибокий слід люди з його роду. Він сидів у кутку прозаїчного залізничного вагона в своєму твідовому костюмі й говорив з американським акцентом, проте я, дивлячись на його засмагле й виразне обличчя, відчував зараз більше, ніж будь-коли, наскільки він справж-нісінький нащадок довгої лінії високородних, нестримних і владних попередників, його гострі брови, чутливі ніздрі й великі карі очі свідчили про гордість, відвагу й силу. Якщо на цьому непривітному пустищі нас підстерігатимуть складні й небезпечні випробування, то заради такого товариша можна було б ризикнути багато чим, знаючи напевно, що він сміливо розділить цей ризик.
Вдали за зелеными квадратами пастбищ и волнистой кромкой леса, словно фантастическое видение, возникшее во сне, показался унылый серый холм с зазубренной вершиной. Баскервиль смотрел туда не отрываясь, и эти жадные взгляды говорили о том, как много значит для него первое знакомство с суровым краем, где люди, близкие ему по крови, владычествовали так долго и оставили после себя такой глубокий след. Этот молодой человек в спортивном костюме и с явным американским акцентом сидел рядом со мной в прозаическом железнодорожном вагоне, и все же, глядя на его смуглое выразительное лицо, я чувствовал в нем истого потомка тех неукротимых и властных людей. Густые брови, тонкие ноздри и большие карие глаза свидетельствовали о гордости, отваге и силе. Если неприветливые торфяные болота поставят нас лицом к лицу с трудной и опасной задачей, то ради такого человека можно пойти на многое, ибо он смело разделит с тобой любой риск.
Поїзд зупинився на маленькій залізничній станції, і ми вийшли з вагона. За невисоким білим парканчиком нас чекала лінійка, запряжена двійком низькорослих коренастих коней. Наш приїзд був тут, очевидно, неабиякою подією, бо всі — начальник станції і носії — скупчилися навколо нас, щоб однести наш багаж. Це було приємне, спокійне сільське місце, і я здивувався, побачивши біля виходу з платформи двох солдатів у темній військовій уніформі, які стояли, спираючись на карабіни, а коли ми проходили повз них, вони пильно нас оглянули. Кучер, маленький чоловічок з різкими, грубими рисами обличчя, вклонився серові Генрі, і за кілька хвилин ми вже швидко котили широким білим шляхом. Обабіч тяглися горбкуваті пасовиська, з-поміж густих крон дерев витикалися шпилясті дахи старовинних будинків, але за краєм цієї тихої, залитої сонцем сільської місцевості вимальовувалася, темніючи на тлі надвечірнього неба, довга похмура й нерівна лінія пустища, перериваючись де-не-де зубчастими вершинами зловісних пагорбів.
Поезд остановился у маленькой, захолустной станции, и мы вышли из вагона. За низким белым забором стояла коляска, запряженная парой невысоких, коренастых лошадок. Наш приезд, очевидно, был здесь большим событием, так как и сам начальник станции и носильщики - все окружили нас, предлагая свою помощь. Это было милое деревенское местечко, но, к своему удивлению, я увидел у выхода с платформы двух солдат в темных мундирах, которые стояли, опираясь на карабины, и пристально смотрели на нас. Кучер, нескладный малый с угловатыми чертами лица, снял шапку, приветствуя сэра Генри Баскервиля, и через несколько минут мы уже быстро катили по широкой белой дороге. По обе ее стороны поднимались зеленые склоны пастбищ, домики с остроконечными крышами выглядывали из густой листвы, но впереди, за пределами этого мирного, залитого солнцем края, темнея на горизонте вечернего неба, вырисовывалась сумрачная линия торфяных болот, прерываемая острыми вершинами зловещих холмов.
Наша лінійка повернула на бічну дорогу, і ми почали підійматися вгору звивистим путівцем, протягом століть виораним безліччю різних коліс; круті схили ліворуч і праворуч нього поросли вологим мохом і м'ясистим листовиком. Папороть-орляк, що набула кольору бронзи, і крапчасте листя ведмежини виблискували в промінні призахідного сонця. Все ще піднімаючись угору, ми проминули вузький кам'яний місток і поїхали вздовж гомінкого потоку, що, пінячись, швидко мчав поміж сірих валунів. Обидва — і путівець, і потік,— звивалися долиною, густо порослою карликовими дубами й ялинами. На кожному повороті Баскервіль скрикував від захвату, нетерпляче роззираючись довкола і вимагаючи відповіді на безліч запитань. Для його очей усе тут здавалося прекрасним, але на мене цей краєвид, на якому явно позначилося наближення пізньої осені, навіював печаль і тугу. Жовтий килим опалого листя вкривав путівець, від руху нашої лінійки це листя злітало вгору, кружляло в повітрі й коли-не-коли опускалося нам на плечі. Торохтіння коліс ущухало, коли вони прокочувалися по купах гниючої рослинності — цих, як мені здавалося, сумних дарунках природи, що вона їх кидала перед екіпажем спадкоємця роду Баскервілів.
Наша коляска свернула на боковую дорогу, и мы начали подниматься вверх по глубоким колеям, проложенным столетия назад между высокими насыпями, на которых росли мясистые хвощи и влажный мох. Отливающий бронзой папоротник и листья ежевики поблескивали в лучах заходящего солнца. Продолжая подъем, мы проехали по узкому каменному мосту через бурную речку, которая быстро неслась между серыми валунами, обдавая их пеной. И дорога и речка вились по долине, густо заросшей дубняком и соснами. На каждом повороте Баскервиль восторженно вскрикивал, с любопытством оглядываясь по сторонам, и закидывал нас бесчисленными вопросами. На его взгляд, все здесь было прекрасно, но я не мог отделаться от грусти, которую навевали на меня эти пастбища и взгорья, явно носившие следы осени. Желтые листья слетали на землю и, порхая, ковром устилали тропинки. Стук колес нашего экипажа постепенно замер, потонул в густом слое гниющей травы. "Печальные дары бросает природа под ноги новому владельцу Баскервиль-холла!" - подумал я.
— Дивіться! — раптом вигукнув доктор Мортімер. — Що це?
- Смотрите! - вдруг крикнул доктор Мортимер. - Что это?
Попереду здіймався стрімкий, порослий вересом схил — крайній відріг пустища. На його вершині, різко й чітко, наче кінна статуя на п'єдесталі, виднілася темна й сувора постать солдата верхи на коні з гвинтівкою напоготові. Він спостерігав за дорогою, якою ми їхали.
Перед нами поднималось крутое взгорье, поросшее вереском, - первый предвестник близости торфяных болот. На вершине этого взгорья, словно конная статуя на пьедестале, четко вырисовывался верховой с винтовкой наготове. Он наблюдал за дорогой, по которой мы ехали.
— Перкінсе, що це означає? — спитав доктор Мортімер.
- Перкинс, что это значит? - спросил доктор Мортимер.
Наш візник напівобернувся на передку.
Наш возница повернулся на козлах:
— З прінстаунської тюрми втік арештант, сер. Сьогодні вже третій день, як його розшукують, сторожа стежить за кожною дорогою, за кожною станцією, але поки що все марно. Орендарі тут дуже незадоволені цим, сер.
- Из принстаунской тюрьмы убежал арестант, сэр. Вот уже третий день, как его разыскивают. Выставили сторожевых на всех дорогах, на всех станциях, да пока все без толку. Здешний народ очень этим недоволен, сэр.
— Але ж той, хто наведе на його слід, одержить п'ять фунтів.
- Почему? Ведь тому, кто наведет на след, полагается пять фунтов.
— Це так, сер, але шанс одержати п'ять фунтів ніщо порівняно з можливістю того, що тобі переріжуть горлянку. Адже це не якийсь там дрібний злочинець. Це такий, що заріже ні за цапову душу.
- Так-то оно так, сэр, да только на пять фунтов надежды мало, а вот что он горло тебе перережет, это вернее. Такой человек ни перед чем не остановится, это не какой-нибудь мелкий воришка.
— А як його звуть?
- Кто же он?
— Селден, убивця з Ноттінг-хіл.
- Селден, который совершил убийство в Ноттинг-хилле.
Я добре пам'ятав справу Селдена, бо свого часу Холмс цікавився нею внаслідок незвичайної брутальності, з якою було вчинено вбивство, і безглуздої жорстокості, що позначала всі дії убивці. Злочин Селдена був настільки звірячий, що в суддів виникли деякі сумніви щодо того, чи при здоровому він розумі, і тільки через це смертний вирок йому було замінено тюремним ув'язненням. Лінійка піднялася на горбовину, і нашим очам явився безкраїй обшир пустища, поцяткованого де-не-де грубими кам'яними пірамідами й скелястими верхами. Звідти налетів холодний вітер, і нас пройняв дрож. Десь там, серед цих пустельних просторів, наче дикий звір, причаївся у своїй норі цей диявол у людській подобі, сповнений люті на весь рід людський, що викинув його із свого середовища. Не вистачало лише цього, щоб остаточно завершити тяжке враження, що склалося від безлюдного пустища, пронизливого вітру й хмурого неба. Навіть Баскервіль замовк і щільніше загорнувся в пальто. Родючі місця залишилися позаду й нижче нас.
Я хорошо помнил дело Селдена, потому что в свое время Шерлок Холмс занимался им, заинтересовавшись жестокостью, с которой было совершено убийство, и печатью бесцельного зверства, отмечавшей все действия этого изверга. Преступление было настолько чудовищно, что у судей зародилось сомнение в здравости рассудка Селдена, и поэтому смертную казнь ему заменили тюрьмой. Коляска поднялась на взгорье, и перед нами раскинулись огромные просторы торфяных болот с видневшимися на них кое-где долменами[8] из обломков скал и каменными столбами. Холодный ветер, налетевший оттуда, пронизал нас до костей. Где-то там, на унылой глади этих болот, дьявол в образе человеческом, точно дикий зверь, отлеживался в норе, лелея в сердце ненависть к людям, которые изгнали его из своего общества. Лишь этого не хватало, чтобы усугубить то мрачное, что таилось в голой пустыне, расстилавшейся перед нами, в порывистом ветре и темнеющем небе. Даже Баскервиль умолк и плотнее запахнул на себе пальто.
Ми озирнулися — скісне проміння призахідного сонця перетворило струмки в золоті стрічки, зблискувало на рудуватих скибах перевернутої плугом ріллі й густому листі чагарників. Дорога, що перебігала з одного довжелезного червонясто-оливкового схилу з розкиданими по ньому величезними валунами на інший такий самий, ставала дедалі похмурішою й занедбанішою. Вряди-годи ми проїжджали повз оточені кам'яними мурами і з викладеними каменем покрівлями будинки, суворі обриси яких не пом'якшувала жодна витка рослина. Раптом перед нашими очима виникла чашоподібна западина, місцями поросла чахлими дубами й ялинами, покрученими й погнутими вітрами, що скаженіють там споконвіку. Над деревами здіймалися дві високі вузькі вежі. Наш візник показав на них батогом.
Плодородные места остались позади и ниже нас. Мы оглянулись - лучи заходящего солнца превращали бегущие ручейки в золотые ленты, горели на поднятой плугом земле и густой чаще кустарника. Дорога, пересекающая красновато-оливковые перевалы с огромными валунами, становилась все запущеннее и суровее. Время от времени перед нами вырастали обнесенные каменными оградами коттеджи, скупые очертания которых не были скрашены даже плющом. А потом глазам нашим предстала похожая на глубокую чашу долина с чахлыми дубами и соснами, искореженными и погнутыми ветром, бушующим здесь спокон веков. Над деревьями поднимались две высокие, узкие башни. Наш возница показал на них кнутом.
— Баскервільський замок,— сказав він.
- Баскервиль-холл, - сказал он.
Господар маєтку підвівся в лінійці, напружено вдивляючись уперед,— обличчя його розчервонілося, очі заблищали. За кілька хвилин ми під'їхали до головних воріт — химерної візерунчастої споруди з кованого заліза з двома побитими негодою і вкритими плямами лишайника колонами, увінчаними кабанячими головами — родовим гербом Баскервілів. Сторожка, складена з чорного граніту, майже зовсім зруйнувалася і світила голими ребрами кроков, але навпроти неї вже стояла нова напівзавершена споруда — перший плід привезеного сером Чарльзом південноафриканського золота.
Хозяин поместья встал в коляске во весь рост - щеки у него раскраснелись, в глазах вспыхнул огонь. Через несколько минут мы подъехали к узорным чугунным воротам с двумя обомшелыми колоннами, которые увенчивались кабаньими головами - гербом Баскервилей. Каменный домик привратника был ветхий, с обнажившимися стропилами, но перед ним стояло новое, еще не законченное строение - первый плод, принесенный южноафриканским золотом сэра Чарльза.
В'їхавши у ворота, ми потрапили в алею, де віття старих дерев похмурим склепінням змикалося в нас над головою, а торохтіння коліс знову потонуло в шелесті листя. Баскервіль здригнувся, подивившись у темну далечінь алеї, в кінці якої, наче привид, невиразно бовванів будинок.
За воротами шли два ряда высоких старых деревьев; их ветви смыкались сумрачным сводом у нес над головой. Стук колес снова потонул в шорохе листьев. Баскервиль содрогнулся, глядя в длинный темный прогал аллеи, в конце которого виднелись призрачные очертания дома.
— Це трапилося тут? — притишеним голосом спитав він.
- Это случилось здесь? - тихо спросил он.
— Ні, ні, тисова алея по той бік будинку.
- Нет, нет, в тисовой аллее, она с другой стороны.
Молодий спадкоємець похмуро подивився навколо.
Молодой наследник бросил вокруг себя хмурый взгляд.
— Не дивно, що мій дядько постійно чекав якогось лиха в такому місці,— мовив він. — Воно в кого завгодно може викликати страх. Та не мине й півроку, як я проведу сюди електрику й повішу в алеї лампочки, а біля парадного входу горітимуть винаходи Свана й Едісона по тисячі свічок кожний.
- Меня нисколько не удивляет, что, живя здесь, дядя все время ждал какой-то беды, - сказал он. - Тут кого угодно возьмет страх. Подождите, не пройдет и полугода, как я проведу сюда электричество, и вы не узнаете этих мест! У входа будут гореть фонари Эдисона и Свана[9] по тысяче свечей каждый.
Алея вивела нас до великого газону, за яким стояв будинок. У згасаючому світлі дня я зміг розгледіти тільки його середню частину — масивну кам'яну споруду з критою галереєю. Весь її фасад усуціль повив плющ, у темній запоні якого було то там, то там вистрижено латки для вікон або гербів. По боках центральної частини будинку височіло дві однаковісінькі старовинні вежі з численними бійницями й амбразурами. З правого й лівого боку від веж розташувалися два сучасніших відкрилка з чорного граніту. Вікна з густими перечками тьмяно світилися, з високих димарів над гостроверхими дахами здіймалися чорні стовпи диму.
За аллеей открывался широкий газон, и, обогнув его, мы подъехали к дому. В сумерках я мог разглядеть лишь массивный фасад и террасу. Все было сплошь увито плющом, оставлявшим открытыми только оконные амбразуры да овалы гербов. Две старинные зубчатые башни с бойницами поднимались над этой частью здания. Справа и слева к ним примыкали два крыла из черного гранита, позднейшей пристройки. Сквозь окна со множеством переплетов на газон лился неяркий свет, над крутой остроконечной крышей с высокими трубами вставал столб темного дыма.
— Ласкаво просимо, сер Генрі! Ласкаво просимо до баскервільського замку!
- Добро пожаловать, сэр Генри! Добро пожаловать в Баскервиль-холл!
Високий на зріст чоловік вийшов з тіні, що падала від галереї, і відчинив дверцята лінійки. В жовтавому світлі, що струменіло з дверей холу, з'явився силует жінки. Вона вийшла й допомогла чоловікові витягти наші валізи.
Высокий человек выступил из тени, падавшей от террасы, и открыл дверцу коляски. В освещенных дверях холла показался силуэт женщины. Она тоже подошла к нам и помогла мужчине снять наши чемоданы.
— Сер Генрі, ви не будете заперечувати, якщо я зразу ж поїду до себе додому? — спитав доктор Мортімер. — Мене чекає дружина.
- Сэр Генри, вы не будете возражать, если я поеду прямо домой? - сказал доктор Мортимер. - Меня ждет жена.
— Будь ласка, пообідайте з нами.
- Останьтесь, пообедайте с нами!
— Ні, треба їхати. Та й робота, мабуть, чекає. Я з радістю показав би вам будинок, але Беррімор буде вам кращим гідом. До побачення і не вагайтесь послати по мене вдень чи вночі, якщо я буду вам потрібний.
- Нет, право, не могу. Дел, вероятно, тоже много накопилось. Я бы с удовольствием сам показал вам дом, но Бэрримор сделает это лучше меня - он прекрасный гид. Всего хорошего! И помните: когда бы я вам ни понадобился, днем или ночью, не стесняйтесь посылать за мной.
Торохтіння коліс завмерло у глибині алеї, ми з сером Генрі ввійшли в замок, і двері за нами важко зачинилися. Ми опинились у чудовому приміщенні — воно було величезне, з високою стелею й численними сволоками з потемнілого від часу дуба. У великому старовинному каміні на залізній підставці для дров потріскували й пострілювали товсті поліняки. Змерзнувши після тривалої поїздки, ми з сером Генрі простягли руки до вогню. Потім заходилися розглядати високе вузьке вікно з кольоровими вітражами, дубові панелі, оленячі голови й герби на стінах — усе невиразне й похмуре в тьмяному світлі центрального світильника.
Стук колес постепенно замер в глубине аллеи; тяжелая дверь захлопнулась за нами. Холл, в котором мы очутились, был очень красив - просторный, высокий, с массивными стропилами из потемневшего от времени дуба. В старинном камине с чугунной решеткой для дров потрескивали и шипели поленья. Продрогнув после долгой езды, мы с сэром Генри протянули руки к огню. Потом стали разглядывать дубовую обшивку холла, высокое, узкое окно с цветными стеклами, оленьи головы и гербы на стенах, смутно видневшиеся в неярком свете люстры.
— Саме так я й уявляв собі все це,— мовив сер Генрі. — Хіба це не справжнє родове гніздо? Подумати тільки, що це той самий замок, в якому протягом п'яти століть жили мої предки! На саму згадку про це я почуваю себе якось урочисто.
- Я именно так и представлял себе все это, - сказал сэр Генри. - Настоящее родовое гнездо, правда? Подумать только - ведь мои предки жили в этом самом доме в течение пяти веков! Как вспомнишь об этом, так невольно настраиваешься на торжественный лад.
Сер Генрі дивився навколо, і його засмагле обличчя світилося хлопчачою радістю. Світло падало просто на нього, а на стіни лягали довгі чорні тіні й нависали над ним, наче балдахін. Беррімор розніс наш багаж по кімнатах і повернувся в нижню залу. Тепер він стояв перед нами, шанобливо схиливши голову, як і належить добре вимуштруваному слузі. Це був дуже примітний на вигляд чоловік — високий, гарний, з квадратною чорною бородою і блідим обличчям з тонкими рисами.
Его смуглое лицо горело ребяческим восторгом. Он стоял в круге света, падавшего от люстры, а длинные тени ложились по стенам и черным пологом сгущались над ним. Бэрримор разнес наши чемоданы по комнатам и, вернувшись, почтительно склонился перед нами, как и подобало хорошо вышколенному слуге. Наружность у него была незаурядная - высокий, представительный, с окладистой черной бородой, оттенявшей бледное благообразное лицо.
— Накажете подавати обід, сер?
- Прикажете подавать обед, сэр?
— Він готовий?
- А готово?
— За кілька хвилин, сер. Гаряча вода у ваших кімнатах. Ми з дружиною будемо щасливі, сер Генрі, залишатися у вас доти, доки ви не зробите перестановок, бо, як ви переконаєтесь, за нових умов цей будинок потребуватиме більшого штату.
- Через несколько минут, сэр. Горячая вода у вас в комнатах. Мы с женой будем счастливы, сэр Генри, остаться здесь на первых порах, но ведь при новых порядках вам потребуется большой штат.
— За яких нових умов?
- При каких новых порядках?
— Я тільки хотів сказати, що сер Чарльз жив досить самотньо, і ми вдвох цілком могли його обслужити. Ви, природно, забажаєте ширшого товариства, а для цього вам потрібно буде внести зміни у ведення господарства.
- Я хочу сказать, что сэр Чарльз вел уединенный образ жизни и мы вдвоем вполне могли обслужить его, а вы, сэр, вероятно, будете жить более широко, и вам придется налаживать все по-новому.
— Отже, ви з дружиною маєте намір розрахуватися?
- Значит, вы с женой хотите получить расчет?
— Тільки тоді, коли вам це буде зручно, сер.
- Если только это не причинит вам каких-либо неудобств, сэр.
— Але ж ваші предки протягом кількох поколінь були з нами, чи не так? Мені дуже не хотілось би починати своє життя тут з того, щоб руйнувати давні сімейні зв'язки.
- Но ведь ваши предки в течение нескольких поколений жили в Баскервиль-холле. Мне бы очень не хотелось с первых же своих шагов здесь порывать старые семейные связи.
Мені здалося, що я помітив на блідому обличчі дворецького щось схоже на хвилювання.
Я подметил следы волнения на бледном лице дворецкого.
— Нам з дружиною це теж непросто, сер. Але, сказати правду, сер, ми душею прихилилися до сера Чарльза, а його смерть нас просто приголомшила, і нам тяжко тут залишатися. Боюсь, ми вже не зможемо почуватися в баскервільському замку спокійно.
- Нам с женой это тоже не легко, сэр. Но, сказать вам правду, мы были очень привязаны к сэру Чарльзу и до сих пор никак не оправимся после его смерти. Нам тяжело здесь оставаться. Мы уже не можем чувствовать себя в Баскервиль-холле, как прежде.
— Чим же ви маєте намір зайнятися?
- Что же вы собираетесь предпринять?
— Думаю, сер, нам пощастить завести яку-небудь торгівлю. Сер Чарльз був настільки щедрий до нас, що тепер ми маємо для цього гроші. А зараз дозвольте, сер, провести вас у ваші кімнати.
- Я надеюсь, сэр, что нам удастся наладить какое-нибудь дело. Ведь сэр Чарльз не оставил нас своей щедростью... А теперь разрешите показать вам ваши комнаты.
Вгорі вздовж усіх чотирьох стін старовинної зали тяглася галерея з поручнями, на яку вели сходи з двома маршами. З цієї центральної частини на всю довжину будівлі в обидва боки йшло два коридори, куди виходили двері всіх спалень. Моя була в одному відкрилку із спальнею Баскервіля і майже поряд з нею. Ці кімнати виявилися набагато сучаснішими, ніж центральна частина будинку, а світлі шпалери й велика кількість свічок якоюсь мірою пом'якшили гнітюче враження, яке справив на мене наш приїзд у баскервільський замок.
Верх старинного холла был обведен галереей с перилами, на которую вела двухпролетная лестница. Оттуда вдоль всего здания тянулись два длинных коридора, куда выходили все спальни. Моя была в одном крыле со спальней Баскервиля, почти дверь в дверь. Эти комнаты оказались более современными, чем центральная часть дома, а светлые обои и множество зажженных свечей сразу же смягчили тяжелое впечатление, которое создалось у меня по приезде в Баскервиль-холл.
Але їдальня, що прилягала до зали, являла собою темне й похмуре місце. Це була довга кімната з поперечною приступкою, що відділяла підвищення для хазяйського столу від нижчої частини їдальні, де належало сидіти челяді. В одному кінці їдальні виднілися хори для менестрелів. Над нашими головами тяглися чорні сволоки, за якими темніла закіптюжена стеля. Цілком можливо, що запалені смолоскипи, які колись тут горіли, яскравість і буйні веселощі пишних учт пом'якшували суворість цього помешкання, але зараз, коли в маленькому колі світла, що падало від однієї-єдиної лампи з абажуром, сиділо двоє одягнених у чорне джентльменів, голос мимоволі ставав тихішим, а настрій пригніченим. Довга невиразна низка предків у найрізноманітніших костюмах — починаючи від рицаря часів королеви Єлизавети і кінчаючи франтом часів Регентства — дивилася на нас зі стін і залякувала нас своїм мовчазним товариством. За столом розмова не в'язалася, і я тільки зрадів, коли обід було закінчено і ми змогли перейти покурити в цілком сучасну більярдну.
Однако столовая в нижнем этаже поразила нас своим сумрачным видом. Это была длинная комната с помостом для хозяйского стола, отделенным одной ступенькой от той ее части, где полагалось сидеть лицам низшего звания. В дальнем конце были хоры для менестрелей. Высоко у нас над головой чернели огромные балки, за которыми виднелся закопченный потолок. Очень может быть, что пылающие факелы, красочность и буйное веселье стародавних пиров смягчали мрачность этой комнаты, но сейчас, когда в ней под единственной лампой с абажуром сидели два джентльмена, одетые во все черное, их голоса звучали приглушенно, и настроение у них было несколько пониженное. Длинная вереница предков в самых разнообразных костюмах - начиная с вельможи эпохи королевы Елизаветы и кончая щеголем времен Регентства - взирали на нас со стен, удручая своим молчанием. Разговор за столом как-то не клеился, и я почувствовал облегчение, когда, закончив обед, мы перешли курить в бильярдную - комнату вполне современную.
— Слово честі, місце не з веселих,— сказав сер Генрі. — Думаю, до всього цього можна звикнути, але зараз я почуваю себе трохи незатишно. Не дивно, що мій дядько нервував від самотнього життя в такому будинку, як цей. Ну що ж, якщо ви не проти, то сьогодні ляжемо спати раніше, може, завтра вранці тут нам здаватиметься не так тоскно.
- Что и говорить, обстановка не из веселых, - сказал сэр Генри. - Ко всему этому, конечно, можно притерпеться, но сейчас я чувствую себя не в своей тарелке. Неудивительно, что мой дядюшка нервничал, живя один в таком доме. Ну что ж, давайте, пожалуй, разойдемся. Может быть, утром нам покажется здесь не так уж уныло.
Перш ніж лягти в ліжко, я розсунув штори й подивився у вікно. Воно виходило на порослий травою майданчик перед парадними дверима. За шибкою стогнали й хиталися під вітром дві купи дерев. У прогалини між хмарами, що стрімко мчали по небу, проривалося проміння вже немолодого, але ще не вповні місяця. В його холодному світлі я побачив за деревами щербате пасмо скель і довгу низьку й нерівну лінію сумного вересового пустища. Я запнув штори, відчуваючи, що останнє моє враження від баскервільського замку нічим не відрізняється від усіх інших.
Прежде чем лечь спать, я открыл штору и посмотрел в окно. Оно выходило на газон перед парадной дверью. За газоном, раскачиваясь на ветру, стонали высокие деревья. В просвете между быстро бегущими облаками проглянул месяц. В его холодном сиянии за деревьями виднелась неровная гряда скал и длинная линия мрачных болот. Я задернул штору, убедившись, что последнее мое впечатление от Баскервиль-холла ничуть не противоречит первому.
Проте це враження виявилося не останнім. Хоч я й стомився, та заснути не міг, перевертаючись з боку на бік і закликаючи до себе сон, який чомусь ніяк не хотів прийти. Десь далеко кожні чверть години вибивали дзиґарі, крім них ніщо не порушувало мертвої тиші, що панувала в старовинному будинку. І раптом десь посеред глупої ночі до мого слуху долинув лункий і чіткий звук, походження якого не викликало ні найменших сумнівів. Це були ридання, приглушені й придушені схлипи жінки, серце якої розривається від нестерпного горя. Я сів на ліжку й почав пильно прислухатися. Ридання пролунали десь недалеко, в самому будинку, я був упевнений у цьому. Я почекав ще з півгодини з до краю напруженими нервами, але нічого, крім видзвонювання дзиґарів та шереху листя плюща на стіні, більше не почув.
Но оно оказалось не последним. Несмотря на усталость, я все-таки не мог заснуть и, ворочаясь с боку на бок, тщетно призывал к себе сон. Где-то далеко часы отбивали каждые пятнадцать минут, и больше ничего не нарушало мертвой тишины, царившей в доме. И вдруг в глухую полночь моего слуха коснулся совершенно явственный звук, в природе которого сомневаться не приходилось. Это были рыдания, приглушенные, судорожные всхлипывания женщины, чье сердце разрывалось от горя. Я приподнялся на кровати и стал напряженно вслушиваться. Плач раздавался где-то близко, в самом доме. Я прождал с полчаса, насторожившись всем своим существом, но не услышал больше ничего, кроме боя часов и шороха плюща, увивающего стены.