СОБАКА БАСКЕРВІЛІВ

Le Chien des Baskerville

   Розділ 7

   VII

   СТЕПЛТОНИ З МЕРРІПІТ-ХАУС

   M. STAPLETON, DE MERRIPIT HOUSE

   Свіжий красень ранок якоюсь мірою притлумив у нашій свідомості те похмуре й безрадісне враження, яке залишилося у нас обох після першого знайомства з баскервільським замком. Коли ми з сером Генрі сиділи за сніданком, сонячне світло вже лилося у високі з перечками вікна, кидаючи на підлогу розпливчасті кольорові плями від гербів на шибках. Темна дубова панель відсвічувала в золотому промінні бронзою, і тепер навіть важко було уявити, що це та сама кімната, яка ще вчора ввечері викликала в наших душах похмурий настрій.

   Le lendemain, la splendeur du matin dissipa un peu l’impression de tristesse laissée dans nos esprits par notre première inspection du château de Baskerville. Pendant que je déjeunais avec sir Henry, le soleil éclaira les fenêtres à meneaux, arrachant des teintes d’aquarelle à tous les vitraux armoriés qui les garnissaient ; sous ses rayons dorés, les sombres lambris prenaient l’éclat du bronze. On aurait difficilement reconnu la même pièce qui, la veille, nous avait mis tant de mélancolie à l’âme.

   — Думаю, справа в нас, а не в будинку, і не треба його звинувачувати! — мовив баронет. — Ми стомилися в дорозі, перемерзли в лінійці, отож і сприйняли цю оселю в похмурому світлі. А тепер ми відпочили, почуваємо себе добре, і ось навколо все стало ніби кращим і приємнішим.

   « Je crois, dit le baronnet, que nous ne devons nous en prendre qu’à nous-mêmes de ce que nous avons éprouvé hier. La maison n’y était pour rien… Le voyagé nous avait fatigués ; notre promenade en voiture nous avait gelés… ; tout cela avait influé sur notre imagination. Ce matin, nous voilà reposés, bien portants et tout nous paraît plus gai.

   — А проте наше вчорашнє враження було не зовсім безпідставне,— відповів я . — Хіба вночі ви, наприклад, не чули, як хтось плакав, здається, жінка?

   — Je ne suis pas de votre avis, répondis-je, en ce qui concerne le jeu de notre imagination. Ainsi n’avez-vous pas entendu quelqu’un — une femme, je crois — pleurer toute la nuit ?

   — Хоч як це дивно, але я таки чув щось схоже на плач, коли вже засинав. Я довго прислухався, однак нічого більше не почув, то й вирішив, що все те мені приснилося.

   — Oui, dans un demi-sommeil, il me semble bien avoir entendu ce bruit. J’ai écouté un instant ; mais, le silence s’étant rétabli, j’en ai conclu que je rêvais.

   — А я чув плач цілком виразно і впевнений, що ридала справді жінка.

   — Moi, je l’ai perçu très distinctement et je jurerais que c’étaient des gémissements de femme…. Il faut que nous éclaircissions ce fait. »

   — Ми повинні негайно це з'ясувати.

    Сер Генрі подзвонив і спитав Беррімора, чи не міг би той дати нам якесь пояснення з приводу того, що ми чули. Мені здалося, що бліде обличчя дворецького зблідло ще більше, коли він почув запитання свого хазяїна.

   Sir Henry sonna Barrymore et lui demanda quelques explications. Aux questions de son maître, je crus voir le visage, déjà pâle, du valet de chambre, pâlir encore davantage.

   — В будинку всього дві жінки, сер Генрі,— відповів він. — Одна з них посудниця, вона спить в іншому крилі. Друга — моя дружина, і я можу запевнити вас, що вона не плакала.

   « Il n’y a que deux femmes dans la maison, sir Henry, dit-il : la fille de cuisine, qui couche dans l’autre aile du château, et ma femme. Or, je puis vous affirmer qu’elle est absolument étrangère au bruit dont vous parlez. »

   Сказавши так, він нам збрехав, бо після сніданку я випадково зустрівся з місіс Беррімор у довгому коридорі, коли сонце добре світило їй в обличчя. Це була велика спокійна жінка з різкими рисами обличчя й суворо стиснутими губами. Але очі зрадили її — вони були червоні й дивилися на мене з припухлих повік. Отже, саме вона й плакала вночі, і чоловік не міг не знати цього. Проте він пішов на ризик бути спійманим на брехні. Чому він повівся так? І чому вона гірко плакала? Авжеж, навколо цього гарного на вроду чоловіка з блідим обличчям і чорною бородою атмосфера таємничості й похмурості ставала дедалі густішою. Він перший знайшов тіло сера Чарльза, і всі обставини, що призвели старого до смерті, нам були відомі тільки з його слів. Невже в кебі на Ріджент-стріт ми бачили таки Беррімора? В усякому разі, борода в того чоловіка була така сама. Щоправда, кебмен описував його трохи нижчим на зріст, але це враження легко могло бути помилковим. Як же остаточно все з'ясувати? Передусім, очевидно, треба зустрітися з начальником поштової філії в Грімпені й дізнатися, чи було нашу телеграму, яку ми надіслали для перевірки, передано Беррімору у власні руки. І хоч яка буде відповідь, я принаймні матиму щось повідомити Шерлоку Холмсу.

   Le domestique mentait certainement, car, après le déjeuner, je rencontrai Mme Barrymore dans le corridor. Elle se trouvait en pleine lumière. C’était une grande femme, impassible, aux traits accentués, ayant, sur les lèvres, un pli amer ; Elle avait les yeux rouges et, à travers ses paupières gonflées, son regard se posa sur moi. Elle avait dû pleurer toute la nuit, et, s’il en était ainsi, son mari ne pouvait l’ignorer. Alors pourquoi avait-il accepté le risque de cette découverte en déclarant le contraire ? Pourquoi ce ton affirmatif ? Et pourquoi — surtout — sa femme pleurait-elle si convulsivement ? Déjà une atmosphère de mystère et d’obscurité se formait autour de cet homme au teint pâle, porteur d’une superbe barbe noire. N’était-ce pas lui qui, le premier, avait découvert le cadavre de sir Charles Baskerville ? N’était-il pas le seul témoin qui pût nous renseigner sur les circonstances de la mort du vieux gentilhomme ? Qu’y avait-il d’impossible à ce qu’il fût le voyageur entrevu dans le cab, à Londres ? Sa barbe ressemblait étonnamment à celle de l’inconnu. Le cocher nous avait bien dépeint son client comme un homme plutôt petit…. Mais ne pouvait-il pas s’être trompé ? Comment tirer cette affaire au clair ? Évidemment le plus pressé était d’interroger le directeur du bureau de poste de Grimpen et de savoir si le télégramme adressé à Barrymore lui avait été remis en mains propres. Quelle que fût la réponse, j’aurais au moins un détail à communiquer à Sherlock Holmes.

   Сер Генрі після сніданку мусив переглянути безліч документів, отож для прогулянки це був сприятливий час. Сама ж прогулянка виявилася приємною; пройшовши чотири милі краєм пустища, я вийшов до маленького непоказного сільця з двома більшими й вищими за інші будинками — один був корчмою, другий — оселею доктора Мортімера. Начальник поштової філії, а заодно й сільський крамар, добре пам'ятав нашу телеграму.

   Sir Henry avait de nombreux documents à compulser ; je mis à profit ce temps pour exécuter mon projet. Une promenade très agréable sur la lande me conduisit à un petit hameau au milieu duquel s’élevaient deux constructions de meilleure apparence que les autres. L’une était l’auberge ; l’autre, la maison du docteur Mortimer. Le directeur de la poste, qui se livrait également au commerce de l’épicerie, se souvenait fort bien du télégramme.

   — Авжеж, сер,— сказав він,— я доставив телеграму містерові Беррімору достоту так, як і було вказано.

   « Certainement, monsieur, me dit-il, on a remis la dépêche à Barrymore, ainsi que l’indiquait l’adresse.

   — Хто її відніс?

   — Qui l’a remise ?

   — Мій синаш. Джеймсе, ти відніс минулого тижня оту телеграму містерові Беррімору в баскервільський замок, еге ж?

   — Mon fils, ici présent. » Le fonctionnaire épicier interpella un gamin qui baguenaudait dans un coin. « James, demanda-t-il, la semaine dernière, tu as bien remis une dépêche à M. Barrymore ?

   — Так, тату, відніс.

   — Oui, papa.

   — І віддав її йому у власні руки? — спитав я.

   — À M. Barrymore lui-même ? insistai-je.

   — Ну, в той час він був десь на горищі, тому я не зміг віддати телеграму містеру Беррімору у власні руки, а віддав її його дружині, вона обіцяла зразу ж її передати.

   — À ce moment-là, il était au grenier et je n’ai pu la donner à lui-même ; mais je l’ai remise à Mme Barrymore, qui m’a promis de la lui porter aussitôt.

   — Ти бачив містера Беррімора?

   — As-tu vu M. Barrymore ?

   — Ні, сер, я ж кажу, він був на горищі.

   — Non, monsieur ; je vous ai dit qu’il était au grenier.

   — Якщо ти не бачив містера Беррімора, то звідки ти знаєш, що він був на горищі?

   — Puisque tu ne l’as pas vu, comment sais-tu qu’il se trouvait au grenier ?

   — Ну, його власна дружина повинна була б знати де він,— дражливо зауважив начальник пошти. — Хіба він не одержав телеграму? А якщо трапилась якась помилка, то нехай містер Беррімор сам скаржиться.

   — Sa femme devait savoir où il était, intervint le directeur de la poste. N’aurait-il pas reçu le télégramme ? S’il y a erreur, que M. Barrymore se plaigne ! »

   Розпитувати далі здавалося безглуздим, бо було цілком очевидно: незважаючи на Холмсові хитрощі, ми не дістали ніяких доказів, що Беррімор не крутився весь час у Лондоні. Та припустімо, що крутився... припустімо, що він — останній, хто бачив сера Чарльза живим,— перший вистежив нового спадкоємця, коли той повернувся в Англію. Що з цього, кінець кінцем, випливає? Чи є Беррімор знаряддям у чиїхось руках, чи у нього свої власні лихі заміри? Яку користь може він мати на меті, переслідуючи Баскервілів? Я згадав про дивне застереження, скомпоноване з передової статті в газеті «Тайме». Його це робота чи, може, витівка когось іншого, того, хто докладає зусиль протидіяти планам Беррімора? Єдино можливе пояснення цьому дав сер Генрі: якщо Баскервілів буде відлякано від їхнього родового маєтку, то подружжя Берріморів одержить постійне й зручне житло. Але таке твердження, безперечно, аж ніяк не могло пояснити ту глибоку й підступну інтригу, що немов сіткою починала обплутувати молодого баронета. Сам Холмс визнав, що в довгій низці його сенсаційних розслідувань ще ніколи не траплялося складнішої справи. Повертаючись назад похмурою безлюдною дорогою, я благав Бога, щоб мій друг якнайшвидше звільнився від усіх своїх клопотів, приїхав сюди й зняв з мене тягар відповідальності.

   Il me semblait inutile de poursuivre plus loin mon enquête. Ainsi, malgré la ruse inventée par Sherlock Holmes, nous n’avions pas acquis la preuve du séjour de Barrymore au château pendant la semaine précédente. Supposons le contraire…, Supposons que l’homme qui, le dernier, avait vu sir Charles vivant, ait été le premier à espionner son héritier dès son arrivée eu Angleterre. Alors, quoi ? Était il l’instrument de quelqu’un ou nourrissait-il de sinistres projets pour son propre compte ? Quel Intérêt avait il à persécuter la famille Baskerville ? Je pensai à l’étrange avertissement découpé dans les colonnes du Times. Était-ce l’œuvre de Barrymore ou bien celle d’un tiers qui s’évertuait à contrecarrer ses desseins ? Sir Henry avait émis la version la plus plausible : si on éloignait les Baskerville du château, Barrymore et sa femme y trouveraient un gîte confortable et pour un temps indéfini. Certes, une semblable explication ne suffisait pas pour justifier le plan qui paraissait enserrer le baronnet comme dans les mailles d’un invisible filet. Holmes lui-même avait convenu que jamais, au cours de ses sensationnelles enquêtes, on ne lui avait soumis de cas plus complexe. Tout en retournant au château par cette route solitaire, je faisais des vœux pour que mon ami, enfin débarrassé de ses préoccupations, revînt vite me relever de la lourde responsabilité qui pesait sur moi.

   Раптом мої роздуми було перервано: слідом за мною хтось біг, гукаючи мене на ім'я. Я обернувся, сподіваючись побачити доктора Мортімера, але, на мій подив, мене наздоганяв якийсь незнайомець! Це був невисокий на зріст худорлявий блондин років тридцяти — сорока, з трохи набундюченим виразом гладко виголеного обличчя з вузьким підборіддям, одягнений у сірий костюм і з солом'яним капелюхом на голові. Через плече у нього висіла бляшана коробка для збирання гербарію, в руці він тримав зелений сачок ловити метеликів.

   Soudain je fus tiré de mes réflexions par un bruit de pas. Quelqu’un courait derrière moi, en m’appelant par mon nom. Croyant voir le docteur Mortimer, je me retournai ; mais, à ma grande surprise, un inconnu me poursuivait. J’aperçus un homme de taille moyenne, mince, élancé, blond, la figure rasée, âgé de trente-cinq ans environ, vêtu d’un complet gris et coiffé d’un chapeau de paille. Il portait sur le dos la boîte en fer-blanc des naturalistes et tenait à la main un grand filet vert à papillons.

   — Пробачте мені, будь ласка, мою сміливість, докторе Вотсоне,— задихаючись, заговорив він, порівнявшись зі мною. — Тут, на пустищі, ми люди прості й не чекаємо, коли нас офіційно познайомлять. Ви, можливо, чули моє ім'я від нашого спільного друга доктора Мортімера. Я Степлтон з Мерріпіт-хаус.

   « Je vous prie d’excuser mon indiscrétion, docteur Watson, dit-il, en s’arrêtant tout haletant devant moi. Sur la lande, pas n’est besoin des présentations ordinaires. Mortimer, notre ami commun, a dû vous parler de moi…. Je suis Stapleton, de Merripit house.

   — Про це саме сказали мені ваш сачок і коробка,— відповів я , — бо мені відомо, що містер Степлтон натураліст. Але звідки ви мене знаєте?

   — Votre filet et votre boîte me l’auraient appris, répliquai-je, car je sais que M. Stapleton est un savant naturaliste. Mais comment me connaissez-vous ?

   — Я сидів у Мортімера, і він показав мені на вас у вікно своєї приймальні, коли ви проходили. А оскільки нам з вами по дорозі, я вирішив наздогнати вас і представитися самому. Сподіваюсь, сер Генрі не почуває себе погано після такої подорожі?

   — Je suis allé faire une visite à Mortimer et, tandis que vous passiez sur la route, il vous a montré à moi par la fenêtre de son cabinet. Comme nous suivions le même chemin, j’ai pensé que je vous rattraperais et que je me présenterais moi-même. J’aime à croire que le voyage n’a pas trop fatigué sir Henry ?

   — Ні, він абсолютно здоровий, дякую вам.

   — Non, merci ; il est en excellente santé.

   — Ми всі побоювалися, що після сумної смерті сера Чарльза новий баронет відмовиться жити тут. Було б занадто вимагати від багатої людини, щоб вона приїхала сюди й поховала себе живцем у такому ось місці, але її присутність важить для всієї нашої округи дуже багато, і доводити це вам просто немає потреби. Хотілось би думати, що ця історія не викликала у сера Генрі забобонних страхів?

   — Tout le monde ici redoutait qu’après la mort de sir Charles le nouveau baronnet ne vînt pas habiter le château. C’est beaucoup demander à un homme jeune et riche de s’enterrer dans un pareil endroit, et je n’ai pas à vous dire combien cette question intéressait la contrée ; sir Henry, je suppose, ne partage par les craintes superstitieuses du populaire ?

   — Переконаний, що таке можливо.

   — Je ne le pense pas.

   — Вам, звичайно, відома легенда про диявольського собаку, що переслідує рід Баскервілів?

   — Vous connaissez certainement la légende de ce maudit chien que l’on accuse d’être le fléau de la famille ?

   — Я її чув.

   — On me l’a contée.

   — Це просто неймовірно, який легковірний народ тутешні селяни! Майже всі готові побожитися, що бачили на пустищі цю істоту. — Степлтон говорив з посмішкою, але в його очах я читав, що він сприймає все значно серйозніше. — Ця легенда цілком оволоділа уявою сера Чарльза, і я не маю сумніву, що саме вона призвела до трагічного кінця.

   — Les paysans de ces parages sont extraordinairement crédules. Beaucoup jureraient avoir rencontré sur la lande ce fantastique animal. » Stapleton parlait, le sourire sur les lèvres, mais il me sembla lire dans ses yeux qu’il prenait la chose plus au sérieux. Il reprit : « Cette histoire hantait l’imagination de sir Charles, et je suis sûr qu’elle n’a pas été étrangère à sa fin tragique.

   — Але яким чином?

   — Comment cela ?

   — Нерви в нього були настільки напружені, що поява будь-якого собаки могла виявитися фатальною для його хворого серця. Мені здається, того вечора сер Чарльз справді побачив у тисовій алеї щось подібне. Я весь час боявся якого-небудь нещастя, бо дуже любив старого і знав, що серце в нього немічне.

   — Ses nerfs étaient tellement exacerbés que l’apparition d’un chien quelconque devait produire un effet désastreux sur son cœur, mortellement atteint. J’imagine qu’il a réellement vu quelque chose de ce genre dans sa dernière promenade, le long de l’allée des Ifs. J’appréhendais sans cesse un malheur, car j’aimais beaucoup sir Charles et je lui savais le cœur très malade.

   — Звідки ви це знали?

   — Comment l’aviez-vous appris ?

   — Так мені сказав мій друг Мортімер.

   — Par mon ami, le docteur Mortimer.

   — Отже, на вашу думку, якийсь собака кинувся на сера Чарльза і внаслідок цього він помер від страху?

   — Alors vous croyez qu’un chien a poursuivi sir Charles et que la peur a occasionné sa mort ?

   — Ви маєте краще пояснення?

   — Pouvez-vous me fournir une meilleure explication ?

   — Я ще не дійшов певного висновку.

   — Il ne m’appartient pas de conclure.

   — А містер Шерлок Холмс?

   — Quelle est l’opinion de M. Sherlock Holmes ? »

   Від цих слів мені на мить перейняло подих, але, глянувши на спокійне обличчя і прямий погляд співрозмовника, я зрозумів, що він зовсім не мав наміру здивувати мене.

   Pendant quelques secondes, cette question me coupa la parole. Mais un regard sur la figure placide et sur les yeux assurés de mon compagnon me montra qu’elle ne cachait aucune arrière-pensée

   — Докторе Вотсоне, зайвим було б удавати, ніби ми вас не знаємо,— сказав він. — Публікації про вашого детектива досягли й наших місць, і ви, прославляючи його, самі не могли не зробитися відомим. Назвавши ваше ім'я, Мортімер не зміг заперечити, що ви — саме той доктор Вотсон. А оскільки ви тут, з цього випливає, що сам містер Шерлок Холмс цікавиться цією справою, і мені, природно, хотілось би знати, якої він думки про все це.

   « Nous essayerions vainement de prétendre que nous ne vous connaissons pas, docteur Watson, continua Stapleton. Les hauts faits de votre ami le détective sont parvenus jusqu’à nous et vous ne pouviez les célébrer sans vous rendre vous-même populaire. Lorsque Mortimer vous a nommé, j’ai aussitôt établi votre identité. Vous êtes ici parce que M. Sherlock Holmes s’intéresse à l’affaire, et je suis bien excusable de chercher à connaître son opinion.

   — Боюсь, не можу відповісти на таке запитання.

   — Je regrette de n’être pas en mesure de répondre à cette question.

   — Тоді дозвольте спитати, чи не збирається він зробити нам честь і особисто прибути сюди?

   — Puis-je au moins vous demander s’il nous honorera d’une visite ?

   — Зараз він не має можливості покинути Лондон. У нього інші справи, які вимагають уваги.

   — D’autres enquêtes le retiennent à la ville en ce moment.

   — Який жаль! Він міг би пролити світло на те, що є таким темним для нас. Але ж ви також провадите розслідування, і якщо я хоч якоюсь мірою можу стати вам у пригоді, то прошу вас — я до ваших послуг. Якби ви хоч трохи натякнули про природу ваших підозрінь чи про те, як ви збираєтеся розслідувати цей випадок, я, можливо, міг би навіть зараз допомогти вам або дати пораду.

   — Quel malheur ! Il jetterait un peu de lumière sur tout ce qui reste si obscur pour nous. Quant à vos recherches personnelles, si vous jugez que je vous sois de quelque utilité, j’espère que vous n’hésiterez pas à user de moi. Si vous m’indiquiez seulement la nature de vos soupçons ou de quel côté vous allez pousser vos investigations, il me serait possible de vous donner dès maintenant un avis ou une aide.

   — Запевняю вас, я тут просто в гостях у мого друга сера Генрі і ніяка допомога мені не потрібна.

   — Je vous affirme que je suis simplement en visite chez mon ami sir Henry et que je n’ai besoin d’aide d’aucune sorte.

   — Чудово! — вигукнув Степлтон. — Ви чините абсолютно правильно, поводячись розважливо й обережно. І дорікнули мені цілком справедливо, бо, відчуваю, моє втручання важко виправдати, а тому обіцяю вам надалі не згадувати про цю справу.

   — Parfait ! dit Stapleton. Vous avez raison de vous montrer prudent et circonspect. Je regrette de vous avoir adressé cette question indiscrète, et je vous promets de m’abstenir dorénavant de la plus légère allusion à ce sujet. »

   Ми підійшли до того місця, де від дороги починалася вузька, поросла травою стежка і, в'юнячись, зникала в пустищі. Праворуч височів крутобокий, з розкиданими по схилу валунами пагорб, на якому за давніх часів була каменярня і видобувався граніт. Той бік пагорба, що був перед нашими очима, являв собою темну скелю, в нішах якої росла папороть і ожина. Десь іздалеку з-за невисокого пасма плив сірий дим.

   Nous étions arrivés à un endroit où un étroit sentier tapissé de mousse se branchait sur la route pour traverser ensuite la lande. Sur la droite, un monticule escarpé, caillouteux, avait dû être exploité autrefois comme carrière de granit. Le versant qui nous faisait face était taillé à pic ; dans les anfractuosités de la roche, poussaient des fougères et des ronces. Dans le lointain, un panache de fumée montait perpendiculairement dans le ciel.

   — Звідси цією стежкою недалеко й до Мерріпіт-хаус,—мовив Степлтон. — Може, ви знайдете якусь годину, щоб я мав приємність познайомити вас із своєю сестрою?

   « Quelques minutes de marche dans ce sentier perdu nous conduiront à Merripit house, dit Stapleton. Voulez-vous me consacrer une heure ?… Je vous présenterai à ma sœur. »

   В першу мить я подумав, що мені слід бути біля сера Генрі. А далі згадав про купу паперів, що ними було захаращено його робочий стіл. Допомогти розібратися з ними я, безперечно, не можу. Та й Холмс настійно радив мені вивчати сусідів на пустищі. Отож я прийняв запрошення Степлтона, і ми разом повернули на стежку.

   Mon premier mouvement fut de refuser. Mon devoir me commandait de retourner auprès de sir Henry. Mais je me souvins de l’amas de papiers qui recouvrait sa table et je me dis que je ne lui étais d’aucun secours pour les examiner. D’ailleurs Holmes ne m’avait-il pas recommandé d’étudier tous les habitants de la lande ? J’acceptai donc l’invitation de Stapleton et nous nous engageâmes dans le petit chemin.

   — Дивовижне це місце — пустище,— мовив він, обводячи поглядом нерівну лінію невисоких безлісих пагорбів, схожих на довгі зелені хвилі, зубчасті гранітні вершини яких застигли фантастичною піною. — Пустище ніколи не набридає. І не можна не думати, скільки ще в ньому приховується таємниць. Адже воно таке величезне, таке пустельне й таке загадкове!

   « Quel endroit merveilleux que la lande ! dit mon compagnon, en jetant un regard circulaire sur les ondulations de la montagne qui ressemblaient à de gigantesques vagues de granit. On ne se lasse jamais du spectacle qu’elle offre à l’œil de l’observateur. Vous ne pouvez imaginer quels secrets étonnants cache cette solitude !… Elle est si vaste, si dénudée, si mystérieuse !

   — Отже, ви добре його знаєте?

   — Vous la connaissez donc bien ?

   — Я в цих місцях тільки два роки. Старожили назвали б мене новачком. Ми переїхали сюди невдовзі після того, як тут оселився сер Чарльз. Але мої уподобання мали той наслідок, що я дослідив тут геть усе, і, смію думати, тепер ніхто не знає пустища краще за мене.

   — Je ne suis ici que depuis deux ans. Les gens du pays me considèrent comme un nouveau venu…. Nous nous y installâmes peu de temps après l’arrivée de sir Charles…. Mes goûts me portèrent à explorer la contrée jusque dans ses plus petits recoins…. Je ne pense pas qu’il existe quelqu’un qui la connaisse mieux que moi.

   — А хіба це так важко?

   — Est-ce donc si difficile ?

   — Дуже важко. Ну, наприклад, ось ця рівнина з чудернацькими горбами, що тягнеться на північ. Чи ви бачите в ній що-небудь незвичайне?

   — Très difficile. Voyez-vous, par exemple, cette grande plaine, là-bas, vers le nord, avec ces proéminences bizarres ? Qu’y trouvez-vous de remarquable ?

   — Вона — неповторне місце, де можна скакати чвалом.

   — On y piquerait un fameux galop.

   — Тільки так ви й повинні були подумати, а тим часом ця помилка вже кільком коштувала життя. Бачите, скільки там яскраво-зелених плям?

   — Naturellement, vous deviez me répondre cela…. Que de vies humaines cette erreur n’a-t-elle pas déjà coûté ? Apercevez-vous ces places vertes disséminées à sa surface ?

   — Бачу, в тих місцях грунт, мабуть, родючіший.

   — Le sol paraît y être plus fertile. »

   Степлтон розсміявся.

   Stapleton se mit à rire.

   — Це величезна Грімпенська трясовина,— сказав він. — Там один необережний крок для людини чи тварини означає смерть. Тільки вчора я бачив, як туди забрів чийсь поні. Назад він не повернувся. Його голова ще довго пнулася вгору, але кінець кінцем трясовина її засмоктала. Там навіть у суху погоду небезпечно ходити, а після осінніх дощів, як тепер, то страшне місце. А проте я можу пробратися аж у серце цієї трясовини й повернутися назад живим. Боже мій, ще один нещасний поні!

   « C’est la grande fondrière de Grimpen, fit-il. Là-bas, un faux pas conduit à une mort certaine — homme ou bête. Pas plus tard qu’hier, j’ai vu s’y engager un des chevaux qui errent sur la lande. Il n’en est plus ressorti…. Pendant un moment, sa tête s’est agitée au-dessus de la vase, puis le bourbier l’a aspiré ! On ne la traverse pas sans danger dans la saison sèche ; mais après la saison d’automne, l’endroit est terriblement dangereux. Et cependant je puis m’y promener en tous sens et en sortir sans encombre. Tenez ! voilà encore un de ces malheureux chevaux ! »

   У зеленій осоці борсалося й підкидалося щось коричневе. Потім угору судорожно скинулась довга шия, і над пустищем розлігся жахливий крик. Я аж похолов, але в мого супутника нерви виявилися міцнішими, ніж у мене.

   Une forme brune allait et venait au milieu des ajoncs. Tout à coup, une encolure se dressa, en même temps qu’un hennissement lugubre réveilla tous les échos de la lande. Je me sentis frissonner de terreur ; mais les nerfs de mon compagnon me parurent beaucoup moins impressionnables que les miens.

   — Усе, кінець! — сказав він. — Засмоктало. Двоє за два дні, а скільки, мабуть, їх загинуло ще, бо вони як унадяться туди в суху погоду, то ходять і в дощову, поки не вскочать у пастку. Еге ж, погане це місце — Грімпенська трясовина.

   « C’est fini ! me dit-il. La fondrière s’en est emparée…. Cela fait deux en deux jours !… Et ils seront suivis de bien d’autres. Pendant la sécheresse, ils ont l’habitude d’aller brouter de ce côté, et, lorsqu’ils s’aperçoivent que le sol est devenu moins consistant, la fondrière les a déjà saisis.

   — І ви кажете, що можете пройти туди?

   — Et vous dites que vous pouvez vous y aventurer ?

   — Так, там є одна-дві стежки, якими дуже вправна людина може скористатися.

   — Oui. Il existe un ou deux sentiers dans lesquels un homme courageux peut se risquer…. Je les ai découverts.

   — Але навіщо вам ходити в таке жахливе місце?

   — Quel désir vous poussait donc à pénétrer dans un lieu si terrible ?

   — А бачите ген оті пагорби? То справжні острівці посеред непрохідної трясовини, що протягом багатьох літ утворилася навколо них. Ось де рідкісні рослини й метелики, якщо вистачить кмітливості добратися туди.

   — Regardez ces monticules — au delà ! Ils représentent de vrais îlots de verdure découpés dans l’immensité de la fondrière. C’est là qu’on rencontre les plantes rares et les papillons peu communs… Si le cœur vous dit d’aller les y chercher ?…

   — Що ж, коли-небудь спробую щастя.

   — Quelque jour j’essayerai. »

   Степлтон здивовано втупився в мене.

   Stapleton me regarda avec étonnement :

   — Заради Бога, викиньте цю думку з голови! — заперечив він. — Я не хочу бути винним у вашій загибелі. Запевняю вас, ви не матимете ні найменшого шансу повернутися назад живим. Я сам можу ходити туди тільки тому, що пам'ятаю безліч ледь помітних прикмет.

   « Au nom du ciel, s’écria-t-il, abandonnez ce funeste projet ! Je vous affirme que vous n’avez pas la plus petite chance de vous tirer de là vivant. Je n’y parviens qu’en me servant de points de repère très compliqués.

   — Ого! — вигукнув я. — Що це?

   — Hein ? fis-je…. Qu’y a-t-il encore ? »

   Тихе, протяжливе й неймовірно тоскне виття розляглося над пустищем. Воно ніби повисло в повітрі, проте визначити, звідки воно линуло, було неможливо. З глухого гарчання воно перетворилося на хрипке ревіння, а тоді знову перейшло в сумний, щемливий стогін. Степлтон якось допитливо глянув на мене.

   Un long gémissement, indiciblement triste, courut mur la lande. Bien qu’il eût ébranlé l’air, il était impossible de préciser d’où il venait. Commencé sur une modulation sourde, semblable à un murmure, il se changea en un profond rugissement, pour finir en un nouveau murmure, mélancolique, poignant.

   — Дивне місце пустище! — мовив він.

   « Hé ! curieux endroit, la lande ! répéta Stapleton.

   — Але що це таке?

   — Qu’était-ce donc ?

   — Селяни кажуть, що це виє собака Баскервілів, коли шукає здобич. Я вже чув його двічі чи тричі, але ніколи він не вив так голосно.

   — Les paysans prétendent que c’est le chien de Baskerville qui hurle pour attirer sa proie. Je l’ai déjà entendu une ou deux fois, mais jamais aussi distinctement. »

   З холодком страху в серці я окинув поглядом широку рівнину, що підіймалася до обрію й була всіяна зеленими плямами осоки. Ні найменшого руху на всьому величезному просторі, тільки два круки різко каркали позад нас, сидячи на скелястій вершині пагорба.

   Avec un tressaillement de crainte au fond du cœur, je regardai cette vaste étendue de plaine, mouchetée de larges taches vertes formées par les ajoncs. Sauf deux corbeaux qui croassaient lugubrement sur la cime d’un pic, une immobilité de mort régnait partout.

   — Ви ж освічена людина. Хіба ви вірите в подібні дурниці! — сказав я. — Що, на вашу думку, може бути причиною цього дивного виття?

   « Vous êtes un homme instruit, dis-je, vous ne pouvez croire à de pareilles balivernes ! À quelle cause attribuez-vous ce bruit étrange ?

   — Болота іноді видають химерні звуки. Чи то твань осідає, чи то вода прибуває, чи то відбувається ще щось.

   — Les fondrières rendent parfois des sons bizarres, inexplicables…. La boue se tasse… l’eau sourd ou quelque chose….

   — Ні, ні, це був голос живої істоти.

   — Non, non, répondis-je ; c’était une voix humaine.

   — Може, й так. Вам ніколи не доводилося чути, як кричить болотний бугай?

   — Peut-être bien, répondit Stapleton. Avez-vous jamais entendu s’envoler un butor ?

   — Ні, не доводилось.

   — Non, jamais.

   — Це дуже рідкісний птах, в Англії він тепер практично вимер, але в цьому пустищі все можливо. Так, я нітрохи не здивувався б, якби дізнався, що зараз ми чули крик останнього бугая.

   — C’est un oiseau très rare — à peu près complètement disparu de l’Angleterre — mais, dans la lande, rien n’est impossible. Oui, je ne serais pas étonné d’apprendre que c’est le cri du dernier butor qui vient de frapper nos oreilles.

   — Ніколи в житті не чув таких надприродних, незрозумілих звуків.

   — Quel bruit étrange !…

   — Що й казати, страшна місцина. Подивіться-но ось на той схил. Як ви гадаєте, що то таке?

   — Ce pays est plein de surprises. Regardez le flanc de la colline…. Que croyez-vous apercevoir ? »

   Стрімкий схил пагорба було вкрито круглими сірими кам'яними кільцями, я нарахував їх не менше двадцяти.

   Je vis une vingtaine de tas de pierres grises amoncelées circulairement.

   — Справді, що то таке? Загородки для овець?

   « Je ne sais pas…. Des abris de bergers ?

   — Ні, то оселі наших шановних предків. Доісторична людина густо населяла це пустище, а оскільки після неї ніхто тут не жив, то все залишилося таким, яким вона його покинула. Ото її хороми без покрівель. Ви можете побачити навіть вогнище й ложе, якщо вам буде цікаво піти туди й подивитися на ті оселі.

   — Non. Nos dignes ancêtres habitaient là. L’homme préhistorique vivait sur la lande et comme, depuis cette époque, personne ne l’a imité, nous y retrouvons encore presque intacts les vestiges de son passage. Ceci vous représente des wigwams recouverts de leur toiture. Si la curiosité vous prenait de les visiter, vous y verriez un foyer, une couchette….

   — Та ж це справжнє місто. А коли в ньому жили?

   — On dirait une petite ville. À quelle époque était-elle peuplée ?

   — Неолітична людина — точний вік невідомий.

   — L’homme néolithique,… la date nous manque.

   — А що робила ця людина?

   — Que faisait-il ?

   — Пасла худобу на цих схилах, а коли бронзовий меч почав витісняти кам'яну сокиру, навчилася видобувати олово. Подивіться-но на отой величезний рів на пагорбі навпроти нас. То сліди її діяльності. Авжеж, докторе Вотсоне, ви знайдете на цьому пустищі чимало дивовижних речей. О, пробачте, це, мабуть, Cyclopides!

   — Il menait paître son troupeau sur les pentes et, lorsque les armes de bronze remplacèrent les haches de pierre, il fouillait les entrailles de la terre à la recherche du zinc. Voyez cette grande tranchée sur la colline opposée…. Voilà la preuve de ce que j’avance. Ah ! vous rencontrerez de bien curieux sujets d’étude sur la lande ! Excusez-moi un instant, docteur Watson,… c’est sûrement un cyclopelte !… »

   Повз нас пролетіла чи то якась комаха, чи то нічний метелик, і Степлтон, миттю рвонувши з місця, щодуху кинувся за ним. Метелик, що мене дуже стривожило, летів просто до трясовини, але мій новий знайомий, стрибаючи з купини на купину, гнався слідом і розмахував своїм зеленим сачком. Сірий одяг і рвучкий зигзагуватий біг робили його самого чимось схожим на величезного метелика. Я стояв на місці й спостерігав за ним із змішаним почуттям захвату від його спритності і страху, щоб він не оступився на зрадливій трясовині, коли раптом почув звук кроків і, обернувшись, побачив на стежці недалеко від себе якусь жінку. Вона з'явилася з того боку, де підіймався султан диму, вказуючи на місцезнаходження Мерріпіт-хаус,— западина на пустищі до часу ховала її, поки вона не підійшла зовсім близько.

   Un petit insecte avait traversé le chemin et Stapleton s’était aussitôt élancé à sa poursuite. À mon grand désappointement, la bestiole vola droit vers la fondrière, et ma nouvelle connaissance, bondissant de touffe en touffe, courait après elle, son grand filet vert se balançant dans l’air. Ses vêtements gris, sa démarche irrégulière, sautillante, saccadée, le faisaient ressembler lui-même à une gigantesque phalène. Je m’étais arrêté pour suivre sa chasse, et j’éprouvais un mélange d’admiration pour son extraordinaire agilité et de crainte pour le danger auquel il l’exposait dans cette perfide fondrière. Un bruit de pas me fit retourner ; une femme s’avançait vers moi dans le chemin. Elle venait du côté où le panache de fumée dénonçait l’emplacement de Merripit house ; mais la courbure de la lande l’avait cachée à mes yeux jusqu’au moment où elle se trouva près de moi.

   Я не мав сумніву, що це й є та сама міс Степлтон, про яку мені вже довелося почути,— адже навряд чи на пустищі могло бути багато інших леді,— і про яку, я це пам'ятав, хтось казав, що вона красуня. Жінка, яка наближалася до мене, вражала вродою, і врода її була з тих, що зустрічаються надзвичайно рідко. Більшого контрасту між братом і сестрою просто не могло існувати, бо Степлтон був якийсь безбарвний, мав світле волосся й сірі очі, вона ж була темніша за всіх тих брюнеток, яких мені траплялося бачити в Англії, а ще струнка, елегантна й висока на зріст. Гордовиті, тонкі риси обличчя були такі правильні, що воно могло б здатися холодним, якби не чутливий рот і гострий погляд прекрасних темних очей. Бачити на безлюдній стежині в пустищі жінку з ідеальною фігурою і у вишуканій сукні було справді дивно. Коли я обернувся, її очі дивилися на брата, потім вона прискорила ходу, прямуючи до мене. Я підняв капелюха й хотів уже був пояснити, хто я такий і чому тут, але її слова спрямували всі мої думки в зовсім інший бік.

   Je reconnus en elle miss Stapleton dont on m’avait parlé. Cela me fut aisé, car, indépendamment du petit nombre de femmes qui vivent sur la lande, on me l’avait dépeinte comme une personne d’une réelle beauté. La femme qui s’approchait de moi répondait au portrait qu’on m’avait tracé de la sœur du naturaliste. Impossible de concevoir un plus grand contraste entre un frère et une sœur. Stapleton était quelconque, avec ses cheveux blonds et ses yeux gris, tandis que la jeune fille avait ce teint chaud des brunes — si rare en Angleterre. Son visage un peu altier, mais finement modelé, aurait paru impassible dans sa régularité, sans l’expression sensuelle de la bouche et la vivacité de deux yeux noirs largement fendus. Sa taille parfaite, moulée dans une robe de coupe élégante, la faisait ressembler, sur ce chemin désert, à une étrange apparition. Au moment où je me retournais, elle regardait son frère. Alors elle hâta le pas. J’avais ôté mon chapeau et j’allais prononcer quelques mots d’explication, lorsque ses paroles imprimèrent une autre direction à mes pensées.

   — Повертайтеся! — сказала вона. — Негайно повертайтеся в Лондон!

   « Allez-vous-en ! s’écria-t-elle. Retournez vite à Londres. »

   Нічого не розуміючи, я по-дурному втупився в неї. Блиснувши на мене очима, вона нетерпляче тупнула ногою.

   Si grande fut ma surprise, que j’en demeurai stupide. En me regardant, ses yeux brillaient et son pied frappait le sol avec impatience.

   — А чого я маю повертатися? — спитав я.

   « Pourquoi m’en aller ? demandai-je.

   — Цього я не можу вам пояснити. — Вона говорила тихо, швидко, якось дивно шепелявлячи. — Ради Бога, послухайтесь моєї поради. Повертайтеся назад, і хай більше ніколи ваша нога не ступить сюди.

   — Je ne puis vous le dire. » Elle parlait d’une voix basse, précipitée, avec un léger grasseyement dans sa prononciation. Elle reprit : « Pour l’amour de Dieu, faites ce que je vous recommande. Retournez vite et ne remettez jamais plus les pieds sur la lande !

   — Але ж я тільки що приїхав.

   — Mais j’arrive à peine.

   — Господи! — вигукнула вона. — Невже ви не розумієте, що вам бажають добра? Повертайтеся в Лондон! Сьогодні ж увечері! За всяку ціну тікайте з цих місць! Ц-с-с! Мій брат іде! Ні слова про те, що я вам сказала. Будь ласка, чи не могли б ви дістати мені оту орхідею, отам у хвосняку. Тут у нас на пустищі багато орхідей, хоч ви, звичайно, запізнилися, щоб побачити всю красу цих місць.

   — Pourquoi ne tenir aucun compte d’un avertissement dicté par votre seul intérêt ?… Retournez à Londres !… Partez ce soir même…. Fuyez ces lieux à tout prix !… Prenez garde ! Voici mon frère,… pas un mot de ce que je vous ai dit…. Soyez donc assez aimable pour me cueillir cette orchidée, là-bas…. La lande est très riche en orchidées… vous en jugerez par vous-même, bien que vous soyez venu à une saison trop avancée pour jouir de toutes les beautés de la nature. » .

   Степлтон облишив ганятися за метеликом і підійшов до нас, розпашілий і задиханий.

   Stapleton avait renoncé à sa poursuite et retournait vers nous, essoufflé, et le teint coloré par la course.

   — Привіт, Беріл! — сказав він, і мені здалося, що його привітання не зовсім сердечне.

   « Eh bien, Béryl ? » dit-il. Il me sembla que le ton de cette interpellation manquait de cordialité.

   — Ти дуже розгарячився, Джеку.

   « Vous avez bien chaud, Jack.

   — Так, ганявся за Cyclopides'oм. Це рідкісний метелик, а пізно восени на нього взагалі важко натрапити. Шкода, що я його не впіймав! — Він говорив байдужим, безтурботним тоном, але його маленькі сірі очиці весь час перебігали з сестри на мене й назад.

   — Oui ; je poursuivais un cyclopelte. Ils sont très rares, surtout à la fin de l’automne. Quel malheur de n’avoir pu l’attraper ! » Il parlait avec un air dégagé, mais ses petits yeux gris allaient sans cesse de la jeune fille à moi.

   — Ви вже, бачу, встигли познайомитися.

   « Je vois que les présentations sont faites, continua-t-il.

   — Так, я казала серу Генрі, що він трохи запізнився, щоб побачити справжню красу цього пустища.

   — Oui. Je disais à sir Henry qu’il était un peu tard pour admirer les beautés de la lande.

   — Що? Як ти гадаєш, хто перед тобою?

   — À qui penses-tu donc parler ?

   — Я впевнена, що це сер Генрі Баскервіль.

   — À sir Henry Baskerville.

   — Ні, ні,— заперечив я. — Я не дворянин і титул «сер» не для мене, але я друг Генрі Баскервіля. І звуть мене доктор Вотсон.

   — Non, non, me récriai-je vivement,… pas à sir Henry, mais à un simple bourgeois, son ami…. Je me nomme le docteur Watson. »

   Краска досади розлилася по її виразному обличчю.

    — Що ж, ми говорили, маючи на увазі різні речі,— сказала вона.

   Une expression de contrariété passa sur le visage de miss Stapleton. « Nous avons joué aux propos interrompus, dit-elle.

   — Ну, в тебе було не надто багато часу для розмови,— зауважив Степлтон, так само допитливо дивлячись на сестру.

   — Vous n’avez pas eu le temps d’échanger beaucoup de paroles ? demanda son frère, avec son même regard interrogateur.

   — Я розмовляла з доктором Вотсоном як з хазяїном замку, а він лише його гість,— вела вона далі. — А через це йому байдуже, рано зараз чи пізно цвісти орхідеям. Але ж ви не відмовитеся завітати до Мерріпіт-хаус, чи не так?

   — J’ai causé avec le docteur Watson, comme si, au lieu d’un simple visiteur, il eût été un habitant permanent de la lande.

    — Que peut lui importer que la saison soit trop avancée pour les orchidées !… Nous ferez-vous le plaisir de nous accompagner jusqu’à Merripit house ? » ajouta le naturaliste, en se tournant vers moi.

   Після короткої прогулянки ми опинилися біля похмурого будинку, що, очевидно, в кращі часи правив якомусь скотареві за оселю, а потім був перероблений на сучасне житло. Його оточував садок, але дерева в ньому, як і скрізь на пустищі, були чахлі й низькорослі, і вся місцина справляла сумне й жалюгідне враження. Дивний на вигляд худий і зморшкуватий старий слуга в поруділому сюртуці, який відчинив нам двері, цілком пасував до цього будинку. Проте кімнати були великі й гарно вмебльовані, в чому, на мою думку, позначився смак господині. Дивлячись у вікно на безмежне, всіяне гранітними валунами пустище, яке одноманітно тяглося аж до найдальшого обрію, я не міг не дивуватися і не питати себе, що ж змусило цього високоосвіченого чоловіка і його красуню сестру жити в такій глушині.

   Quelques instants après, nous arrivions à une modeste maison ayant autrefois servi d’habitation à un herbager de la lande, mais que l’on avait réparée depuis et modernisée. Un verger l’entourait. Les arbres, comme tous ceux de la lande, étaient rabougris et pelés. L’aspect de ce lieu remplissait l’âme d’une vague tristesse. Nous fûmes reçus par un vieux bonhomme qui paraissait monter la garde autour de la maison. À l’intérieur, les pièces étaient spacieuses et meublées avec une élégance qui trahissait le bon goût de la maîtresse de la maison. Tandis que, par la fenêtre entr’ouverte, je jetais un coup d’œil sur le paysage sauvage qui se déroulait devant moi, je me demandais quelle raison avait amené dans ce pays perdu cet homme d’un esprit cultivé et cette superbe créature.

   — Дивне ми вибрали місце, еге ж? — сказав Степлтон, ніби відповідаючи на моє запитання. — А проте почуваємо себе щасливими, правда ж, Беріл?

   « Singulier endroit pour y planter sa tente, n’est-ce pas ? fit Stapleton, répondant ainsi à ma pensée. Et cependant nous nous sommes arrangés pour y être heureux, pas, Béryl ?

   — Цілком щасливими,— відповіла Беріл, але її слова прозвучали якось непереконливо.

   — Très heureux, répliqua la jeune fille, dont le ton me parut toutefois manquer de conviction.

   — Я працював у школі на Півночі,— сказав Степлтон. — І хоч для людини з моїм темпераментом така робота виявилася нудною й нецікавою та в ній для мене багато важила можливість спілкуватися з молоддю, передавати їй щось від самого себе, від своїх ідеалів, допомагати формуватися молодим умам. Але доля повернулася до нас щербатим боком. У школі спалахнула якась епідемія, і троє хлопців померло. Ми так ніколи й не оговталися від цього удару, а чимала частина мого капіталу безповоротно пропала. І все ж, якби не втрата прекрасної дружби з хлопчиками, я тільки порадів би з свого нещастя, бо, маючи непереборну пристрасть до ботаніки й зоології, знайшов тут безмежне поле для роботи, а моя сестра любить природу не менше від мене. Ви самі, докторе Вотсоне, накликали на свою голову цю сповідь виразом свого обличчя, коли оглядали пустище у вікно.

   — Je dirigeais jadis une école, continua Stapleton, dans le nord de l’Angleterre…. Pour un homme de mon tempérament, la besogne était trop machinale et trop dépourvue d’intérêt. Mais j’aimais à vivre ainsi au milieu de la jeunesse, à façonner ces jeunes intelligences à ma guise et à leur inculquer mes idées et mes préférences. La malchance s’en mêla : une épidémie se déclara dans le village et trois enfants moururent. Mon établissement ne se releva jamais de ce coup et la majeure partie de mes ressources se trouva engloutie. Si je ne regrettais la charmante compagnie de mes écoliers, je me réjouirais de cet incident. Avec mon amour immodéré pour la botanique et la zoologie, je rencontrerais difficilement un champ plus ouvert à nos recherches, car ma sœur est aussi éprise que moi des choses de la nature. Ceci, docteur Watson, répond à une question que j’ai lue sur votre visage, pendant que vous regardiez sur la lande.

   — Так, мені справді спало на думку, що тут, мабуть, буває трохи нудно — не стільки вам, скільки вашій сестрі.

   — Je me disais, en effet, que ce séjour devait être bien triste, sinon pour vous, du moins pour votre sœur.

   — Ні, ні, я ніколи не нудьгую,— швидко відповіла Беріл.

   — Non, non, dit vivement miss Stapleton ; je ne connais pas la tristesse.

   — У нас багато книжок, ми не цураємося науки, маємо цікавих сусідів. Доктор Мортімер — дуже освічена людина в своїй галузі. Бідолашний сер Чарльз теж був чудовим співрозмовником. Ми часто з ним зустрічалися, і тепер нам його страшенно не вистачає. Як на вашу думку, чи не буду я занадто набридливий, якщо сьогодні по обіді завітаю до сера Генрі й познайомлюся з ним?

   — Nous avons nos études, nos livres et de bons voisins, paraphrasa mon hôte. Le docteur Mortimer est un véritable savant…. Puis nous possédions dans ce pauvre sir Charles un délicieux compagnon. Nous l’appréciions beaucoup, et nous ressentons plus que je ne puis le dire le vide causé par sa mort…. Serais-je indiscret en me présentant cet après-midi au château pour rendre visite à sir Henry ?

   — Я впевнений, що він буде надзвичайно радий.

   — Je suis sûr que vous lui ferez le plus grand plaisir.

   — Тоді, будь ласка, скажіть йому про мої наміри. Можливо, нам хоч трохи вдасться урізноманітнити його життя, поки він звикне до свого нового середовища. Прошу вас, докторе Вотсоне, ходімо нагору, я покажу вам свою колекцію Lepidoptera . Смію гадати — це найповніша колекція в усій Південно-Західній Англії. А на той час, коли ви закінчите її оглядати, буде майже готовий і ленч.

   — Alors prévenez-le de ma venue. Nous nous emploierons de tout notre pouvoir pour qu’il s’habitue ici…. Désirez-vous, docteur Watson, visiter ma collection de lépidoptères ? Je ne crois pas qu’il en existe de plus complète dans tout le sud de l’Angleterre. Pendant que vous l’admirerez on nous préparera un lunch. »

   Проте мені нетерпеливилося повернутися до свого підопічного. Сумовитість пустища, загибель нещасного поні, таємниче виття, що якимось чином пов'язувалося з похмурою легендою роду Баскервілів,— усе це робило мої думки досить невеселими. А далі до моїх більш чи менш невиразних вражень додалося чітке й недвозначне застереження міс Степлтон, висловлене з такою палкою щирістю, що я просто не міг не повірити: на це є серйозні й глибокі причини. Я відмовився від наполегливих запрошень залишитися на ленч і відразу ж вирушив у зворотну подорож тією самою порослою травою стежкою, якою прийшов до Мерріпіт-хаус.

   J’avais hâte de reprendre auprès de sir Henry mes fonctions de garde du corps. D’ailleurs, la solitude de la lande, la mort du malheureux cheval aspiré par la fondrière, le bruit étrange que le public associait à l’horrible légende des Baskerville, tout cela m’étreignait le cœur. J’ajouterai encore l’impression produite par l’avis de miss Stapleton, avis si précis et si net que je ne pouvais l’attribuer qu’à quelque grave raison. Je résistai donc à toutes les instances de mon hôte et je repris, par le même étroit sentier, le chemin du château.

   Проте, здається, крім цього шляху існував ще один, коротший, яким користувалися ті, хто його знав, не встиг я вийти на дорогу, як із здивуванням побачив міс Степлтон, яка сиділа під скелею край стежки. Її прекрасне обличчя розчервонілося від швидкої ходи, а руку вона притискала до серця.

   Mais il devait exister un raccourci connu des habitants du pays, car, avant que j’eusse rejoint la grande route, je fus très étonné de voir miss Stapleton, assise sur un quartier de roche, au croisement de deux voies. Elle avait marché très vite, et la précipitation de la course avait empourpré ses joues.

   — Я весь час бігла, щоб випередити вас, докторе Вотсоне,— сказала вона. — Навіть капелюшка не встигла надіти. Мені не слід затримуватися, бо брат може помітити, що мене немає. Я дуже хочу попросити у вас пробачення за ту дурну помилку, якої припустилася, вирішивши, що ви й є сер Генрі. Прошу вас, забудьте все, що я вам сказала, бо воно аж ніяк вас не обходить.

   « J’ai couru de toutes mes forces afin de vous devancer, me dit-elle. Je n’ai même pas pris le temps de mettre mon chapeau…. Je ne m’arrête pas…. Mon frère s’apercevrait de mon absence. Je voulais vous dire combien je déplorais la stupide erreur que j’ai commise en vous confondant avec sir Henry. Oubliez mes paroles, elles ne vous concernent en rien.

   — Але я не можу забути ваших слів, міс Степлтон,— відповів я . — Сер Генрі — мій друг, і його благополучність неабияк мене стосується. Скажіть мені, чому ви так наполягали, щоб сер Генрі повернувся в Лондон?

   — Comment les oublierais-je, miss Stapleton, répliquai-je. Je suis l’ami de sir Henry, et le souci de sa sécurité m’incombe tout particulièrement. Apprenez-moi pourquoi vous souhaitiez si ardemment qu’il retournât à Londres.

   — Жіноча примха, докторе Вотсоне. Коли ви познайомитесь зі мною ближче, то зрозумієте, що я не завжди можу пояснити свої слова або вчинки.

   — Caprice de femme, docteur Watson ! Lorsque vous me connaîtrez davantage, vous comprendrez que je ne puisse pas toujours fournir l’explication de mes paroles ou de mes actes.

   — Ні, ні! Я пам'ятаю, який схвильований був у вас голос. Пам'ятаю вираз ваших очей. Міс Степлтон, будьте відверті зі мною, дуже вас прошу, бо, відколи я тут, мене, я це відчуваю, весь час ніби оточують якісь привиди. Життя стало схожим на оцю велику, з безліччю зелених латочок, Грімпенську трясовину, в яку людина може провалитися з головою, і ніхто не знайде, куди вона поділася. Поясніть мені, на що ви натякали, і я обіцяю передати ваше застереження серу Генрі.

   — Non, non…. Je me rappelle le frémissement de votre voix, l’expression de votre regard…. Je vous en prie, je vous en supplie, soyez franche, miss Stapleton ! Depuis que j’ai posé le pied sur ce pays, je me sens environné de mystères. La vie sur la lande ressemble à la fondrière de Grimpen : elle est parsemée d’îlots de verdure auprès desquels l’abîme vous guette, et aucun guide ne s’offre à vous éloigner du danger. Que vouliez-vous dire ? Apprenez-le-moi et je vous promets de communiquer votre avertissement à sir Henry. »

   По обличчю міс Степлтон на мить промайнула тінь вагання, але погляд її, коли вона мені відповідала, знову зробився твердим.

   Pendant une minute, un combat se livra dans l’âme de la jeune fille. Toutefois, ses traits avaient repris leur expression résolue, lorsqu’elle me répondit :

   — Ви надаєте моїм словам, докторе Вотсоне, надто великого значення,— сказала вона. — Смерть сера Чарльза нас з братом просто приголомшила. Ми знали його дуже близько, бо він любив прогулюватися цією ось стежкою до нашого будинку. Прокляття, що тяжить над родом Баскервілів, страшенно гнітило сера Чарльза, і коли трапилася трагедія, я, природно, зрозуміла, що для страхів, про які він говорив, повинен бути якийсь грунт. А тому тепер, коли тут оселився ще один член цього роду, я вважаю, що його треба попередити про ту небезпеку, яка на нього чигає. Оце й усе, що я хотіла йому сказати.

   « Vous prêtez à mes paroles plus d’importance qu’elles n’en comportent. La mort de sir Charles nous a très vivement impressionnés, mon frère et moi. Nous étions très liés…. Sa promenade favorite consistait à se rendre chez nous par la lande. Cette espèce de sort qui pesait sur sa famille hantait son cerveau, et, lorsque se produisit le tragique événement, je crus ses craintes fondées jusqu’à un certain point. Quand on annonça qu’un nouveau membre de la famille Baskerville allait habiter le château, mes appréhensions se réveillèrent et j’ai pensé bien faire en le prévenant du danger qu’il courait. Voilà le mobile auquel j’ai obéi.

   — Але ж у чому полягає ця небезпека?

   — Mais quel est ce danger ?

   — Ви знаєте легенду про собаку?

   — Vous connaissez bien l’histoire du chien ?

   — Я не вірю подібним дурницям!

   — Je n’ajoute aucune foi à de pareilles absurdités.

   — А я вірю. Якщо ви маєте якийсь вплив на сера Генрі, заберіть його звідси, бо це місце завжди було фатальним для його роду. Світ широкий. Чому сер Генрі хоче жити там, де небезпечно?

   — J’en ajoute, moi. Si vous possédez quelque influence sur sir Henry, emmenez-le loin de ce pays qui a déjà été si fatal à sa famille. Le monde est grand…. Pourquoi s’obstinerait-il à vivre au milieu du péril ?

   — Та саме тому, що небезпечно. Така вже у сера Генрі вдача. Боюсь, якщо ви не повідомите чогось більш певного, мені не вдасться наполягти на тому, щоб він виїхав звідси.

   — Précisément parce qu’il y a du péril. Sir Henry est ainsi fait. Je crains qu’à moins d’un avis plus motivé que celui que vous m’avez donné il ne me soit impossible de le déterminer à partir.

   — Нічого більш певного я сказати не можу, бо нічого певного просто не знаю.

   — Je ne puis vous dire autre chose,… je ne sais rien de précis.

   — Дозвольте поставити вам ще одне запитання, міс Степлтон. Якщо це все, що ви хотіли сказати, заговоривши до мене, то чому ви не хотіли, щоб вас почув ваш брат? Адже у ваших словах не було нічого такого, що могло б вашому брату чи комусь іншому не сподобатись.

   — Me permettez-vous de vous adresser une dernière question, miss Stapleton ? Quand vous m’avez parlé tout à l’heure, puisqu’il vous était impossible de m’en apprendre davantage, pourquoi redoutiez-vous tant que votre frère ne vous entendît. Il n’y avait rien dans vos paroles que ni lui — ni personne d’ailleurs — ne pût écouter.

   — Мій брат дуже хоче, щоб у баскервільському замку хто-небудь жив, бо вважає, що це буде добре для бідного місцевого люду. І дуже розсердився б, якби дізнався, що я намагаюся змусити сера Генрі поїхати звідси. Я свій обов'язок виконала і нічого більше говорити не буду. Мені треба йти, бо брат помітить мою відсутність і запідозрить, що я розмовляла з вами. До побачення!

    Вона повернулась і за кілька хвилин зникла серед валунів, а я з душею, сповненою невиразних страхів, подався до баскервільського замку.

   — Mon frère désire que le château soit habité ; il estime que le bonheur des pauvres gens de la lande l’exige. Tout avis poussant sir Henry à s’éloigner l’aurait mécontenté…. J’ai accompli maintenant mon devoir et je n’ajouterai plus un mot. Je retourne vite à la maison pour que mon frère ne se doute pas que avons causé ensemble. Adieu. » Miss Stapleton reprit le chemin par lequel elle était venue, tandis que, le cœur oppressé de vagues alarmes, je continuais ma route vers le château.

Text from wikisource.org