Сер Генрі Баскервіль і доктор Мортімер до призначеного дня завершили свої справи і ми, як було домовлено, вирушили в Девоншір. Містер Шерлок Холмс поїхав зі мною на вокзал і по дорозі дав мені останні напутні накази й поради.
Au jour indiqué, sir Henry Baskerville et le docteur Mortimer se trouvèrent prêts, et nous partîmes pour le Devonshire, ainsi que cela avait été convenu. Sherlock Holmes m’accompagna à la gare, afin de me donner en voiture ses dernières instructions.
— Я не хочу впливати на роботу вашої думки, ділячись із вами своїми здогадами й підозрами, Вотсоне,— сказав він. — Я хочу, щоб ви просто якнайдокладніше повідомляли мене про факти, а я вже буду їх зіставляти.
« Je ne vous troublerai pas, me dit-il, par l’exposé de mes théories ou par la confidence de mes soupçons. Je désire simplement que vous me teniez au courant des faits jusque dans leurs plus petits détails. Reposez-vous sur moi du soin d’en tirer les déductions qu’ils comporteront.
— А які факти вас цікавлять?
— Quelle espèce de faits dois-je vous communiquer ? demandai-je.
— Будь-які, аби тільки вони хоч трохи мали відношення до всієї цієї історії, особливо стосунки між молодим Баскервілем та його сусідами або свіжі подробиці про смерть сера Чарльза. За останні кілька днів я навів деякі довідки, але, боюсь, наслідки абсолютно невтішні. Джеймс Десмонд, наступний найближчий спадкоємець баскервільського замку, джентльмен поважного віку і по-справжньому приємної вдачі, отож усі ці підступи — справа не його рук. Я навіть вважаю, що ми цілком можемо вилучити його з усіх наших розрахунків. Таким чином, залишаються тільки ті люди, які безпосередньо оточують сера Генрі Баскервіля на пустищі.
— Tous ceux qui vous paraîtront toucher à l’affaire — même de loin… Renseignez-moi sur les relations du jeune Baskerville avec ses voisins et sur tout ce que vous pourrez recueillir de nouveau concernant la mort de sir Charles. Je me suis livré, ces jours derniers, à quelques enquêtes dont le résultat, je le crains fort, aura été négatif. Une seule chose me semble certaine : M. James Desmond, l’héritier présomptif, est un parfait galant homme ; cette persécution n’émane pas de lui. Nous devons donc éliminer ce clergyman de nos calculs. Il ne reste plus que les personnes qui entoureront sir Henry Baskerville sur la lande.
— А чи не краще перш за все здихатися подружжя Берріморів?
— Ne pensez-vous pas qu’il serait bon de se débarrasser immédiatement du couple Barrymore ?
— Ні в якому разі! Більшої помилки важко було б припуститись. Якщо вони ні в чому не винні, то такий вчинок буде невиправдано жорстоким, а якщо винні, ми втратимо всі шанси належно їм відплатити. Ні, ні, нехай вони залишаться в нашому списку підозрюваних осіб. Потім у баскер-вільському замку, наскільки я пам'ятаю, є ще конюх. Два фермери на пустищі. Наш друг доктор Мортімер, в чесності якого я непохитно впевнений, його дружина, про яку ми нічого не знаємо. Там є ще той натураліст Степлтон і його сестра, про яку кажуть, що вона молода й приваблива. Є містер Френкленд з лефтерського замку, теж невідома нам особа, і ще двоє-троє сусідів. Ось ті люди, які повинні бути об'єктом вашого особливого вивчення.
— Non, nous commettrions une faute. Innocents, ce serait une cruelle injustice ; coupables, ce serait renoncer à la possibilité de les confondre. Non, non, conservons-les sur notre liste de suspects. Si je me souviens bien, il y a au château un cocher et, sur la lande, deux fermiers. Nous y trouvons également notre ami le docteur Mortimer — que je tiens pour absolument honnête — et sa femme — sur laquelle nous manquons de renseignements. Il y a aussi le naturaliste Stapleton et sa sœur, qu’on dit très attrayante ; puis c’est M. Frankland, de Lafter Hall, qui représente un facteur inconnu, ainsi que deux ou trois autres voisins. Vous devrez porter vos investigations sur ces gens-là.
— Зроблю все, що зможу.
— J’agirai de mon mieux.
— Зброю ви, сподіваюся, з собою прихопили?
— Je suppose que vous emportez des armes ?
— Так, думаю, вона мені не завадить.
— Oui, j’ai cru bien faire de m’en munir.
— Цілком імовірно. Тримайте револьвер при собі і вдень, і вночі і ні на хвилину не втрачайте пильності.
— Certainement. Jour et nuit ayez votre revolver à portée de la main, et ne vous relâchez jamais de vos mesures de prudence. »
Наші друзі встигли взяти квитки в перший клас і чекали нас на платформі.
Nos amis avaient déjà retenu un wagon de 1re classe et nous attendaient sur le quai.
— Ні, у нас немає ніяких новин,— сказав доктор Мортімер, відповідаючи на запитання мого друга. — Але в одному можу заприсягтися: протягом останніх двох днів за нами ніхто не стежив. Виходячи з готелю, ми завжди були насторожі, а тому ніхто не уникнув би нашого ока.
« Non, nous n’avons rien de neuf à vous apprendre, fit le docteur Mortimer, en répondant à une question de mon ami. Je ne puis vous affirmer qu’une chose : personne ne nous a suivis depuis deux jours. Nous ne sommes jamais sortis sans avoir regardé de tous côtés, et un espion n’aurait pas échappé à notre vigilance.
— Сподіваюсь, ви весь час були разом?
— Vous ne vous êtes pas quittés, je présume ?
— Так, за винятком вчорашньої другої половини дня. У мене так заведено, що коли я приїжджаю в місто, то один день обов'язково приділяю розвагам, і вчора кілька годин я провів у музеї Корпорації хірургів.
— Seulement hier, après midi. Quand je suis à Londres, je consacre toujours quelques heures aux distractions… je les ai passées au musée de l’Académie de chirurgie.
— А я пішов у парк подивитися на публіку,— сказав Баскервіль. — І ніяких неприємностей не було.
— Et moi, je suis allé voir le beau monde, à Hyde Park, dit Baskerville. Il ne s’est rien produit d’extraordinaire.
— Все одно ви повелися нерозважливо,— дуже спохмурнівши, похитав головою Холмс. — Прошу вас, сер Генрі, ніколи не виходити самому. Якщо ви це робитимете, вас спіткає велике нещастя. Ви знайшли чорний черевик?
— C’était tout de même imprudent, répliqua gravement Holmes, en secouant la tête. Je vous prie, sir Henry, de ne plus vous absenter seul, si vous ne voulez pas vous exposer à de grands malheurs. Avez-vous retrouvé votre bottine ?
— Ні, сер, він зник безслідно.
— Non ; elle est bien perdue.
— Он як? Це дуже цікаво. Ну що ж, до побачення,— додав він, коли поїзд рушив. — Сер Генрі, ні на мить не забувайте перестороги з тієї дивної легенди, яку доктор Мортімер прочитав нам, і уникайте пустища в темні години, коли сили зла бувають наймогутніші.
— C’est vraiment très curieux. Allons, adieu ! » ajouta-t-il, comme le train commençait à glisser le long du quai. Puis il reprit : « Souvenez-vous, sir Henry, de l’une des phrases de la légende que le docteur Mortimer nous a lue : « Évitez la lande à l’heure où l’esprit du mal chemine ».
Коли ми від'їхали вже далеко, я визирнув з вікна й побачив на платформі високу аскетичну фігуру Холмса, який непорушно стояв на одному місці й дивився услід поїзду.
Je passai la tête par la portière pour regarder encore le quai, que nous avions déjà laissé bien loin derrière nous, et j’aperçus la grande silhouette de Sherlock Holmes, immobile et tournée vers nous.
Їхали ми швидко, подорож була приємною, я ближче познайомився із своїми двома супутниками й досхочу погрався зі спанієлем доктора Мортімера. За кілька годин після того як поїзд рушив, земля вздовж залізничного полотна змінила коричневий відтінок на червонястий, цегла поступилася місцем граніту, а поділені живоплотами луки з соковитими травами та ще пишнішою іншою рослинністю, на яких паслися червоні корови, свідчили про те, що клімат у цій місцевості хоч і вологий, та здоровий. Молодий Баскервіль не відривався від вікна й щоразу голосно охкав, упізнаючи знайомі девоншірські пейзажі.
Le voyage me parut court et agréable. J’employai le temps à faire plus ample connaissance avec mes compagnons et à jouer avec le caniche de Mortimer. Peu d’heures après notre départ, le sol changea de couleur ; de brun, il devint rougeâtre. Le granit avait remplacé la pierre calcaire. Des vaches rousses ruminaient dans de gras pâturages, dénotant un pays plus fertile, mais plus humide. Le jeune Baskerville, le visage collé aux vitres du wagon, contemplait avec intérêt le paysage et s’enthousiasmait à la vue des horizons familiers du Devonshire.
— Де мені тільки не довелося побувати відтоді, як я поїхав звідси, докторе Вотсоне,— сказав він,— але інших таких місць я не бачив.
« Depuis que j’ai quitté l’Angleterre, dit-il, j’ai parcouru la moitié du monde, mais je n’ai jamais rien trouvé de comparable à ceci.
— Я ще ніколи не зустрічав девоншірця, який би не був у захваті від свого графства,— зауважив я.
— Il est rare de rencontrer un habitant du Devonshire, fis-je observer, qui ne soit pas épris de son comté.
— Тут справа не тільки в самому графстві Девоншір, але й у людях, які його населяють,— докинув доктор Мортімер. — Одного погляду на нашого друга досить, щоб побачити його круглу голову кельта з її кельтською здатністю захоплюватися і привертатися до кого-небудь серцем. Голова нещасного сера Чарльза мала дуже рідкісну будову — напівкельтську, напівіберійську. Але ви, сер Генрі, бачили востаннє баскервільський замок, мабуть, ще в дитинстві, хіба не так?
— Cela dépend tout autant de l’individu que du comté, repartit Mortimer. Un examen superficiel de notre ami révèle chez lui la tête du Celte où sont fortement développées les bosses de l’enthousiasme et de l’attachement. Le crâne du pauvre sir Charles présentait les particularités d’un type très rare, moitié gaélique et moitié hibernien…. Vous étiez fort jeune, n’est-ce pas, sir Henry, lorsque vous vîntes au château de Baskerville pour la dernière fois ?
— Я був ще підлітком, коли помер мій батько, і ніколи не бачив баскервільського замку, бо ми жили в маленькому будиночку на південному узбережжі. Звідти я поїхав до свого друга в Америку. Повірте мені, ці місця для мене такі ж нові, як і для доктора Вотсона, і мені страшенно кортить побачити пустище.
— À la mort de mon frère, j’avais une dizaine d’années et je ne suis jamais venu au château. Nous habitions un petit cottage sur la côte méridionale de l’Angleterre. Je suis parti de là pour rejoindre un ami en Amérique. La contrée que nous traversons est aussi nouvelle pour moi que pour le docteur Watson ; cela vous explique l’extrême curiosité que la lande excite en moi.
— Он як? Тоді ви вже задовольнили ваше бажання, бо перед вами пустище,— сказав доктор Мортімер, показуючи у вікно вагона.
— Vous allez pouvoir la satisfaire, dit Mortimer, en désignant la fenêtre du wagon…. Vous devez l’apercevoir d’ici. »
Удалині над зеленими квадратами луків і низьким гребенем лісу височів сірий похмурий пагорб з дивною зубчастою вершиною, туманною й невиразною,— і все це скидалося на якийсь фантастичний краєвид, побачений уві сні. Баскервіль довго й невідривно дивився туди, і я прочитав на його обличчі, як багато важить для нього це перше побачення з раніше невідомим йому місцем, де так довго владарювали і де залишили такий глибокий слід люди з його роду. Він сидів у кутку прозаїчного залізничного вагона в своєму твідовому костюмі й говорив з американським акцентом, проте я, дивлячись на його засмагле й виразне обличчя, відчував зараз більше, ніж будь-коли, наскільки він справж-нісінький нащадок довгої лінії високородних, нестримних і владних попередників, його гострі брови, чутливі ніздрі й великі карі очі свідчили про гордість, відвагу й силу. Якщо на цьому непривітному пустищі нас підстерігатимуть складні й небезпечні випробування, то заради такого товариша можна було б ризикнути багато чим, знаючи напевно, що він сміливо розділить цей ризик.
Dans le lointain, au-dessus de la verdure des champs et dominant une pente boisée, se dressait une colline grise, mélancolique, terminée par une cime dentelée dont les arêtes, à cette distance, perdaient de leur netteté et de leur vigueur. Cela ressemblait à quelque paysage fantastique entrevu à travers un rêve. Baskerville tint longtemps les yeux fixés sur ce coin du ciel, et je lus sur son visage mobile l’impression que faisait sur son esprit la vue de cette contrée où ceux de sa race avaient vécu si longtemps et avaient laissé de si profondes traces de leur passage. Il était assis en face de moi, dans le coin d’un prosaïque wagon, vêtu de son complet gris, parlant avec cet accent américain fortement prononcé, et, pendant que je détaillais sa figure énergique, je pressentais plus que jamais qu’il était vraiment le descendant de cette longue lignée d’hommes ardents et courageux. Il y avait de l’orgueil, de la vaillance et de la force sous ces épais sourcils, ainsi que dans ces narines mobiles et dans ces yeux couleur de noisette. Si, sur cette lande d’aspect sauvage, nous devions entreprendre une enquête difficile et périlleuse, nous aurions dans sir Henry un compagnon avec lequel on pouvait tenter l’aventure, certains qu’il saurait en partager bravement tous les dangers.
Поїзд зупинився на маленькій залізничній станції, і ми вийшли з вагона. За невисоким білим парканчиком нас чекала лінійка, запряжена двійком низькорослих коренастих коней. Наш приїзд був тут, очевидно, неабиякою подією, бо всі — начальник станції і носії — скупчилися навколо нас, щоб однести наш багаж. Це було приємне, спокійне сільське місце, і я здивувався, побачивши біля виходу з платформи двох солдатів у темній військовій уніформі, які стояли, спираючись на карабіни, а коли ми проходили повз них, вони пильно нас оглянули. Кучер, маленький чоловічок з різкими, грубими рисами обличчя, вклонився серові Генрі, і за кілька хвилин ми вже швидко котили широким білим шляхом. Обабіч тяглися горбкуваті пасовиська, з-поміж густих крон дерев витикалися шпилясті дахи старовинних будинків, але за краєм цієї тихої, залитої сонцем сільської місцевості вимальовувалася, темніючи на тлі надвечірнього неба, довга похмура й нерівна лінія пустища, перериваючись де-не-де зубчастими вершинами зловісних пагорбів.
Le train stoppa à une petite station. Nous descendîmes. Dehors, au delà d’une petite barrière peinte en blanc, attendait une voiture attelée de deux cobs. Notre arrivée constituait sûrement un grand événement, car le chef de gare et les hommes d’équipe se précipitèrent au-devant de nous pour prendre nos bagages. C’était une simple halte au milieu de la campagne. Je fus donc très surpris de remarquer que, de chaque côté de la porte, deux soldats se tenaient appuyés sur leur fusil. Quand nous passâmes auprès d’eux, ils nous dévisagèrent avec insistance. Le cocher, petit, trapu, salua sir Henry Baskerville, et, quelques minutes plus tard, nous roulions sur la route blanche et poudreuse. Nous traversions un pays vallonné, couvert de pâturages. Le toit de quelques maisons s’élevait au-dessus des frondaisons épaisses des arbres ; mais au-delà de cette campagne paisible, illuminée par les rayons du soleil couchant, la longue silhouette de la lande se détachait en noir sur l’azur du ciel. La voiture s’engagea dans un chemin de traverse.
Наша лінійка повернула на бічну дорогу, і ми почали підійматися вгору звивистим путівцем, протягом століть виораним безліччю різних коліс; круті схили ліворуч і праворуч нього поросли вологим мохом і м'ясистим листовиком. Папороть-орляк, що набула кольору бронзи, і крапчасте листя ведмежини виблискували в промінні призахідного сонця. Все ще піднімаючись угору, ми проминули вузький кам'яний місток і поїхали вздовж гомінкого потоку, що, пінячись, швидко мчав поміж сірих валунів. Обидва — і путівець, і потік,— звивалися долиною, густо порослою карликовими дубами й ялинами. На кожному повороті Баскервіль скрикував від захвату, нетерпляче роззираючись довкола і вимагаючи відповіді на безліч запитань. Для його очей усе тут здавалося прекрасним, але на мене цей краєвид, на якому явно позначилося наближення пізньої осені, навіював печаль і тугу. Жовтий килим опалого листя вкривав путівець, від руху нашої лінійки це листя злітало вгору, кружляло в повітрі й коли-не-коли опускалося нам на плечі. Торохтіння коліс ущухало, коли вони прокочувалися по купах гниючої рослинності — цих, як мені здавалося, сумних дарунках природи, що вона їх кидала перед екіпажем спадкоємця роду Баскервілів.
Nous gravîmes ainsi des sentiers abrupts, bordés de hauts talus tapissés de mousse et de scolopendres, où, pendant des siècles, le passage des roues avait creusé de profondes ornières. Des fougères rouillées par la rosée, des ronces aux baies sanglantes étincelaient aux derniers feux du soleil. Nous franchîmes un petit pont de granit et nous côtoyâmes un ruisseau qui fuyait rapidement sur un lit de cailloux grisâtres. La route et le ruisseau suivaient une vallée plantée de chênes rabougris et de sapins étiques. Baskerville saluait chaque tournant du chemin par une exclamation de surprise. Tout lui semblait beau, tandis que j’éprouvais une indéfinissable tristesse à l’aspect de cette campagne qui portait les stigmates irrécusables de l’hiver déjà prochain.
— Дивіться! — раптом вигукнув доктор Мортімер. — Що це?
Tout à coup Mortimer s’écria : « Regardez donc ça ! »
Попереду здіймався стрімкий, порослий вересом схил — крайній відріг пустища. На його вершині, різко й чітко, наче кінна статуя на п'єдесталі, виднілася темна й сувора постать солдата верхи на коні з гвинтівкою напоготові. Він спостерігав за дорогою, якою ми їхали.
Une petite colline, une sorte d’éperon formé par la lande et s’avançant dans la vallée, se dressait devant nous. Sur la cime, semblable à une statue équestre, nous aperçûmes un soldat à cheval, le fusil appuyé sur son bras gauche, prêt à faire feu. Il gardait la route par laquelle nous arrivions.
— Перкінсе, що це означає? — спитав доктор Мортімер.
« Que signifie ceci, Perkins ? » demanda Mortimer au cocher.
Наш візник напівобернувся на передку.
Celui-ci se retourna à demi sur son siège.
— З прінстаунської тюрми втік арештант, сер. Сьогодні вже третій день, як його розшукують, сторожа стежить за кожною дорогою, за кожною станцією, але поки що все марно. Орендарі тут дуже незадоволені цим, сер.
« Un condamné s’est échappé, il y a trois jours, de la prison de Princetown. On a placé des sentinelles sur tous les chemins et dans toutes les gares. On ne l’a pas encore retrouvé, et les fermiers des environs sont bien ennuyés.
— Але ж той, хто наведе на його слід, одержить п'ять фунтів.
— Je comprends,…. ils toucheraient cinq livres de récompense en échange d’un petit renseignement.
— Це так, сер, але шанс одержати п'ять фунтів ніщо порівняно з можливістю того, що тобі переріжуть горлянку. Адже це не якийсь там дрібний злочинець. Це такий, що заріже ні за цапову душу.
— Oui, monsieur. Mais cinq livres de récompense représentent bien peu de chose en comparaison du danger qu’ils courent d’avoir le cou coupé. Ah ! ce n’est pas un condamné ordinaire ! Il est capable de tout.
— А як його звуть?
— Qui est-ce ?
— Селден, убивця з Ноттінг-хіл.
— Selden, l’assassin de Notting Hill. »
Я добре пам'ятав справу Селдена, бо свого часу Холмс цікавився нею внаслідок незвичайної брутальності, з якою було вчинено вбивство, і безглуздої жорстокості, що позначала всі дії убивці. Злочин Селдена був настільки звірячий, що в суддів виникли деякі сумніви щодо того, чи при здоровому він розумі, і тільки через це смертний вирок йому було замінено тюремним ув'язненням. Лінійка піднялася на горбовину, і нашим очам явився безкраїй обшир пустища, поцяткованого де-не-де грубими кам'яними пірамідами й скелястими верхами. Звідти налетів холодний вітер, і нас пройняв дрож. Десь там, серед цих пустельних просторів, наче дикий звір, причаївся у своїй норі цей диявол у людській подобі, сповнений люті на весь рід людський, що викинув його із свого середовища. Не вистачало лише цього, щоб остаточно завершити тяжке враження, що склалося від безлюдного пустища, пронизливого вітру й хмурого неба. Навіть Баскервіль замовк і щільніше загорнувся в пальто. Родючі місця залишилися позаду й нижче нас.
Je me souvenais parfaitement de ce crime. Il était un de ceux qui avaient le plus intéressé Sherlock Holmes, en raison des circonstances particulièrement féroces qui entourèrent le crime et de l’odieuse brutalité avec laquelle l’assassin accomplit son forfait. Cependant on avait commué la sentence de mort prononcée contre le coupable, sur des doutes conçus à propos de sa responsabilité mentale. Notre voiture avait gravi une pente et, devant nous, se déroulait l’immense étendue de la lande. Un vent glacial qui la balayait nous fit frissonner. Ainsi donc, quelque part sur cette plaine désolée, se terrait comme une bête sauvage, cette infernale créature dont le cœur devait maudire l’humanité qui l’avait rejetée de son sein. Il ne manquait plus que cela pour compléter la lugubre impression produite par cette vaste solitude, cette bise glacée et ce ciel qui s’assombrissait davantage à chaque instant. Sir Henry Baskerville lui-même devint taciturne et serra plus étroitement autour de lui les pans de son manteau.
Ми озирнулися — скісне проміння призахідного сонця перетворило струмки в золоті стрічки, зблискувало на рудуватих скибах перевернутої плугом ріллі й густому листі чагарників. Дорога, що перебігала з одного довжелезного червонясто-оливкового схилу з розкиданими по ньому величезними валунами на інший такий самий, ставала дедалі похмурішою й занедбанішою. Вряди-годи ми проїжджали повз оточені кам'яними мурами і з викладеними каменем покрівлями будинки, суворі обриси яких не пом'якшувала жодна витка рослина. Раптом перед нашими очима виникла чашоподібна западина, місцями поросла чахлими дубами й ялинами, покрученими й погнутими вітрами, що скаженіють там споконвіку. Над деревами здіймалися дві високі вузькі вежі. Наш візник показав на них батогом.
Maintenant, les plaines fertiles s’étendaient derrière et au-dessous de nous. Nous voulûmes les contempler une dernière fois. Les rayons obliques du soleil abaissés sur l’horizon teintaient d’or les eaux du ruisseau et faisaient briller la terre rouge fraîchement remuée par le soc de la charrue. Devant nous, la route, avec ses pentes rudes parsemées d’énormes rochers roussâtres, prenait un aspect de plus en plus sauvage. De loin en loin, nous passions près d’un cottage, construit et couvert en pierres, dont aucune plante grimpante n’atténuait la rigidité des lignes. Soudain, nous vîmes une dépression de terrain, ayant la forme d’un entonnoir, où croissaient des chênes entr’ouverts, ainsi que des sapins échevelés et tordus par des siècles de rafale. Deux hautes tours effilées pointaient au-dessus des arbres. Le cocher les désigna avec son fouet.
— Баскервільський замок,— сказав він.
« Le château de Baskerville », dit-il.
Господар маєтку підвівся в лінійці, напружено вдивляючись уперед,— обличчя його розчервонілося, очі заблищали. За кілька хвилин ми під'їхали до головних воріт — химерної візерунчастої споруди з кованого заліза з двома побитими негодою і вкритими плямами лишайника колонами, увінчаними кабанячими головами — родовим гербом Баскервілів. Сторожка, складена з чорного граніту, майже зовсім зруйнувалася і світила голими ребрами кроков, але навпроти неї вже стояла нова напівзавершена споруда — перший плід привезеного сером Чарльзом південноафриканського золота.
Les joues empourprées, les yeux enflammés, sir Henry s’était levé et regardait. Quelques minutes après, nous atteignîmes la grille du château, enchâssée dans des piliers rongés par le temps, mouchetés de lichens et surmontés de têtes de sangliers, armes de Baskerville. Le pavillon du portier n’était plus qu’une ruine de granit noir au-dessus de laquelle s’enchevêtrait un réseau de chevrons dépouillés du toit qu’ils supportaient jadis. En face, s’élevait un nouveau bâtiment dont la mort de sir Charles avait arrêté l’achèvement.
В'їхавши у ворота, ми потрапили в алею, де віття старих дерев похмурим склепінням змикалося в нас над головою, а торохтіння коліс знову потонуло в шелесті листя. Баскервіль здригнувся, подивившись у темну далечінь алеї, в кінці якої, наче привид, невиразно бовванів будинок.
La porte s’ouvrait sur une avenue où les roues de la voiture s’enfoncèrent dans un lit de feuilles mortes. Les branches des arbres séculaires qui la bordaient se rejoignaient au-dessus de nos têtes pour former comme un sombre tunnel. Baskerville frissonna, en apercevant cette lugubre allée à l’extrémité de laquelle on découvrait le château.
— Це трапилося тут? — притишеним голосом спитав він.
« Est-ce ici ? demanda-t-il à voix basse.
— Ні, ні, тисова алея по той бік будинку.
— Non ; l’allée des Ifs se trouve de l’autre côté.
Молодий спадкоємець похмуро подивився навколо.
— Не дивно, що мій дядько постійно чекав якогось лиха в такому місці,— мовив він. — Воно в кого завгодно може викликати страх. Та не мине й півроку, як я проведу сюди електрику й повішу в алеї лампочки, а біля парадного входу горітимуть винаходи Свана й Едісона по тисячі свічок кожний.
— Je ne m’étonne pas que, dans un endroit pareil, l’esprit de mon oncle se soit détraqué. Il n’en faut pas davantage pour déprimer un homme. Avant six mois j’aurai installé là, ainsi que devant le château, une double rangée de lampes électriques. »
Алея вивела нас до великого газону, за яким стояв будинок. У згасаючому світлі дня я зміг розгледіти тільки його середню частину — масивну кам'яну споруду з критою галереєю. Весь її фасад усуціль повив плющ, у темній запоні якого було то там, то там вистрижено латки для вікон або гербів. По боках центральної частини будинку височіло дві однаковісінькі старовинні вежі з численними бійницями й амбразурами. З правого й лівого боку від веж розташувалися два сучасніших відкрилка з чорного граніту. Вікна з густими перечками тьмяно світилися, з високих димарів над гостроверхими дахами здіймалися чорні стовпи диму.
L’avenue aboutissait à une large pelouse au delà de laquelle on distinguait le château. À la clarté pâlissante de ce soir d’automne, je vis que le centre était formé par une construction massive, avec un portail formant saillie. La façade disparaissait sous les lierres. Les fenêtres et quelques écussons aux armes des Baskerville coupaient çà et là l’uniformité de cette sombre verdure. De cette partie centrale, montaient les deux tours, antiques, crénelées, percées de nombreuses meurtrières. À droite et à gauche de ces tours, on avait ajouté une aile d’un style plus moderne.
— Ласкаво просимо, сер Генрі! Ласкаво просимо до баскервільського замку!
« Soyez le bienvenu au château de Baskerville, sir Henry », dit une voix.
Високий на зріст чоловік вийшов з тіні, що падала від галереї, і відчинив дверцята лінійки. В жовтавому світлі, що струменіло з дверей холу, з'явився силует жінки. Вона вийшла й допомогла чоловікові витягти наші валізи.
Un homme de haute taille s’était avancé pour ouvrir la portière de la voiture. Une silhouette de femme se profilait dans l’encadrement de la porte. Elle sortit à son tour et aida l’homme à descendre les bagages.
— Сер Генрі, ви не будете заперечувати, якщо я зразу ж поїду до себе додому? — спитав доктор Мортімер. — Мене чекає дружина.
« Je vous demande la permission de rentrer directement chez moi, sir Henry, dit Mortimer. Ma femme m’attend !
— Будь ласка, пообідайте з нами.
— Vous ne voulez pas dîner avec nous ?
— Ні, треба їхати. Та й робота, мабуть, чекає. Я з радістю показав би вам будинок, але Беррімор буде вам кращим гідом. До побачення і не вагайтесь послати по мене вдень чи вночі, якщо я буду вам потрібний.
Non, il faut que je m’en aille. Je dois avoir des malades qui me réclament. J’aurais été heureux de vous montrer le château, mais Barrymore sera un meilleur guide que moi. Au revoir, et, si je puis vous rendre service, n’hésitez pas à me faire appeler à toute heure du jour ou de la nuit. »
Торохтіння коліс завмерло у глибині алеї, ми з сером Генрі ввійшли в замок, і двері за нами важко зачинилися. Ми опинились у чудовому приміщенні — воно було величезне, з високою стелею й численними сволоками з потемнілого від часу дуба. У великому старовинному каміні на залізній підставці для дров потріскували й пострілювали товсті поліняки. Змерзнувши після тривалої поїздки, ми з сером Генрі простягли руки до вогню. Потім заходилися розглядати високе вузьке вікно з кольоровими вітражами, дубові панелі, оленячі голови й герби на стінах — усе невиразне й похмуре в тьмяному світлі центрального світильника.
Le roulement de la voiture qui emmenait le docteur s’éteignit bientôt dans le lointain. Sir Henry et moi nous entrâmes dans le château et la porte se referma lourdement sur nous. Nous nous trouvâmes dans une grande pièce, dont le plafond, très élevé, était soutenu par de fortes solives de chêne noircies par le temps. Dans une cheminée monumentale, un feu de bois pétillait sur de hauts chenets. Nous en approchâmes nos mains engourdies par le froid du voyage. Nous examinâmes curieusement les hautes et longues fenêtres aux vitraux multicolores, les lambris de chêne, les tètes de cerf et les armes accrochées aux murs — le tout triste et sombre sous la lumière atténuée d’une lampe accrochée au milieu du plafond.
— Саме так я й уявляв собі все це,— мовив сер Генрі. — Хіба це не справжнє родове гніздо? Подумати тільки, що це той самий замок, в якому протягом п'яти століть жили мої предки! На саму згадку про це я почуваю себе якось урочисто.
« C’est bien ainsi que je me représentais le château, me dit sir Henry. Cela ne ressemble-t-il pas à quelque vieux tableau d’intérieur ? La demeure n’a pas changé depuis cinq cents ans qu’y vivent mes ancêtres ! »
Сер Генрі дивився навколо, і його засмагле обличчя світилося хлопчачою радістю. Світло падало просто на нього, а на стіни лягали довгі чорні тіні й нависали над ним, наче балдахін. Беррімор розніс наш багаж по кімнатах і повернувся в нижню залу. Тепер він стояв перед нами, шанобливо схиливши голову, як і належить добре вимуштруваному слузі. Це був дуже примітний на вигляд чоловік — високий, гарний, з квадратною чорною бородою і блідим обличчям з тонкими рисами.
Tandis qu’il jetait les yeux autour de lui, son visage bronzé s’éclaira d’un enthousiasme juvénile. Mais, à un moment, la lumière le frappa directement, alors que de longues traînées d’ombre couraient contre les murs, formant au-dessus de sa tête et derrière lui comme un dais funéraire. Barrymore était revenu de porter les bagages dans nos chambres. Il se tenait devant nous dans l’attitude respectueuse d’un domestique de grande maison. Il avait très bonne apparence, avec sa haute taille, sa barbe noire coupée en carré et sa figure qui ne manquait pas d’une certaine distinction.
— Накажете подавати обід, сер?
« Désirez-vous qu’on vous serve immédiatement, monsieur ? demanda-t-il.
— Він готовий?
— Est-ce prêt ?
— За кілька хвилин, сер. Гаряча вода у ваших кімнатах. Ми з дружиною будемо щасливі, сер Генрі, залишатися у вас доти, доки ви не зробите перестановок, бо, як ви переконаєтесь, за нових умов цей будинок потребуватиме більшого штату.
— Dans quelques minutes. Vous trouverez de l’eau chaude dans vos chambres…. Ma femme et moi, sir Henry, nous serons heureux de rester auprès de vous jusqu’à ce que vous ayez pris vos nouvelles dispositions. Maintenant l’entretien de cette maison va exiger un personnel plus nombreux.
— За яких нових умов?
— Pourquoi « maintenant » ?
— Я тільки хотів сказати, що сер Чарльз жив досить самотньо, і ми вдвох цілком могли його обслужити. Ви, природно, забажаєте ширшого товариства, а для цього вам потрібно буде внести зміни у ведення господарства.
— Je veux dire que sir Charles menait une existence très retirée et que nous suffisions à son service. Vous, — c’est tout naturel — vous recevrez davantage et, nécessairement, vous devrez augmenter votre domesticité.
— Отже, ви з дружиною маєте намір розрахуватися?
— Dois-je en conclure que vous avez l’intention de me quitter ?
— Тільки тоді, коли вам це буде зручно, сер.
— Oui, mais seulement lorsque vous nous y autoriserez.
— Але ж ваші предки протягом кількох поколінь були з нами, чи не так? Мені дуже не хотілось би починати своє життя тут з того, щоб руйнувати давні сімейні зв'язки.
— Votre famille n’est elle pas au service des Baskerville depuis plusieurs générations ? Je regretterais de commencer ma vie ici en me séparant de serviteurs tels que vous. »
Мені здалося, що я помітив на блідому обличчі дворецького щось схоже на хвилювання.
Je crus découvrir quelques traces d’émotion sur le pâle visage du valet de chambre.
— Нам з дружиною це теж непросто, сер. Але, сказати правду, сер, ми душею прихилилися до сера Чарльза, а його смерть нас просто приголомшила, і нам тяжко тут залишатися. Боюсь, ми вже не зможемо почуватися в баскервільському замку спокійно.
« Ma femme et moi nous partageons ce sentiment, reprit Barrymore. Mais à dire vrai, nous étions très attachés à sir Charles ; sa mort nous a donné un coup et nous a rendu pénible la vue de tous ces objets qui lui appartenaient. Je crains que nous ne puissions plus supporter le séjour du château.
— Чим же ви маєте намір зайнятися?
— Qu’avez-vous l’intention de faire ?
— Думаю, сер, нам пощастить завести яку-небудь торгівлю. Сер Чарльз був настільки щедрий до нас, що тепер ми маємо для цього гроші. А зараз дозвольте, сер, провести вас у ваші кімнати.
— Nous sommes décidés à entreprendre quelque petit commerce ; la générosité de sir Charles nous en a procuré les moyens…. Ces messieurs veulent-ils que je les conduise à leur chambre ? »
Вгорі вздовж усіх чотирьох стін старовинної зали тяглася галерея з поручнями, на яку вели сходи з двома маршами. З цієї центральної частини на всю довжину будівлі в обидва боки йшло два коридори, куди виходили двері всіх спалень. Моя була в одному відкрилку із спальнею Баскервіля і майже поряд з нею. Ці кімнати виявилися набагато сучаснішими, ніж центральна частина будинку, а світлі шпалери й велика кількість свічок якоюсь мірою пом'якшили гнітюче враження, яке справив на мене наш приїзд у баскервільський замок.
Une galerie courait autour du hall. On y accédait par un escalier à double révolution. De ce point central, deux corridors, sur lesquels s’ouvraient les chambres, traversaient toute la longueur du château. Ma chambre était située dans la même aile que celle de sir Henry et presque porte à porte. Ces pièces étaient meublées d’une façon plus moderne que le reste de la maison ; le papier, clair, et les innombrables bougies, allumées un peu partout, effacèrent en partie la sombre impression ressentie dés notre arrivée.
Але їдальня, що прилягала до зали, являла собою темне й похмуре місце. Це була довга кімната з поперечною приступкою, що відділяла підвищення для хазяйського столу від нижчої частини їдальні, де належало сидіти челяді. В одному кінці їдальні виднілися хори для менестрелів. Над нашими головами тяглися чорні сволоки, за якими темніла закіптюжена стеля. Цілком можливо, що запалені смолоскипи, які колись тут горіли, яскравість і буйні веселощі пишних учт пом'якшували суворість цього помешкання, але зараз, коли в маленькому колі світла, що падало від однієї-єдиної лампи з абажуром, сиділо двоє одягнених у чорне джентльменів, голос мимоволі ставав тихішим, а настрій пригніченим. Довга невиразна низка предків у найрізноманітніших костюмах — починаючи від рицаря часів королеви Єлизавети і кінчаючи франтом часів Регентства — дивилася на нас зі стін і залякувала нас своїм мовчазним товариством. За столом розмова не в'язалася, і я тільки зрадів, коли обід було закінчено і ми змогли перейти покурити в цілком сучасну більярдну.
Mais la salle à manger, qui communiquait avec le hall, était pleine d’ombre et de tristesse. On dressait encore la table sur une espèce d’estrade autour de laquelle devaient autrefois se tenir les domestiques. À l’une des extrémités de la pièce, une loggia, réservée pour des musiciens, dominait la salle. À la lueur des torches et avec la haute liesse des banquets du bon vieux temps, cet aspect pouvait être adouci. Mais de nos jours, en présence de deux messieurs vêtus de noir, assis dans le cercle de lumière projeté par une lampe voilée d’un abat-jour, la voix détonnait et l’esprit devenait inquiet. Toute une lignée d’ancêtres habillés de tous les costumes des siècles passés, depuis le chevalier du règne d’Élisabeth jusqu’au petit maître de la Régence, nous fixait du haut de ses cadres et nous gênait par sa muette présence. Nous parlâmes peu et je me sentis soulagé, une fois le repas terminé, quand nous allâmes fumer une cigarette dans la salle de billard.
— Слово честі, місце не з веселих,— сказав сер Генрі. — Думаю, до всього цього можна звикнути, але зараз я почуваю себе трохи незатишно. Не дивно, що мій дядько нервував від самотнього життя в такому будинку, як цей. Ну що ж, якщо ви не проти, то сьогодні ляжемо спати раніше, може, завтра вранці тут нам здаватиметься не так тоскно.
« Vrai ! ça n’est pas un endroit folâtre, dit sir Henry. Je crois qu’on peut s’y faire, mais je me sens encore dépaysé. Je ne m’étonne pas qu’à vivre seul dans cette maison, mon oncle soit devenu un peu toqué…. Vous plaît-il que nous nous retirions de bonne heure dans nos chambres ?… Demain matin, les choses nous sembleront peut-être plus riantes. »
Перш ніж лягти в ліжко, я розсунув штори й подивився у вікно. Воно виходило на порослий травою майданчик перед парадними дверима. За шибкою стогнали й хиталися під вітром дві купи дерев. У прогалини між хмарами, що стрімко мчали по небу, проривалося проміння вже немолодого, але ще не вповні місяця. В його холодному світлі я побачив за деревами щербате пасмо скель і довгу низьку й нерівну лінію сумного вересового пустища. Я запнув штори, відчуваючи, що останнє моє враження від баскервільського замку нічим не відрізняється від усіх інших.
Avant de me coucher, j’ouvris mes rideaux pour jeter un coup d’œil sur la campagne. Ma fenêtre donnait sur la pelouse, devant la porte du hall. Au delà, deux bouquets d’arbres s’agitaient en gémissant sous le souffle du vent. Une partie du disque de la lune apparaissait dans une déchirure des nuages. À cette pâle clarté, je vis, derrière les arbres, la dentelure des roches, ainsi que l’interminable et mélancolique déclivité de la lande. Je refermai mon rideau avec la sensation que cette dernière impression ne le cédait en rien à celles déjà éprouvées.
Проте це враження виявилося не останнім. Хоч я й стомився, та заснути не міг, перевертаючись з боку на бік і закликаючи до себе сон, який чомусь ніяк не хотів прийти. Десь далеко кожні чверть години вибивали дзиґарі, крім них ніщо не порушувало мертвої тиші, що панувала в старовинному будинку. І раптом десь посеред глупої ночі до мого слуху долинув лункий і чіткий звук, походження якого не викликало ні найменших сумнівів. Це були ридання, приглушені й придушені схлипи жінки, серце якої розривається від нестерпного горя. Я сів на ліжку й почав пильно прислухатися. Ридання пролунали десь недалеко, в самому будинку, я був упевнений у цьому. Я почекав ще з півгодини з до краю напруженими нервами, але нічого, крім видзвонювання дзиґарів та шереху листя плюща на стіні, більше не почув.
Et cependant elle devait être suivie d’une autre non moins pénible ! La fatigue me tenait éveillé. Je me retournais dans mon lit, à la recherche d’un sommeil qui me fuyait sans cesse. Dans le lointain, une horloge à carillon sonnait tous les quarts ; elle rompait seule le silence de mort qui pesait sur la maison. Tout à coup un bruit parvint à mon oreille, distinct, sonore, reconnaissable. C’était un gémissement de femme — le gémissement étouffé de quelqu’un en proie à un inconsolable chagrin. Je me dressai sur mon séant et j’écoutai avidement. Le bruit était proche et venait certainement de l’intérieur du château. Les nerfs tendus, je demeurai ainsi plus d’une demi-heure ; mais je ne perçus plus que le carillon de l’horloge et le frôlement des branches de lierre contre les volets de ma fenêtre.