Шерлок Холмс мав дивовижну здатність за бажанням відволікатися від думок, що обсідали його. На дві години він, здавалося, забув про дивну історію, в яку втягла нас доля, цілком поринувши в споглядання полотен сучасних бельгійських художників. Всю дорогу від картинної галереї до готелю «Нортумберленд» він говорив тільки про живопис і встиг переконати мене, що його уявлення про цей вид мистецтва відзначаються крайньою незрілістю.
— Сер Генрі Баскервіль чекає вас нагорі,— повідомив портьє. — Він просив мене провести вас до нього зразу ж, як тільки ви прийдете.
— Ви дозволите подивитись ваш журнал реєстрації приїжджих?
— Будь ласка.
Після запису про Баскервіля в ньому було зроблено ще два: один про Теофіля Джонсона з сім'єю з Ньюкасла, другий — про місіс Олдмор з покоївкою з Хай-лодж, Елтон.
— Не маю сумніву, що це той самий Джонсон, з яким я колись був знайомий,— сказав Холмс до портьє. — Він адвокат, сивий і накульгує, так?
— Ні, сер, містер Джонсон — власник вугільних шахт, дуже енергійний джентльмен і йому не більше років, ніж вам.
— А ви не помиляєтесь, що він не адвокат?
— Ні, сер! Він зупиняється в нашому готелі не в перший раз, і ми дуже добре його знаємо.
— О, ви мене переконали. З місіс Олдмор так само: мені, здається, пригадується це ім'я. Пробачте мою цікавість, але часто трапляється так, що йдеш відвідати одного друга, а знаходиш іншого.
— Місіс Олдмор, сер, дуже хвора жінка. Її чоловік був колись мером Глочестера. Вона завжди зупиняється у нас, коли приїжджає в Лондон.
— Дякую вам, боюсь, ми з нею не знайомі... Цими питаннями, Вотсоне, ми встановили один дуже важливий факт,— стиха пояснив він, поки ми підіймалися сходами. — Тепер ми знаємо, що люди, які так цікавляться нашим другом, не живуть у цьому готелі. Це означає, що вони, дуже ретельно стежачи за сером Генрі, у чому ми з вами переконалися, так само ретельно дбають про те, щоб він їх не побачив. Так, цей факт не може не наводити на роздуми.
— На які?
— Та хоч би на те, що... Гей, друже, що трапилося?
Ми вийшли на верхню площадку сходів і лицем в лице зустрілися із сером Генрі Баскервілем. У руці він тримав старий брудний черевик і обличчя в нього було червоне від люті. Він настільки втратив самовладання, що йому аж подих перехопило, а коли заговорив, то зовсім збився на американський діалект, якого вранці ми майже не помічали.
— За кого вони мене мають у цьому готелі, за дурня, чи що?! — закричав він. — Не на того натрапили! Я їм покажу, як зі мною жартувати! Чорт забирай, якщо цей хлопець не знайде мій черевик, то клопоту не оббереться! Я розумію жарти, містере Холмсе, але цього разу тутешні жартівники трохи перестаралися!
— Все ще шукаєте свій черевик?
— Так, шукаю. І шукатиму, поки не знайду.
— Але ж, пам'ятаю, ви говорили про новий черевик коричневого кольору, так?
— Так, сер, говорив. А тепер усе повторилося з старим чорним.
— Що? Ви хочете сказати...
— Саме це я й хочу сказати. У мене всього-на-всього три пари черевиків — нові коричневі, старі чорні і оці лаковані, що на мені. Вчора ввечері взяли один коричневий, а сьогодні поцупили чорний. Ну, знайшли? Відповідайте ж! Чого ви на мене витріщилися?
На площадці з'явився схвильований служник-німець.
— Ні, сер. Я питав про черевик у всіх у готелі, але ніхто його не бачив.
— Так от, або черевик буде повернуто мені до вечора, або я піду до управителя й заявлю йому, що виїжджаю від вас.
— Черевик буде знайдено, сер... Обіцяю, що буде знайдено, тільки потерпіть ще трохи.
— Подбайте, щоб черевик мені повернули, я не дозволю, щоб він пропав у цьому злодійському кублі... Пробачте, будь ласка, містере Холмсе, що я турбую вас через отой лист, бо це дрібниця, яка...
— Я вважаю, що підстав турбуватися більше ніж досить.
— О, бачу, ви ставитесь до листа дуже серйозно.
— А як ви самі пояснюєте його появу?
— Навіть і не пробую пояснити. Нічого дурнішого й дивнішого зі мною ще не траплялося.
— Дивнішого — можливо, але... — замислено мовив Холмс.
— А що ви самі думаєте про всю цю історію з листом?
— Ну, не буду вдавати, що я в ній розібрався. Вона дуже складна, сер Генрі. Якщо взяти її в зв'язку із смертю вашого дядька, то з п'ятисот справ, які мені довелося розплутати, не знайдеться більш складної. Але ми тримаємо в своїх руках кілька ниток, і є шанси, що коли не одна, то інша приведе нас до розгадки. Ми можемо змарнувати час, ухопившись не за ту, за яку слід би було, але раніше чи пізніше натрапимо й на потрібну.
Сніданок був гарний, і про справу, яка зібрала нас докупи, ми в розмові майже не згадували. І тільки тоді, коли перейшли до вітальні в номері Баскервіля, Холмс спитав у сера Генрі, які в того наміри.
— Їхати в баскервільський замок.
— І коли?
— Наприкінці тижня.
— В цілому,— сказав Холмс,— я вважаю ваше рішення розумним. У Лондоні за вами постійно стежать,— доказів цьому в мене більше ніж треба,— а хто ці люди і яку мету вони ставлять собі, у цьому багатомільйонному місті виявити важко. Якщо наміри у них лихі, то вам загрожує небезпека, яку ми тут безсилі відвернути. Чи знаєте ви, докторе Мортімере, що сьогодні, коли ви вийшли від мене, за вами стежили?
Доктор Мортімер аж підскочив.
— Стежили? Хто?
— Цього, на жаль, я не можу вам сказати. Серед ваших сусідів чи знайомих у Дартмурі є хтось з широкою й густою чорною бородою?
— Ні... Стривайте, дайте подумати. Так, є. Це Беррімор, дворецький сера Генрі, у нього широка й густа чорна борода.
— Ха! А де зараз Беррімор?
— В баскервільському замку, доглядає його.
— Треба переконатися, що він справді там, а не тут, у Лондоні.
— А як ви можете це зробити?
— Дайте мені телеграфний бланк. «Чи все готово приїзду сера Генрі?» Цього досить. Адреса така: «Містеру Беррімору, баскервільський замок». Де там найближчий телеграф? У Грімпені? Дуже добре, другу телеграму ми надішлемо в Грімпен начальнику телеграфної контори, ось таку: «Телеграму на ім'я Беррімора прохання вручити його власні руки. Разі відсутності телеграму надішліть назад серу Генрі Баскервілю, готель «Нортумберленд». Таким чином ми ще до вечора будемо знати, перебуває Беррімор на своєму посту в Девоншірі чи ні.
— Правильно,— погодився Баскервіль. — До речі, докторе Мортімере, що, кінець кінцем, являє собою цей Беррімор?
— Він син покійного управителя маєтку. Це вже четверте покоління Берріморів, яке доглядає баскервільський замок. Наскільки я знаю, він і його дружина шановані в нашому графстві люди.
— В той же час,— сказав Баскервіль,— цілком зрозуміло, що поки в баскервільському замку немає ніякого хазяїна, ці люди живуть як у Бога за дверима й нічого не роблять.
— Це правда.
— Чи відписав що-небудь Беррімору сер Чарльз? — спитав Холмс.
— Він і його дружина одержали по п'ятсот фунтів стерлінгів.
— Ха! А вони знали, що їм буде відписано такі гроші?
— Так. Сер Чарльз любив поговорити про те, кому й скільки відпише.
— Це дуже цікаво.
— Сподіваюся,— сказав доктор Мортімер,— ви не будете ставитися з підозрою до кожного, хто від нього що-небудь одержав, бо мені він теж залишив тисячу фунтів.
— Он як! А ще кому?
— В духівниці було зазначено багато дрібних сум різним особам і чимало — на благодійність. Залишок пішов серові Генрі.
— А що являє собою залишок?
— Сімсот сорок тисяч фунтів.
Холмс здивовано звів брови.
— Я навіть не уявляв, що мається на увазі така величезна сума,— сказав він.
— Сер Чарльз мав славу багатої людини, але ми й не підозрювали, який він багатий насправді, поки не ознайомилися з його цінними паперами. Загальна вартість майна наближається до мільйона.
— Боже мій! Це така ставка, заради якої залюбки можна розпочати відчайдушну гру. Ще одне запитання, докторе Мортімере. Припустімо, з нашим молодим другом щось трапиться — пробачте, звичайно, за таку неприємну гіпотезу — хто успадкує все це багатство?
— Оскільки Роджер Баскервіль, менший брат сера Чарльза, помер неодруженим, усе майно перейде до Десмондів, його далеких родичів. Джеймс Десмонд — літній чоловік, священик і живе у Вестморленді.
— Дякую. Всі ці деталі надзвичайно цікаві. А ви зустрічалися з містером Джеймсом Десмондом?
— Зустрічався. Він одного разу приїжджав до сера Чарльза. Це чоловік поважного вигляду й праведного життя. Пам'ятаю, він не схотів прийняти від сера Чарльза ніякої фінансової підтримки, хоч той і дуже наполягав.
— І чоловік таких скромних звичок успадкував би все багатство сера Чарльза?
— Успадкував би тільки маєток, бо він родовий і нікому не може бути переданий. А гроші перейшли б до нього лише в тому разі, якби ними не розпорядився по-іншому нинішній їх власник, який, звичайно, може робити з ними все, що йому заманеться.
— А ви вже уклали духівницю, сер Генрі?
— Ні, містере Холмсе, не уклав. Ще не встиг, бо тільки вчора дізнався, як стоять справи. Проте за всіх обставин переконаний, що гроші не можна відокремлювати від титулу й маєтку. Саме таких поглядів дотримувався мій нещасний дядько. Хіба зможе хазяїн баскервільського замку відродити славу роду Баскервілів, якщо не матиме для цього потрібних коштів? Будинок, земля й гроші повинні бути разом.
— Цілком правильно. Так от, сер Генрі, я також, як і ви, вважаю, що вам без зволікань треба їхати в Девоншір. Тільки я повинен зробити вам одне застереження. Вам не можна їхати самому.
— Разом зі мною повертається доктор Мортімер.
— Але докторові Мортімеру доведеться приділяти час своїй лікарській практиці, та й живе він за кілька миль від Баскервіль-холу. Отже, доктор Мортімер при всьому бажанні не зможе вам допомогти. Ні, сер Генрі, вам слід узяти з собою надійну людину, яка завжди буде поряд з вами.
— Містере Холмсе, а чи не могли б поїхати ви самі?
— Якщо дійде до кризи, я постараюся прибути до вас особисто, але ж ви розумієте, що я не можу покинути Лондон на невизначений час, бо в мене чимала консультаційна практика, і звідусіль постійно просять про допомогу. Зараз, наприклад, репутацію однієї з найбільш поважаних в Англії осіб ганьбить якийсь шантажист, і тільки я можу покласти край цій скандальній справі. Бачите, мені просто неможливо поїхати в Дартмур.
— Тоді кого б ви порадили взяти з собою?
Холмс поклав руку мені на плече:
— Якби за це взявся мій друг, то ви б мали біля себе, опинившись у тісному куті, дуже надійного чоловіка. Ніхто не знає цього краще, ніж я.
Ця пропозиція захопила мене зненацька, і перш ніж я встиг відповісти, Баскервіль схопив мене за руку й гаряче її потиснув.
— Докторе Вотсоне, це так гарно з вашого боку! — вигукнув він. — Ви бачите, в якому я непевному становищі, а про обставини всієї цієї справи ви знаєте не менше від мене. Якщо ви поїдете зі мною в баскервільський замок і допоможете мені в скрутну хвилину, я ніколи цього не забуду.
Мене завжди непереборно приваблює можливість пережити пригоду, а слова Холмса і радість, з якою баронет привітав у мені свого компаньйона, дуже мене потішили.
— Я із задоволенням поїду в баскервільський замок,— відповів я . — Не знаю навіть, чи міг би я краще використати свій час.
— Ви будете надсилати мені детальні звіти,— сказав Холмс. — Коли настане криза, а вона обов'язково настане, я керуватиму вашими діями. В суботу, думаю, все вже буде готово до від'їзду?
— Вас це влаштовує, докторе Вотсоне?
— Цілком.
— Тоді в суботу, якщо вас не буде повідомлено про які-небудь зміни, зустрічаємося на Педдінгтонському вокзалі і їдемо поїздом о десятій тридцять.
Ми підвелися, щоб піти, коли раптом Баскервіль з переможним вигуком кинувся в один з кутків вітальні й витягнув з-під комода коричневий черевик.
— Ось він, знайшовся! — зрадів він.
— Нехай усі інші труднощі зникнуть так само легко! — побажав Холмс.
— Але це просто неймовірно,— зауважив доктор Мортімер. — Перед ленчем я обнишпорив усю цю кімнату.
— І я теж,— додав Баскервіль. — Кожний дюйм.
— Черевика ніде не було.
— Мабуть, туди його поставив служник, поки ми сиділи за ленчем.
Послали по німця, але він оголосив, що нічого не знає, також не прояснило загадку розпитування інших службовців готелю. Таким чином до послідовної серії явно безглуздих таємниць, що так швидко виникали одна за одною, додалася ще одна дрібниця. Не кажучи вже про історію з жахливою смертю сера Чарльза, перед нами був ланцюг незбагненних подій, що трапились протягом двох останніх днів,— надійшов лист, складений з вирізаних із газети слів, з'явився чорнобородий підглядач, зник спочатку новий коричневий черевик, потім старий чорний, і от тепер знайшовся новий коричневий черевик. По дорозі додому Холмс сидів у кебі мовчки, з його нахмурених брів і напруженого обличчя мені було зрозуміло, що він так само, як і я, сушить собі голову, намагаючись виробити необхідну систему, яка об'єднала б усі ці дивні і явно не зв'язані між собою факти. Всю другу половину дня і вечір він провів у глибокій задумі, огорнутий тютюновим димом.
Перед самісіньким обідом нам подали дві телеграми. Перша була така:
«Тільки що повідомили Беррімор у баскервільському замку. Баскервіль»
Друга: «Обійшов двадцять три готелі як було сказано знайти порізану сторінку «Тайме» не вдалося. Картрайт»
— От і обірвалося, Вотсоне, аж дві нитки зразу. Ніщо не стимулює краще ніж справа, де все повстає проти тебе. Треба пошукати іншого сліду.
— У нас іще є кебмен, який возив шпига.
— Цілком правильно. Я надіслав телеграму в Реєстраційну контору з проханням повідомити прізвище й адресу того кебмена. І не здивуюсь, якщо оце й є відповідь на моє запитання.
Проте дзеленчання дзвоника повідомило, як виявилося, про появу дечого навіть кращого, ніж відповідь, бо двері відчинилися і до вітальні ввійшов хамулуватий з вигляду чолов'яга, очевидно, кебмен, про якого йшла мова.
— Мені переказали з головної контори, що джентльмен за цією адресою цікавився номером дві тисячі сімсот чотири,— сказав він. — Я ось уже сім років їжджу, і ніхто ніколи не скаржився. А прийшов я сюди просто з каретного двору спитати, дивлячись вам в обличчя, що ви проти мене маєте.
— Та що ви, добродію, я нічого проти вас не маю,— відповів Холмс. — Навпаки, у мене знайдеться для вас пів-соверена, якщо ви дасте мені чітку відповідь на моє запитання.
— Ну, та для мене сьогодні справді гарний день,— ошкірився кебмен. — А що ви хочете знати, сер?
— Перш за все ваше прізвище й адресу на той випадок, якщо ви знову будете мені потрібні.
— Джон Клейтон з Бороу, Терпі-стріт, номер три. Мій кеб стоїть в каретному дворі містера Шіплі, це біля вокзалу Ватерлоо.
Шерлок Холмс усе це записав.
— А тепер, Клейтоне, розкажіть мені про вашого сідока, який сьогодні вранці о десятій годині приїжджав сюди стежити за цим будинком, а потім подався назирці за двома джентльменами по Ріджент-стріт.
Кебмен був явно здивований, він навіть трохи розгубився.
— А що ж мені вам розповідати, коли ви, здається, самі все знаєте,— відповів він. — Річ у тому, що той джентльмен сказав мені, ніби він детектив і щоб я нікому нічого про нього не говорив.
— Добродію, це дуже серйозна справа, і ви наробите собі лиха, якщо спробуєте щось від мене приховати. Ви кажете, що ваш сідок називається детективом?
— Так.
— А коли він про це сказав?
— Коли платив за проїзд.
— А він говорив ще що-небудь?
— Назвав своє ім'я й прізвище.
Холмс кинув на мене переможний погляд.
— О, назвав ім'я й прізвище? Це дуже нерозважливо з його боку. То як же його звуть?
— Його звуть,— мовив кебмен,— містер Шерлок Холмс.
Ніколи раніше я не бачив, щоб мого друга щось приголомшило дужче, ніж ця відповідь кебмена. На мить йому аж мову відібрало. Потім він голосно розреготався.
— Оце удар, Вотсоне, так удар! — сказав він. — Відчуваю, що рапіра в руках мого противника така ж швидка й вправна, як і моя власна. Цього разу він красиво пошив мене в дурні. Отже, його звуть Шерлок Холмс?
— Еге ж, сер, того джентльмена звуть саме так.
— Чудово! Тепер скажіть мені, де ви підібрали того сідока і що було далі.
— Він гукнув мене о пів на десяту на Трафальгар-сквер. Сказав, що він детектив, і пообіцяв заплатити дві гінеї, якщо я весь день робитиму так, як він скаже, і ні про що не питатиму. Я зрадів і згодився. Спочатку ми поїхали до готелю «Нортумберленд» і почекали там, поки звідти не вийшло двоє джентльменів, які взяли кеб на стоянці. Потім ми поїхали слідом за ними кудись сюди.
— Сюди до нашого будинку,— сказав Холмс.
— Ну, цього я сказати не можу, але, думаю, мій сідок знав, куди йому треба. Проїхавши півкварталу, ми зупинилися і простояли години півтори. Потім повз нас пройшли ті два джентльмени, і ми поїхали слідом за ними по Бейкер-стріт, далі проїхали...
— Я знаю,— перебив Холмс.
— Проїхали три чверті Ріджент-стріт. Тут мій джентльмен відчинив віконце в дашку й наказав щодуху гнати до вокзалу Ватерлоо. Я оперіщив свою кобилу батогом, і менше ніж за десять хвилин ми були на місці. Він заплатив дві гінеї, як обіцяв, і пішов до вокзалу. А тоді обернувся й сказав: «Вам, мабуть, хочеться знати, кого ви возили. Запам'ятайте — містера Шерлока Холмса». Ось звідки я знаю, як його звуть.
— Розумію. І ви більше його не бачили?
— Ні, після того як він зник на вокзалі, не бачив.
— А який з себе цей містер Шерлок Холмс?
Кебмен почухав у потилиці.
— Нелегке це діло розповісти, який він з себе. Як на мене, йому років під сорок, середній на зріст, дюймів на два-три нижчий, ніж ви, сер. Одягнений як пан, з чорною, рівно підрізаною бородою й блідим обличчям. Нічого більше я сказати не можу.
— Якого кольору в нього очі?
— Не помітив.
— А ще що-небудь пам'ятаєте?
— Ні, сер, не пам'ятаю.
— Добре, ось ваші півсоверена. Одержите ще один, коли ми матимемо від вас додаткові відомості про цього джентльмена. До побачення.
— До побачення, сер. Дякую вам.
Джон Клейтон вийшов, посміхаючись, а Холмс знизав плечима і з сумною посмішкою повернувся до мене.
— Наша третя нитка теж обірвалася, і ми кінчаємо там, звідки починали,— сказав він. — Хитрий негідник! Дізнався про номер нашого будинку, дізнався, що сер Генрі Баскервіль поїхав до мене проконсультуватися, впізнав мене на Ріджент-стріт, здогадався, що я засік номер кеба і візьму кебмена в роботу, та ще й виявив таке зухвальство! Згадаєте моє слово, Вотсоне,— цього разу нам дістався гідний нас ворог. У Лондоні я зазнав цілковитої поразки. Мені лишається тільки побажати, щоб вам поталанило в Девоншірі. І все ж таки я дуже занепокоєний.
— Чим?
— Тим, що посилаю туди вас. Це препогана справа, Вотсоне, препогана і небезпечна, і що більше я про неї думаю, то менше вона мені подобається. Смійтеся, мій друже, смійтеся, але даю вам слово — я буду дуже радий побачити вас знову на Бейкер-стріт живим і здоровим.