Наступного дня ми поснідали рано, і Холмсу, одягненому в халат, довелося трохи почекати домовленої зустрічі. Наші клієнти були точними: як тільки годинник вибив десяту, з'явився доктор Мортімер у супроводі молодого баронета. Той виявився невеликим на зріст, але дуже міцним, жвавим чоловіком років тридцяти з темними очима й густими чорними бровами на енергійному обличчі, яке мало задерикуватий вираз. Одягнений він був у твідовий, з червонястим полиском костюм, а його засмагла шкіра свідчила про те, що більшу частину часу він проводить просто неба, проте твердий погляд і спокійна впевненість у поводженні виказували в ньому джентльмена.
— Сер Генрі Баскервіль,— відрекомендував його доктор Мортімер.
— Так, саме він,— мовив баронет. — Дивна річ, містере Шерлоку Холмсе, але якби мій друг не запропонував мені завітати до вас сьогодні вранці, я зробив би це самостійно. Я чув, ви вмієте розгадувати невеличкі загадки, а я цього ранку зіткнувся з такою, над якою треба добре посушити голову, але мені цей ребус не до снаги.
— Прошу вас, сідайте, сер Генрі. Чи правильно я зрозумів, що після приїзду в Лондон з вами трапилося щось незвичайне?
— Цьому випадку я не надаю надто великого значення, містере Холмсе. Цілком імовірно, що це просто якийсь жарт. Сьогодні вранці я одержав цього листа, якщо його можна так назвати.
Сер Генрі поклав на стіл конверт, і ми всі схилилися над ним. Конверт був звичайний, сіруватого кольору. Адресу на ньому «Готель «Нортумберленд», серові Генрі Баскервілю» — було написано великими друкованими літерами, стояв поштовий штемпель «Чарінг-крос» і час відправлення — вечір учорашнього дня.
— Кому було відомо, що ви збираєтеся зупинитись у готелі «Нортумберленд»? — спитав Холмс, пильно дивлячись на нашого гостя.
— Ніхто не міг знати. Я вирішив це тільки після зустрічі з доктором Мортімером.
— Але ж, певно, доктор Мортімер зупинився в тому готелі раніше?
— Ні, я знайшов притулок у друга,— мовив доктор. — Ніяк було дізнатися, що ми поїдемо саме в цей готель.
— Гм! Здається, хтось дуже цікавиться вашими переїздами.
Холмс вийняв з конверта пів-аркуша паперу, згорнутого вчетверо. Розгорнув його й поклав на стіл. Посередині листка стояла одна-єдина фраза, складена з підклеєних одне до одного слів. Там було таке:
«Якщо життя вам не набридло і ви не хочете збожеволіти, тримайтеся далі від пустища». Слово «пустище» було написано чорнилом, але друкованими літерами.
— Так от, може, ви скажете мені, містере Шерлоку Холмсе,— повів далі сер Генрі Баскервіль,— що, чорт забирай, це означає і хто так дуже цікавиться моїми справами?
— А ви що про це думаєте, докторе Мортімере? Ви повинні визнати: цього разу тут немає нічого надприродного.
— Так, сер, але лист могла надіслати людина, яка переконана, що вся ця історія надприродна.
— Яка історія! — різко спитав сер Генрі. — Здається мені, ви, джентльмени, знаєте про мої справи набагато більше, ніж я сам.
— Ще до того, як ви підете з цієї кімнати, сер Генрі, ми поділимося з вами нашими знаннями,— заспокоїв його Шерлок Холмс. — А поки що, з вашого дозволу, візьмемось за вивчення цього дуже цікавого документа, скомпонованого й надісланого вам учора ввечері. Вотсоне, у вас є вчорашня «Таймс»?
— Отам у кутку.
— Якщо не важко, дайте її мені, внутрішню сторінку, будь ласка, ту, де основні статті. — Холмс швидко пробіг очима кожну колонку. — Редакційний матеріал — про свободу торгівлі. Дозвольте прочитати з нього один уривок. «Якщо різні добродії доводитимуть вам, ніби ту галузь торгівлі або промисловості, в якій ви маєте власні інтереси, буде захищено протекціоністськими тарифами, то тримайтеся далі від таких порадників, бо треба збожеволіти, щоб не бачити: подібна система, якій ще не набридло вводити людей в оману, кінець кінцем підірве ефективність нашого імпорту, і хочете ви того чи не хочете, але життя на нашому острові не стане кращим». Що ви на це скажете, Вотсоне? — радісно вигукнув Холмс, задоволено потираючи руки. — Чудова думка, чи не так?
Доктор Мортімер подивився на Холмса з таким жалем, ніби перед ним був безнадійно хворий, а сер Генрі Баскервіль спантеличено втупився своїми темними очима в мене.
— Я не дуже знаюся на тарифах та прейскурантах,— сказав він,— але, як на мене, ми трохи відхилилися від теми нашої розмови, бо йшлося про оцю ось записку.
— Навпаки, сер Генрі, я вважаю, що ми говоримо виключно про неї. Вотсон знайомий з моїм методом краще від вас, але, боюсь, навіть він не збагнув значення прочитаного мною уривка.
— Так, я справді не розумію, який зв'язок між запискою й газетою.
— А проте, мій любий Вотсоне, зв'язок тісний, бо одне зроблено з другого. «Якщо», «вам», «ви», «тримайтеся далі від», «збожеволіти», «не набридло», «не хочете», «життя». Хіба ви не бачите, звідки взято ці слова?
— Чорт забирай, ви маєте рацію! Це просто неймовірно! — вигукнув сер Генрі.
— Якщо ваші сумніви ще не розвіялися, то зверніть увагу на слова «тримайтеся далі від» — їх вирізано одним шматком.
— Ану... О, так воно й є!
— Цього, містере Холмсе, я навіть уявити не міг,— сказав доктор Мортімер, здивовано розглядаючи мого друга. — Я не здивувався б, якби хтось сказав, що ці слова вирізано з газети, але ви зуміли визначити, з якої саме і з якої статті, а це, як на мене, диво дивне. Як ви здогадалися?
— Я припускаю, докторе, ви можете відрізнити череп негра від черепа ескімоса.
— Безумовно.
— Але як?
— А так, бо це мій улюблений коник. Різниця між одним і другим цілком очевидна. Надбрівні дуги, лицьовий кут, щелепний вигин...
— У мене теж є свій коник. І для мене різниця між одним і другим не менш очевидна. Моє око бачить таку ж величезну різницю між освинцьованим боргесом , яким друкується «Таймс», і неохайним шрифтом дешевих вечірніх листків, як ваше — між черепом негра і ескімоса. Вміння розрізняти шрифти — одне з найелементарніших для спеціаліста, який має справу з криміналом, хоч повинен зізнатися, що одного разу, коли був ще дуже молодий, я сплутав «Лідс Меркурі» з «Вестерн Морнінг Ньюс». Але шрифт передової в «Таймс» неможливо сплутати з якимсь іншим, і ці слова взято тільки з неї. А оскільки лист зроблено вчора, були всі підстави шукати їх у номері за вчорашнє число.
— Як я вас зрозумів, містере Холмсе,— сказав сер Генрі Баскервіль,— хтось вирізав слова одержаної мною записки ножицями з...
— Манікюрними ножицями,— уточнив Холмс. — Ви ж бачите, ножиці були дуже короткі, бо, щоб вирізати слова «тримайтеся далі від», різальнику довелося клацнути ними кілька разів.
— Це так. Отже, хтось вирізав ці слова короткими ножицями, намазав їх клейстером...
— Гуміарабіком,— підказав Холмс.
— Намазав їх гуміарабіком і наклеїв на папір. Але хотілось би знати, чому слово «пустища» написано від руки?
— Тому що автор листа не знайшов їх у газеті. Інші слова досить звичайні і їх легко знайти в будь-якій газеті, а слово «пустище» зустрічається не часто.
— Авжеж, цим усе й пояснюється. А ще що-небудь, містере Холмсе, ви вичитали в цьому посланні?
— Вичитав кілька дрібниць, хоч автор листа й доклав неймовірних зусиль, аби не залишити ніяких слідів. Адресу, як ви помітили, написано великими друкованими літерами. Але така газета, як «Тайме», рідко потрапляє в руки людей не дуже добре освічених. З цього, таким чином, ми можемо зробити висновок, що лист підготувала освічена людина, яка хотіла видатися неосвіченою, а її намагання приховати власний почерк дають підстави припустити, що цей почерк вам або вже відомий, або може стати відомим пізніше. Крім того, зверніть увагу на те, що слова наклеєно нерівно — одні вище, другі нижче. Слово «життя», наприклад, вилізло зовсім кудись не туди. Це може свідчити як про недбалість автора листа, так і про його хвилювання або поспіх. В цілому я схиляюсь до останнього, тому що лист для нього, очевидно, річ серйозна і навряд чи він міг дозволити собі тут недбалість. Якщо ж автор листа поспішав, то виникає дуже цікаве запитання, що ж саме було причиною цього поспіху, оскільки лист, надісланий учора хоч би як пізно, все одно встиг би дійти до сера Генрі ще до його виїзду з готелю. Може, автор листа боявся, що йому перешкодять? Але хто?
— Ми вже вступаємо якоюсь мірою в сферу здогадів,— зауважив доктор Мортімер.
— Скажіть краще — в сферу, де зважують всі ймовірності й вибирають ту, яка заслуговує на першорядну увагу. Це наукове використання можливостей уяви, проте ми завжди маємо певну матеріальну основу, від якої й починаємо рух нашої думки. Ви, безумовно, назвете це здогадом, але я майже впевнений, що адресу написано в якомусь готелі.
— Та чому, власне, ви так вважаєте?
— Якщо ви уважно оглянете конверт, то побачите, що і перо, і чорнило завдало авторові мороки. Перо зробило дві ляпки в одному слові і на ньому тричі кінчалося чорнило, поки писалася ця досить коротка адреса, отже, чорнила в чорнильниці було мало. Власне ж перо або чорнильницю не часто допускають до такого стану, а щоб одразу і те, і те відмовлялося служити, то такого не буває ніколи. Ви ж знаєте, які в готелях пера і яке чорнило, а чогось кращого нам не знайти. Так, я, майже не вагаючись, можу твердити, що якби ми мали можливість оглянути кошики для паперів у готелях, розташованих навколо Чарінг-крос, то знайшли б залишки порізаної передовиці в «Таймс» і таким чином дістались би прямісінько до особи, яка є автором цього своєрідного послання. Чекайте! Чекайте! Що це?
Він заходився пильно вивчати аркуш паперу, на якому було наклеєно слова, тримаючи його на відстані одного-двох дюймів від очей.
— Ну що?
— Ні, нічого,— відповів Холмс, кидаючи лист на стіл. — Чистий аркуш паперу, навіть без водяних знаків. Ми витиснули з цього дивного листа все, що було можливо. А тепер, сер Генрі, скажіть, будь ласка, чи не трапилося з вами чогось цікавого після того, як ви прибули в Лондон?
— Та ні, містере Холмсе. Мабуть, ні.
— Ви не помітили, за вами ніхто не йшов слідом, не стежив за вами?
— Здається, я опинився в якомусь пригодницькому романі,— сказав наш відвідувач. — Якого біса комусь треба ходити або стежити за мною?
— Зараз ми до цього дійдемо. Ви нічого більше не можете розповісти нам, перш ніж ми перейдемо до основного?
— Ну, це залежить від того, що саме, на ваш погляд, варте уваги.
— Та все, що так чи так виходить за рамки повсякденного буденного життя.
Сер Генрі посміхнувся.
— Я ще мало знаю англійські звичаї, бо майже все життя провів у Сполучених Штатах і Канаді. Але думаю, що коли у вас зникає один черевик, це не вважається тут нормальним.
— Ви загубили один черевик?
— Мій любий сер,— вигукнув доктор Мортімер,— ваш черевик просто помилково поклали кудись в інше місце! Він знайдеться, як тільки ви повернетесь у готель. Чи варто турбувати містера Холмса такими дрібницями!
— Ну, мене ж спитали, чи не трапилося зі мною що-небудь не зовсім звичайне.
— Цілком правильно,— підтримав Холмс. — Хоч би яким безглуздим те не зовсім звичайне здавалося. Ви кажете, загубили черевик?
— Добре, нехай його поставили в інше місце. Ввечері я виставив за двері обидва черевики, а вранці там стояв тільки один. А від хлопця, який чистить взуття, добитися зрозумілої відповіді мені не вдалося. Найгірше те, що я тільки вчора купив їх на Стренді і навіть ні разу не взув.
— Ви їх не носили і виставили за двері, щоб їх почистили? Навіщо?
— Черевики коричневі, їм потрібний був крем, щоб вони блищали. Ось чому я їх виставив.
— Отже, приїхавши вчора в Лондон і оселившись у готелі, ви зразу ж пішли й купили черевики?
— Я вчора багато ходив по крамницях. Разом з доктором Мортімером. Розумієте, якщо вже мені доводиться зробитися тут сквайром, то й одягатися треба відповідно, бо, цілком можливо, на Заході я звик ставитися до свого гардероба досить безтурботно. Серед інших речей я купив ці коричневі черевики — віддав за них шість доларів — і не встиг їх узути, як один уже вкрали.
— Якщо це крадіжка, то неймовірно безглузда,— сказав Шерлок Холмс. — Мушу признатися, я поділяю впевненість доктора Мортімера в тому, що черевик скоро знайдеться.
— Здається мені, джентльмени,— рішуче почав баронет,— я надто багато говорю, хоч майже нічого не знаю. Пора вже вам додержати свого слова і детально пояснити мені, куди ви хилите.
— Ваша вимога цілком обгрунтована,— погодився Холмс. — Докторе Мортімере, на мою думку, вам треба розповісти все серові Генрі так, як ви розповіли нам.
Підбадьорений цією підтримкою, наш учений друг видобув з кишені свої папери і виклав усю історію так, як і напередодні вранці. Сер Генрі Баскервіль слухав доктора з глибокою увагою, час від часу перериваючи розповідь здивованими вигуками.
— Ну, я, здається, одержав спадщину, за яку мстяться,— мовив він, коли довгу оповідь було закінчено. — Звичайно, я чув про собаку ще в дитинстві. Цю історію любили розповідати в нашій родині, але я ніколи не ставився до неї серйозно. Що ж до смерті мого дядька, то в голові у мене зараз усе переплуталося і я ще нічого не можу зрозуміти. Та ви й самі, здається, не вирішили, до кого тут треба звертатися — до поліцейського чи до священика.
— Достеменно так.
— А тепер ще цей лист, що знайшов мене в готелі. Очевидно, він має відіграти якусь призначену йому роль.
— Лист показує, що про події на пустищі хтось знає більше від нас,— зауважив доктор Мортімер.
— А також те, що цей «хтось» не ставиться до вас погано, бо попереджає про небезпеку,— додав Холмс.
— Або, можливо, хоче, дбаючи про власні інтереси, від-лякати мене від Баскервіль-холу.
— Це теж, звичайно, не виключено. Я дуже зобов'язаний вам, докторе Мортімере, за те, що ви поставили переді мною проблему, яка має кілька цікавих альтернатив. Але зараз, сер Генрі, нам необхідно вирішити одне практичне питання — варто вам чи не варто їхати в Баскервіль-хол.
— А чому б мені не поїхати?
— Там, здається, небезпечно.
— Про яку небезпеку ви говорите — про ту, що виходить від злого духа нашої родини, чи про ту, що виходить від людей?
— Оце нам і треба з'ясувати.
— Хоч би звідки вона загрожувала, моя відповідь готова. Немає такого диявола в пеклі, містере Холмсе, і немає такої людини на землі, які можуть перешкодити мені поїхати в своє родове гніздо — оце й є моя остаточна відповідь. — Чорні брови сера Генрі нахмурилися, смагляве об-личчя залило рум'янцем. Бурхлива й непогамовна баскер-вільська натура явно давала себе знати в цьому останньому представнику старовинного роду. — До речі,— вів він далі,— я ще не встиг як слід обміркувати все те, що почув сьогодні від вас. Людині буває важко все зрозуміти і все вирішити за одним присідом. Мені хотілось би побути з годину самому і спокійно поміркувати. Слухайте, містере Холмсе, зараз половина на дванадцяту, і я їду звідси просто в готель. А що, коли ви з вашим другом доктором Вотсоном завітаєте до нас на ленч десь годині о другій? На той час я зможу більш ясно сказати вам, що саме робитиму.
— Це буде зручно для вас, Вотсоне?
— Цілком.
— Тоді чекайте нас. Гукнути вам кеб?
— Ні, я краще пройдуся пішки, бо ця розмова трохи вивела мене з рівноваги.
— Я із задоволенням приєднаюсь до вас,— сказав його товариш.
— Тоді до зустрічі о другій. Au revoir і нехай вам щастить!
Ми чули, як наші відвідувачі спустилися сходами й зачинили за собою вхідні двері. І тут Холмс миттю перетворився з млявого марудника на людину дії.
— Вдягайтеся, Вотсоне, швидко! Не можна гаяти й хвилини! — Він кинувся в свою кімнату, на ходу знімаючи з себе халат, і зразу ж повернувся назад уже в сюртуці.
Ми збігли сходами на вулицю. Доктор Мортімер і Баскервіль були ярдів за двісті попереду нас — вони йшли в напрямку Оксфорд-стріт.
— Наздогнати й зупинити їх?
— Нізащо в світі, мій любий Вотсоне. Я цілком задоволений вашим товариством, аби лише моє вам не набридло. А наші друзі мають рацію, день для прогулянки справді чудовий.
Він пришвидшив ходу, і поступово відстань між нами й нашими недавніми відвідувачами зменшилася наполовину. Отак, тримаючись від них за сотню ярдів, ми вийшли на Оксфорд-стріт, а звідти на Ріджент-стріт. Біля одного з магазинів сер Генрі і доктор Мортімер, розглядаючи вітрину, трохи затрималися, і Холмс зупинився теж. За мить він задоволено клацнув язиком, і я, простеживши за напрямком його уважного погляду, побачив, що кеб, який зупинився був на протилежному боці вулиці, знову повільно рушив уперед. В кебі сидів пасажир.
— Цей чоловік нам і потрібен, Вотсоне! Ходімо! Хоч роз дивимось його добре, якщо нічого іншого не зможемо зробити.
Крізь бічне віконце кеба я мигцем побачив густу чорну бороду і пронизливі очі, що невідривно дивилися на нас. І зразу ж прочинилося віконце на дашку кеба, кучеру різким голосом було щось наказано, і кеб шалено помчав по Ріджент-стріт. Холмс роззирнувся, шукаючи очима вільний екіпаж, але не побачив жодного. Тоді він кинувся у гущавину вуличного руху, наздоганяючи підозрілий кеб, але той уже встиг від'їхати так далеко, що його вже не було видно.
— Ось тобі й маєш! — з серцем мовив блідий від досади Холмс, випірнувши з потоку екіпажів і насилу переводячи подих. — Це ж треба, щоб нам так не поталанило і щоб я виявився таким неповоротким! Вотсоне, Вотсоне, якщо ви чесний чоловік, то поряд з успіхами обов'язково повинні занотувати й оцю мою невдачу!
— Хто цей чоловік?
— Не маю уявлення.
— Підглядач?
— З того, що ми знаємо, випливає очевидна річ: за Баскервілем хтось дуже пильно стежить від його приїзду в Лондон. Інакше звідки б стало так швидко відомо, що він зупинився в готелі «Нортумберленд»? Якщо за ним ходили назирці в перший день, то, запевняю, стежать і сьогодні. Ви, мабуть, помітили, що поки доктор Мортімер читав нам манускрипт, я двічі підходив до вікна?
— Так, пам'ятаю.
— Я дивився, чи не вештається хтось біля нашого будинку, але нікого не помітив. Ми маємо справу з розумним чоловіком, Вотсоне. Все це надзвичайно серйозно, і хоч я ще не дійшов висновку, з якими силами — добрими чи злими — ми зіткнулися, але я постійно відчуваю їхню могут-ність і їхній точний розрахунок. Коли наші нові друзі пішли, я негайно подався слідом за ними, сподіваючись помітити їхнього невидимого супутника. Але той виявився настільки хитрим, що не понадіявся на свої ноги, а найняв кеб, щоб або тягтися позаду них, або їх обганяти і залишатися в такий спосіб непоміченим. Його прийом має ще й додаткову перевагу, яка полягає в тому, що якби вони теж узяли кеб, то він не втратив би можливості стежити за ними й далі. Проте одна очевидна незручність у його прийомі є.
— Залежність від кебмена?
— Саме так.
— Який жаль, що ми не запам'ятали його номер!
— Мій любий Вотсоне, хоч сьогодні я й виявився недотепою, але як ви можете хоч на мить припустити, що я пропустив нагоду запам'ятати номер кеба? Ось він — дві тисячі сімсот чотири. А втім, зараз він нам ні до чого.
— Не розумію, що ще ви могли зробити.
— Помітивши кеб, я повинен був негайно повернути в інший бік. Потім, не поспішаючи, найняти кеб і їхати за першим на пристойній відстані або, ще краще, податися до готелю «Нортумберленд» і чекати там. І коли наш незнайомець приволікся б туди слідом за Баскервілем, ми дістали б можливість зіграти з ним у його ж гру і подивитись, куди він поїде. А вийшло так, що через нашу нетерплячість і необачність, з яких той чоловік скористався з надзвичайною вправністю, ми себе виказали, а його загубили з очей.
Під час цієї розмови ми повільно йшли по Ріджент-стріт, не бачачи вже ні доктора Мортімера, ні його супутника, які давно зникли десь попереду нас.
— Немає рації йти за ними,— сказав Холмс. — їхня тінь кудись утекла і тепер не повернеться. Треба подивитись, які карти ми маємо на руках, і сміливо пускати їх у гру. Ви добре роздивились обличчя чоловіка в кебі?
— Я побачив тільки його бороду.
— Я теж... з чого роблю висновок, що борода, очевидно, фальшива. Розумному чоловіку, який виконує таку делікатну роботу, борода потрібна тільки для того, щоб сховати обличчя. Ходімо-но сюди, Вотсоне.
Він повернув в одну з розсильницьких контор цього району, управитель якої зустрів його з розкритими обіймами.
— А, Вілсоне, ви, бачу, не забули тієї дрібної справи, в якій мені пощастило вам допомогти!
— Ні, сер, не забув. Ви врятували моє добре ім'я, а можливо, й життя.
— Ви перебільшуєте, дорогий друже. Пригадую, Вілсоне, у вас був один хлопець на ім'я Картрайт, який під час розслідування вашої справи виявив неабияку кмітливість.
— Так, сер, він і досі у нас.
— Чи не можна викликати його дзвінком? Дякую. І ще, будь ласка, розміняйте мені ці п'ять фунтів.
На виклик управителя з'явився хлопець років чотирнадцяти з кмітливим, розумним обличчям. Він зупинився перед нами, з величезною пошаною втупившись поглядом у знаменитого детектива.
— Дайте, будь ласка, «Путівник по готелях»,— попросив Холмс. — Дякую. Ось тут, Картрайте, назви двадцяти трьох готелів, всі вони близько від Чарінг-крос. Бачиш?
— Так, сер.
— Ти обійдеш їх усі по черзі.
— Так, сер.
— Щоразу ти даватимеш швейцарам біля вхідних дверей по шилінгу. Ось тобі двадцять три шилінги.
— Так, сер.
— Кожному кажи, що тобі треба подивитися вчорашнє паперове сміття. Пояснюватимеш це так: одну важливу телеграму помилково доставили не туди і тобі наказано її знайти. Зрозумів?
— Так, сер.
— Але насправді ти шукатимеш внутрішню сторінку газети «Тайме» з кількома дірками, вирізаними ножицями. Ось тобі номер «Тайме». А це та сторінка. Ти зможеш відрізнити її від інших, га?
— Так, сер.
— Швейцари на вхідних дверях посилатимуть тебе до портьє у вестибюлі, їм ти теж даватимеш по шилінгу. Ось тобі ще двадцять три шилінги. В двадцяти готелях з двадцяти трьох тобі, мабуть, скажуть, що вчорашнє паперове сміття спалено або викинуто. Але в решті трьох тобі покажуть купи паперів, в них ти і шукай цю сторінку газети «Тайме». Шансів знайти її у тебе майже ніяких. Ось тобі ще десять шилінгів на непередбачені витрати. Ввечері даси мені телеграму на Бейкер-стріт, в якій відзвітуєш, що тобі пощастило зробити. А тепер, Вотсоне, нам лишається останнє: зробити по телеграфу запит про кебмена номер дві тисячі сімсот чотири, після чого заскочимо в одну з картинних галерей на Бонд-стріт і проведемо там час до ленчу з нашими друзями.