— У мене в кишені лежить один манускрипт,— сказав доктор Джеймс Мортімер.
— Я помітив це, коли ви входили сюди,— відгукнувся Холмс.
— Це старий манускрипт.
— Початок вісімнадцятого століття, якщо це не підробка.
— Як ви дізналися про манускрипт, сер?
— Розмовляючи зі мною, ви весь час показуєте мені його краєчок в пару дюймів завширшки. Та нікудишній той експерт, який не може визначити дату документа з точністю в один-два десятки років. Вам, можливо, доводилося читати мою невеличку монографію на цю тему. Я датую ваш манускрипт тисяча сімсот тридцятим роком.
— Точна дата — тисяча сімсот сорок другий рік. — Доктор Мортімер видобув документ з внутрішньої кишені свого сюртука. — Цей родовий документ було передано мені на зберігання сером Чарльзом Баскервілем, чия нагла й трагічна смерть близько трьох місяців тому так схвилювала весь Девоншір. Я можу твердити, що був не тільки його лікарем, а й особистим другом. Це був розумний чоловік, сер, проникливий, практичний і такою ж мірою не фантазер, як і я сам. І все ж він поставився до цього документа дуже серйозно і був у глибині душі готовий саме до такого кінця, який зрештою й спостиг його.
Холмс простягнув руку, взяв манускрипт і розгладив його на коліні.
— Вотсоне, зверніть увагу на написання літери «S». Це одна з кількох особливостей, які дали мені можливість визначити дату документа.
Я подивився з-за його плеча на пожовклий аркуш паперу і злинялі рукописні рядки. Вгорі сторінки було написано: «Баскервіль-хол», а нижче великими гачкуватими цифрами — «1742».
— Це, здається, якийсь запис.
— Так, це запис одного переказу, який живе в роду Баскервілів.
— Але, наскільки я розумію, вас привело до мене бажання проконсультуватися з якогось більш практичного і ближчого в часі питання.
— В часі просто невідкладного. Воно життєво важливе і не терпить зволікання, його необхідно вирішити не більш як за двадцять чотири години. Але манускрипт короткий і стосується цієї справи найбезпосереднішим чином. З вашого дозволу я його вам прочитаю.
Холмс відкинувся на спинку крісла, приклав пальці обох рук кінчиками один до одного і з виглядом цілковитої резиґнації заплющив очі. Доктор Мортімер повернув манускрипт до світла і високим рипучим голосом прочитав ось таку дивовижну й стародавню повість:
— «Багато є свідчень про собаку Баскервілів, але оскільки я — прямий нащадок Гуго Баскервіля і оскільки чув цю історію від мого батька, який чув її від свого, я поклав собі записати її, позаяк не може бути сумнівів у її правдивості. І я хочу, сини мої, щоб ви повірили, що Вищий Судія, який карає нас за гріхи наші, може ласкаво простити їх, і що немає такого тяжкого прокляття, якого не можна було б спокутувати молитвою і каяттям. Хай навчить вас ця історія не боятися плодів минулого і бути обачливими в майбутньому, щоб темні пристрасті, від яких наш рід потерпів так страхітливо, знову не вирвались на волю на нашу погибель.
Знайте ж, що за часів Великого повстання (історію якого, написану вченим мужем лордом Кларендоном, я настійливо рекомендую вашій увазі) замок Баскервілів належав Гуго з цього ж роду, про якого можна було сказати, що чоловік він скажений, до того ж богохульник і безвірник. Сусіди, мабуть, пробачили б йому все це, беручи до уваги, що в наших місцях жили не святі, але Гуго мав схильність до безглуздих і жорстоких жартів, що зробило його ім'я притчею во язицех в усій Західній Англії. Трапилося так, що цей Гуго покохав (якщо тільки можна назвати його темну пристрасть таким світлим словом) дочку одного йомена 1, землі якого були поблизу маєтку Баскервілів. Але молода дівиця, відома своєю скромністю й доброчесністю, як тільки могла уникала його, бо боялася самого його гидкого ім'я. І от одного разу, а це було на Михайлів день, Гуго, взявши з собою п'ятьох чи шістьох своїх товаришів, непутящих гультяїв, прокрався в йоменську господу й викрав дівицю, коли там не було ні її батька, ні братів, про що Гуго добре знав. Повернувшись у замок, Гуго сховав дівчину в одному з горішніх покоїв, а сам з своїми друзями, як це в них було заведено, завів тривалу пиятику. Бідолашна дівчина мало не збожеволіла, чуючи співи, крики й страшне богохульство, що долинали до неї знизу, бо слова, вживані Гуго Баскервілем, коли він був під чаркою, за свідченнями тих, хто його знав, були такі, що могли занапастити душу будь-якої людини. Кінець кінцем, зовсім знетямившись від страху, вона зробила те, на що побоявся б зважитися навіть найсміливіший і найспритніший чоловік — з допомогою плюща, який вкривав (і все ще вкриває) південну стіну замку, вона спустилася вниз і подалася через вересове пустище до батьківської оселі, що була на відстані трьох льє від баскервільського замку.
Трапилося так, що через якийсь час Гуго залишив гостей з наміром віднести своїй полонянці їсти й пити, можливо, в нього було на думці й щось гірше — але виявив, що клітка порожня, а пташка зникла. І тоді, треба гадати, в нього вселився диявол, бо, збігши сходами вниз до бенкетної зали, він скочив на стіл, ногами розкидав дзбани з вином і тарелі й загорлав перед своїм чарколюбним товариством, що ладен цієї ж ночі віддати тіло й душу силам зла, аби лише наздогнати дівчисько. І поки ті гультяї стояли, приголомшені люттю, від якої казився Гуго, хтось із них, мабуть, нечестивіший або п'яніший за інших, крикнув, що по сліду втікачки треба пустити собак. На це Гуго миттю вибіг із замку, наказуючи слугам осідлати його кобилу і спустити собак. Давши їм понюхати хустку, яка належала дівчині, він таким чином пустив їх по її сліду і разом з усією зграєю, що люто гавкала, поскакав через залите місячним світлом мохове болото.
Приятелі його якийсь час стояли пороззявлявши роти, не здатні зрозуміти, чого знялася вся ця метушня. Але незабаром вони збагнули своїм задурманеним вином розумом, якого гатунку подія може відбутися на вересовому пустищі. Тут закрутилась веремія, всі закричали, одні вимагали пістолети, другі коней, треті ще дзбан вина. Потім поступово до їхніх очманілих голів повернулося трохи здорового глузду, і всі вони, числом тринадцять, скочили на коней і кинулися наздоганяти Гуго. Місяць світив яскраво, і вони, вишикувавшись в один ряд, швидко скакали вперед у той бік, куди дівиця повинна була кинутися неодмінно, якщо хотіла дістатися власної домівки.
Вони проскакали з милю або й дві, коли зустріли на пустищі нічного пастуха і спитали його, чи не бачив він погоню. Чоловік той, як розповідають, перелякався до нестями і спочатку не годен був здобутися й на слово, але кінець кінцем сказав, що він справді бачив нещасну дівицю, по слідах якої бігли собаки. «Та я бачив не тільки це,— додав він,— бо Гуго Баскервіль проскакав повз мене на своїй чорній кобилі, а за ним мовчки гнався страшний псяюра, нехай сохра-нить і помилує мене Бог від такої напасті». П'яні гуляки облаяли пастуха й поїхали далі. Але дуже скоро у них мороз пішов поза шкірою, бо вони почули тупіт копит і слідом за цим повз них пробігла ворона кобила, вся в піні й без вершника, а повіддя волочилося по землі. Тоді гуляки з'їхалися в гурт, тому що їх охопив великий страх, але вони все ще рухалися пустищем далі, хоч кожний з них, якби був сам, з радістю повернув би коня назад. Повільно їдучи, вони, нарешті, наздогнали собак. Ті, хоч їхня хоробрість і чиста порода були відомі, збившись докупи, скавулили біля горловини чи спуску в глибоку западину на пустищі; деякі з них, скрадаючись, тікали, деякі, наїживши шерсть, невідривно дивилися у вузьку улоговину.
Вершники зупинилися, тепер, як ви можете здогадатися, вони були набагато тверезіші, ніж тоді, коли вирушали в дорогу. Більшість не бажала їхати далі, але троє з них, найхо-робріших або, можливо, найп'яніших, поїхали вниз горловиною западини. Западина поширшала і перетворилася на улоговину, де вони побачили два великих кам'яних стовпи, поставлені,— вони ще стоять і досі,— якимись нині забутими людьми в стародавні часи. Місяць яскраво освітлював невеличку галявину, а посеред неї лежала нещасна дівиця, яка вмерла від страху й виснаження сил. Але волосся на головах цих трьох відчайдухів заворушилося не тому, що вони побачили мертве тіло дівчини, і не тому також, що поряд з ним лежало тіло Гуго Баскервіля, ні, їх нажахала бридка потвора, величезний чорний звір, з вигляду собака, але більший за будь-якого собаку, що його коли-небудь бачило око смертного,— цей звір стояв над Гуго, вчепившись йому в горло. Поки вони дивилися, звір розірвав Гуго Баскервілю горло й повернув до них свою морду — очі в нього горіли, з пащі капала кров, і гуляки з криком рвонули з копита через пустище. Один з них, кажуть, від побаченого вмер тієї самої ночі, а двоє інших до кінця своїх днів були несповна розуму.
Отака, сини мої, легенда про появу собаки, який відтоді заподіяв нашому роду стільки лиха. А записав я її тільки тому, що відоме таїть у собі менше жахливого, ніж здогади й натяки. Не можна також заперечувати, що багатьох з нашого роду спостигла сумна смерть, завжди нагла, кривава й таємнича. Нехай же Провидіння не обмине нас своєю безмежною ласкою, бо воно не може карати невинних після третього або четвертого коліна, як сказано в Святому Письмі. Цьому Провидінню, сини мої, я доручаю вас і раджу вам пораду остерігатися ходити пустищем у нічні години, коли бенкетують сили зла.
(Написав власною рукою Гуго Баскервіль для синів Роджера й Джона із забороною нічого не казати сестрі їхній Елізабет)».
Закінчивши читати цю дивовижну повість, доктор Мортімер зсунув окуляри на лоба і втупився в містера Шерлока Холмса. Той позіхнув і кинув недопалок сигари в камін.
— Ну то й що? — спитав він.
— Хіба це не цікаво?
— Цікаво для збирачів казок.
Доктор Мортімер видобув з кишені складену в кілька разів газету.
— Добре, містере Холмсе, зараз ми дамо вам щось свіжіше. Ось у мене номер «Девоншірської хроніки» за чотирнадцяте травня цього року. В ньому вміщено короткий звіт про факти, виявлені у зв'язку із смертю сера Чарльза Баскервіля, що сталася за кілька днів раніше.
Мій друг трохи нахилився вперед, погляд у нього зробився уважним. Наш відвідувач повернув окуляри на старе місце й почав:
— «Недавня нагла смерть сера Чарльза Баскервіля, про якого говорили як про можливого кандидата від ліберальної партії на найближчих виборах в Середньому Девоншірі, засмутила все графство. Незважаючи на те, що сер Чарльз оселився в баскервільському замку порівняно недавно, своєю доброзичливістю й шляхетністю він встиг здобути любов і пошану всіх, кому доводилося мати з ним справу. В наші дні nouveaux riches приємно мати перед очима випадок, коли нащадок старовинного роду, що занепав у нещасливі для себе часи, зміг власними силами набути багатства і обернути його на відновлення колишньої знатності свого родоводу. Сер Чарльз, як це добре відомо, збив значні суми грошей, взявши вдалу участь у ділових операціях у Південній Африці. Вчинивши розумніше, ніж ті люди, які не можуть зупинитися доти, доки колесо фортуни не повернеться проти них, він реалізував свої доходи й повернувся в Англію. Сер Чарльз оселився в баскервільському замку лише два роки тому, але всі говорять про те, якими великими були в нього плани щодо перебудови й різних удосконалень родинного гнізда, перервані його смертю. Не маючи дітей, він відкрито висловлював бажання, щоб його багатство було корисним для всіх місцевих жителів, і в багатьох з них є особисті підстави оплакувати його передчасну кончину. Про щедрі пожертвування сера Чарльза на потреби благодійності як місцевої, так і в масштабах усього графства, неодноразово згадувалося на сторінках нашої газети.
Не можна сказати, щоб слідство до кінця з'ясувало всі обставини, пов'язані зі смертю сера Чарльза, але воно поклало край чуткам, породженим місцевими забобонами. Не існує підстав для якихось припущень про злочин або про те, що смерть настала не з природної причини. Сер Чарльз був удівцем і людиною, так би мовити, з ексцентричним складом розуму. Незважаючи на свої чималі статки, він вирізнявся скромними потребами і вся внутрішня прислуга в Бас-кервіль-холі складалася з однієї подружньої пари на прізвище Беррімор,— чоловік виконував обов'язки дворецького, а жінка — економки. Їхні свідчення, підкріплені кількома друзями покійного, зводяться до того, що здоров'я сера Чарльза останнім часом помітно погіршало. Беррімори особливо підкреслюють, що він хворів на серце — це знаходило прояв у раптових змінах кольору його обличчя, задишці, гострих нападах нервової депресії. Доктор Джеймс Морті-мер, друг і домашній лікар покійного, дав такі самі свідчення.
Фактичний бік справи дуже нескладний. Сер Чарльз Баскервіль мав звичай щовечора гуляти перед сном знаменитою тисовою алеєю баскервільського замку. Подружжя Беррі-морів свідчить, що він ніколи не зраджував цій звичці. Четвертого травня сер Чарльз оголосив про свій намір наступного дня поїхати в Лондон і наказав Беррімору приготувати йому для цієї поїздки речі. Того вечора він, як звичайно, вийшов на свою вечірню прогулянку, під час якої завжди викурював сигару. Додому сер Чарльз більше не повернувся. О дванадцятій годині, виявивши, що вхідні двері стоять відчинені, Беррімор стривожився, засвітив ліхтар і пішов шукати свого хазяїна. Вдень пройшов дощ, і сліди сера Чарльза було на доріжці алеї добре видно. На півдорозі біля цієї алеї є хвіртка, яке веде на вересове пустище. Із слідів можна було зрозуміти, що сер Чарльз якийсь час стояв біля тієї хвіртки. Потім він пішов алеєю далі, і в самому її кінці було знайдено його тіло. Є одна деталь, яка ще не знайшла свого пояснення,— це твердження Беррімора про те, що характер слідів його хазяїна, починаючи від хвіртки, змінився: далі сер Чарльз ішов, очевидно, навшпиньках. В той час недалеко від алеї пустищем проходив якийсь Мерфі, циган-баришник, але він був, за його власними словами, п'яний як чіп. Цей циган каже, що чув крики, але не міг визначити, з якого боку вони до нього долинають. На тілі сера Чарльза ніяких ознак насильства не виявлено, і хоч медична експертиза відзначає неймовірну дисторсію обличчя — доктор Мортімер спочатку навіть відмовлявся вірити, що перед ним лежить справді його друг і пацієнт,— але це було розцінено як симптом, досить звичайний у випадках діспное, смерті від серцевої недостатності. Такий висновок зроблено в результаті розтину тіла, який виявив застарілу органічну хворобу серця, і слідство погодилося з даними медичної експертизи. І це добре, бо надзвичайно важливо, щоб спадкоємець сера Чарльза без перешкод оселився в Баскервіль-холі й продовжив його добрі діла, перервані таким сумним чином. Якби прозаїчні висновки слідства остаточно не поклали край романтичним домислам, що поширилися у зв'язку з цією подією, то для Баскервіль-холу важко було б знайти нового хазяїна. Відомо, що найближчим родичем сера Чарльза Баскервіля є містер Генрі Баскервіль (якщо він іще живий), син меншого брата покійного. Генрі Баскервіль, ще молода людина, перебуває, за останніми даними, десь в Америці, а тому зроблено належні запити з метою повідомити його про одержану ним спадщину».
Доктор Мортімер склав газету і знову сховав її в кишеню.
— Ось загальновідомі факти, містере Холмсе, опубліковані в зв'язку із смертю сера Чарльза Баскервіля.
— Повинен подякувати вам за те,— відповів Шерлок Холмс,— що ви звернули мою увагу на справу, яка, безумовно, не позбавлена певної цікавості. Свого часу я помітив повідомлення про неї в газетах, але тоді був такий заморочений історією з ватіканськими камеями і так старався допомогти папі, що проґавив кілька цікавих випадків в Англії. Ви кажете, в цій статті викладено загальновідомі факти про смерть сера Чарльза Баскервіля?
— Так.
— Тоді познайомте мене не із загальновідомими фактами,— Холмс відкинувся на спинку крісла і склав пальці рук пучками один до одного з байдужим і безстороннім виразом обличчя.
— Якщо я це зроблю,— почав доктор Мортімер, явно хвилюючись,— то скажу те, чого ще нікому не казав. Причина того, що я не повідомив про ці факти слідство, полягає в небажанні людини науки потрапити в ситуацію, коли може здатися, ніби вона підтримує загальнопоширені забобони. Ще одна причина в тому, що баскервільський замок, як твердили газети, залишився б без хазяїна, якби з'явились додаткові підтвердження його похмурої репутації. З цих двох причин я вирішив, що з мого боку буде правильним сказати менше, ніж мені відомо, бо зайва балакучість все одно не принесла б користі, але з вами, отут і зараз, я говоритиму цілком відверто.
Вересове пустище — це вкрай малолюдна місцевість, і тому тамтешні жителі дуже полюбляють спілкуватися. Саме завдяки цьому я часто бачився з сером Чарльзом Баскервілем. За винятком містера Френкленда, власника лефтер-ського замку, та ще містера Степлтона, натураліста, на багато миль навколо більше немає освічених людей. Серові Чарльзу більше подобалося самотнє життя, але його хвороба зблизила нас, цьому сприяла також спільність наших наукових інтересів. З Південної Африки він привіз дуже цікаві матеріали, і ми провели разом чимало чудових вечорів, обговорюючи порівняльну анатомію бушменів і готтентотів.
Протягом останніх місяців мені ставало дедалі очевидніше, що нервова система сера Чарльза напружена до краю. Він узяв цю легенду, яку я вам оце прочитав, дуже близько до серця — настільки близько, що хоч і прогулювався в своїх власних володіннях, але ніщо не могло змусити його вийти ввечері на пустище. І хоч як неймовірно це може вам здатися, містере Холмсе, він був щиро переконаний в тому, що над його родом тяжіє жахливе прокляття, і ті відомості, які він мав можливість навести про своїх предків, справді не були втішними. Його постійно переслідувала думка про присутність чогось страшного, і він не раз питав мене, чи не бачив я під час своїх нічних візитів до хворих якої-небудь незвичайної істоти і чи не чув собачого гавкання. Останнє запитання сер Чарльз ставив мені особливо часто, і голос його при цьому тремтів від хвилювання.
Добре пам'ятаю свій вечірній приїзд до сера Чарльза десь тижнів за три перед тією фатальною подією. Він випадково був біля вхідних дверей. Я виліз із кабріолета, зупинився перед сером Чарльзом і раптом побачив, що він з невимовним жахом в очах дивиться кудись поверх мого плеча. Я різко крутнувся на місці, але встиг лише мигцем помітити, як щось схоже на чимале чорне теля промайнуло в кінці алеї. Сер Чарльз був такий схвильований і зляканий, що мені довелося піти туди, де пробігла та тварина, і подивитися, куди вона поділася. І хоч вона зникла без сліду, але сам цей випадок справив на мого друга якнайгірше враження. Я провів з сером Чарльзом цілий вечір, і саме тоді, щоб пояснити причину своїх переживань, він довірив мені цей манускрипт, який я вам прочитав. Я згадую цей дрібний епізод тільки тому, що він набуває певного значення в світлі трагедії, яка потім відбулася, але тоді я був твердо переконаний, що все це дрібниці і що хвилювання сера Чарльза безпідставне.
За моєю порадою, сер Чарльз збирався поїхати в Лондон. Серце у нього, я знав, було хворе, а тривога, в якій він постійно жив, хоч би яка химерна причина її викликала, дуже погано позначалася на його здоров'ї. Мені здавалося, що кілька місяців міського життя з його розвагами підуть серові Чарльзу на користь і він повернеться назад іншою людиною. Наш спільний друг містер Степлтон, який завжди дуже турбувався про здоров'я хазяїна Баскервіль-холу, був такої самої думки. І от в останню хвилину трапилося це жахливе нещастя.
Дворецький Беррімор, який знайшов тієї ночі тіло сера Чарльза, послав до мене верхи конюха Перкінса, а оскільки я допізна засидівся за роботою, то зміг швидко, не більше як за годину, добратися до Баскервіль-холу. Я перевірив і підтвердив усі факти, що потім згадувалися під час проведення слідства. Пройшов по слідах сера Чарльза всю тисову алею, оглянув місце біля хвіртки, де він, очевидно, зупинявся, помітив, як змінився після цього характер його слідів, звернув увагу на те, що чиїхось інших слідів, крім слідів Беррімора, поблизу на грубому піску алеї не було, нарешті уважно оглянув тіло, до якого ніхто до мого приїзду не доторкався. Сер Чарльз лежав долілиць, розкинувши руки і зануривши пальці в пісок, а риси його обличчя спотворились від якогось надмірного переживання настільки, що я насилу впізнав його. Ніяких фізичних ушкоджень на тілі я не виявив. Але на слідстві Беррімор дав одне помилкове свідчення. Він сказав, що на землі навколо тіла слідів не було. Він просто їх не помітив. Проте я помітив — недалеко від тіла — свіжі й чіткі...
— Сліди?
— Сліди.
— Чоловічі чи жіночі?
Доктор Мортімер на мить якось дивно подивився на нас і майже пошепки відповів:
— Містере Холмсе, то були сліди величезного собаки!