Сер Генрі Баскервіль і доктор Мортімер до призначеного дня завершили свої справи і ми, як було домовлено, вирушили в Девоншір. Містер Шерлок Холмс поїхав зі мною на вокзал і по дорозі дав мені останні напутні накази й поради.
在約定的那一天，亨利·巴斯克維爾爵士和摩梯末醫生都準備好了。我們就按照預先安排的那樣出發到德文郡去。歇洛克·福爾摩斯和我一道坐車到車站去，並對我作了些臨別的指示和建議。
— Я не хочу впливати на роботу вашої думки, ділячись із вами своїми здогадами й підозрами, Вотсоне,— сказав він. — Я хочу, щоб ви просто якнайдокладніше повідомляли мене про факти, а я вже буду їх зіставляти.
“我不願提出各種說法和懷疑來影響你，華生，”他說，“我只希望你將各種事實儘可能詳盡地報告給我，至于歸納整理的工作，就讓我來干吧。”
— А які факти вас цікавлять?
“哪些事實呢？”我問道。
— Будь-які, аби тільки вони хоч трохи мали відношення до всієї цієї історії, особливо стосунки між молодим Баскервілем та його сусідами або свіжі подробиці про смерть сера Чарльза. За останні кілька днів я навів деякі довідки, але, боюсь, наслідки абсолютно невтішні. Джеймс Десмонд, наступний найближчий спадкоємець баскервільського замку, джентльмен поважного віку і по-справжньому приємної вдачі, отож усі ці підступи — справа не його рук. Я навіть вважаю, що ми цілком можемо вилучити його з усіх наших розрахунків. Таким чином, залишаються тільки ті люди, які безпосередньо оточують сера Генрі Баскервіля на пустищі.
“看來與這案件有關的任何事實，無論是多麼的間接，特別是年輕的巴斯克維爾和他的鄰居們的關係，或是與查爾茲爵士的暴卒有關的任何新的問題。前些天，我曾親自進行過一些調查，可是我恐怕這些調查結果都是無補於事的。只有一件看來是肯定的，就是下一繼承人傑姆士·戴斯門先生是一位年事較長的紳士，性格非常善良，因此這樣的迫害行為不會是他幹出來的。我真覺得在咱們考慮問題的時候可以完全將他拋開，剩下的實際上也就只有在沼地裡環繞在亨利·巴斯克維爾周圍的人們了。”
— А чи не краще перш за все здихатися подружжя Берріморів?
“首先辭掉白瑞摩這對夫婦不好嗎？”
— Ні в якому разі! Більшої помилки важко було б припуститись. Якщо вони ні в чому не винні, то такий вчинок буде невиправдано жорстоким, а якщо винні, ми втратимо всі шанси належно їм відплатити. Ні, ні, нехай вони залишаться в нашому списку підозрюваних осіб. Потім у баскер-вільському замку, наскільки я пам'ятаю, є ще конюх. Два фермери на пустищі. Наш друг доктор Мортімер, в чесності якого я непохитно впевнений, його дружина, про яку ми нічого не знаємо. Там є ще той натураліст Степлтон і його сестра, про яку кажуть, що вона молода й приваблива. Є містер Френкленд з лефтерського замку, теж невідома нам особа, і ще двоє-троє сусідів. Ось ті люди, які повинні бути об'єктом вашого особливого вивчення.
“千萬別這樣做，否則你就要犯絶大的錯誤了。如果他們是無辜的話，這樣就太不公正了；如果他們是有罪的話，這樣一來，反而不能加他們以應得之罪了。不，不，不能這樣，咱們得把他們列入嫌疑分子名單。如果我沒有記錯的話，還有一個馬夫，還有兩個沼地的農民。還有咱們的朋友摩梯末醫生，我相信他是完全誠實的，但是，關於他的太太，咱們是一無所知的。生物學家斯台普吞，還有他的妹妹，據說她是位動人的年輕女郎呢。有賴福特莊園的弗蘭克蘭先生，他是個情況未明的人物。還有其他一兩個鄰居。這些都是你必須加以特別研究的人物。”
— Зроблю все, що зможу.
“我將儘力而為。”
— Зброю ви, сподіваюся, з собою прихопили?
“我想你帶著武器吧？”
— Так, думаю, вона мені не завадить.
“帶了，我也想還是帶去的好。”
— Цілком імовірно. Тримайте револьвер при собі і вдень, і вночі і ні на хвилину не втрачайте пильності.
“當然，你那支左輪槍，日日夜夜都應帶在身邊，不能有一時一刻的粗心大意。”
Наші друзі встигли взяти квитки в перший клас і чекали нас на платформі.
我們的朋友們已經訂下了頭等車廂的座位，正在月台上等着我們呢。
— Ні, у нас немає ніяких новин,— сказав доктор Мортімер, відповідаючи на запитання мого друга. — Але в одному можу заприсягтися: протягом останніх двох днів за нами ніхто не стежив. Виходячи з готелю, ми завжди були насторожі, а тому ніхто не уникнув би нашого ока.
“沒有，我們什麼消息都沒有，”摩梯末在回答我朋友的問題時說，“可是有一件事，我敢擔保，前兩天我們沒有被人盯梢。在我們出去的時候，沒有一次不是留意觀察的，誰也不可能逃出我們的眼去的。”
— Сподіваюсь, ви весь час були разом?
“我想你們總是在一起的吧？”
— Так, за винятком вчорашньої другої половини дня. У мене так заведено, що коли я приїжджаю в місто, то один день обов'язково приділяю розвагам, і вчора кілька годин я провів у музеї Корпорації хірургів.
“除了昨天下午以外。我每次進城來，總是要有一整天的時間是完全花在消遣上面的，因此我將昨天整個下午的時間都消磨在外科醫學院的陳列館裡了。”
— А я пішов у парк подивитися на публіку,— сказав Баскервіль. — І ніяких неприємностей не було.
“我到公園去看熱閙去了，”巴斯克維爾說，“可是我們並沒有發生任何麻煩。”
— Все одно ви повелися нерозважливо,— дуже спохмурнівши, похитав головою Холмс. — Прошу вас, сер Генрі, ніколи не виходити самому. Якщо ви це робитимете, вас спіткає велике нещастя. Ви знайшли чорний черевик?
“不管怎麼樣，還是太疏忽大意了，”福爾摩斯說，一面樣子很嚴肅地搖着頭，“亨利爵士，我請求您不要單獨走來走去，否則您就要大禍臨頭了。您找到了另一隻高筒皮鞋了嗎？”
— Ні, сер, він зник безслідно.
“沒有，先生，再也找不着了。”
— Он як? Це дуже цікаво. Ну що ж, до побачення,— додав він, коли поїзд рушив. — Сер Генрі, ні на мить не забувайте перестороги з тієї дивної легенди, яку доктор Мортімер прочитав нам, і уникайте пустища в темні години, коли сили зла бувають наймогутніші.
“確實，真是很有趣味的事。好吧，再見，”當火車沿著月台徐徐開動起來的時候，他說，“亨利爵士，要記住摩梯末醫生給我們讀的那個怪異而古老的傳說中的一句話——不要在黑夜降臨、罪惡勢力囂張的時候走過沼地。”
Коли ми від'їхали вже далеко, я визирнув з вікна й побачив на платформі високу аскетичну фігуру Холмса, який непорушно стояв на одному місці й дивився услід поїзду.
當我們已遠離月台的時候，我回頭望去，看到福爾摩斯高高的、嚴肅的身影依然站在那裡一動不動地注視着我們。
Їхали ми швидко, подорож була приємною, я ближче познайомився із своїми двома супутниками й досхочу погрався зі спанієлем доктора Мортімера. За кілька годин після того як поїзд рушив, земля вздовж залізничного полотна змінила коричневий відтінок на червонястий, цегла поступилася місцем граніту, а поділені живоплотами луки з соковитими травами та ще пишнішою іншою рослинністю, на яких паслися червоні корови, свідчили про те, що клімат у цій місцевості хоч і вологий, та здоровий. Молодий Баскервіль не відривався від вікна й щоразу голосно охкав, упізнаючи знайомі девоншірські пейзажі.
這真是一趟既迅速而又愉快的旅行，在這段時間裡，我和我的兩位同伴搞得較前更加親密了，有時還和摩梯末醫生的長耳獚犬嬉戲。車行幾小時以後，棕色的大地慢慢變成了紅色，磚房換成了石頭建築物，棗紅色的牛群在用樹籬圍得好好的地裡吃着草，青蔥的草地和極其茂密的菜園說明，這裡的氣候濕潤而易於獲得豐收。年輕的巴斯克維爾熱切地向窗外眺望着，他一認出了德文郡熟悉的風景，就高興得叫了起來。
— Де мені тільки не довелося побувати відтоді, як я поїхав звідси, докторе Вотсоне,— сказав він,— але інших таких місць я не бачив.
“自從離開這裡以後，我曾到過世界上很多地方，華生醫生，”他說道，“可是，我從來沒有見過一個地方能和這裡相比。”
— Я ще ніколи не зустрічав девоншірця, який би не був у захваті від свого графства,— зауважив я.
“我還從沒有見到過一個不讚美故鄉的德文郡人呢。”我說道。
— Тут справа не тільки в самому графстві Девоншір, але й у людях, які його населяють,— докинув доктор Мортімер. — Одного погляду на нашого друга досить, щоб побачити його круглу голову кельта з її кельтською здатністю захоплюватися і привертатися до кого-небудь серцем. Голова нещасного сера Чарльза мала дуже рідкісну будову — напівкельтську, напівіберійську. Але ви, сер Генрі, бачили востаннє баскервільський замок, мабуть, ще в дитинстві, хіба не так?
“不光是本郡的地理條件，就是本地的人也是不凡呢。”摩梯末醫生說道，“試看我們這位朋友，他那圓圓的頭顱就是屬於凱爾特型的，裡面充滿着凱爾特人的強烈的感情。可憐的查爾茲爵士的頭顱則屬於一種非常稀有的典型，他的特點是一半象蓋爾人，一半象愛弗人。以前看到巴斯克維爾莊園的時候，您還很年輕呢，是不是？”
— Я був ще підлітком, коли помер мій батько, і ніколи не бачив баскервільського замку, бо ми жили в маленькому будиночку на південному узбережжі. Звідти я поїхав до свого друга в Америку. Повірте мені, ці місця для мене такі ж нові, як і для доктора Вотсона, і мені страшенно кортить побачити пустище.
“我父親死的時候，我還是個十幾歲的孩子，那時他住在南面海邊的一所小房子裡，所以我從來還沒有看到過這所莊園。我父親死後，我就直接到美洲的一個朋友那兒去了。我跟您說，對於這莊園，我和華生醫生是同樣地感到新鮮的，我是非常渴望要看一看沼地的。”
— Он як? Тоді ви вже задовольнили ваше бажання, бо перед вами пустище,— сказав доктор Мортімер, показуючи у вікно вагона.
“是嗎？那樣的話，您的願望很容易就能實現了，因為您就要看到沼地了。”摩梯末醫生一面說著一面向車窗外邊指着。
Удалині над зеленими квадратами луків і низьким гребенем лісу височів сірий похмурий пагорб з дивною зубчастою вершиною, туманною й невиразною,— і все це скидалося на якийсь фантастичний краєвид, побачений уві сні. Баскервіль довго й невідривно дивився туди, і я прочитав на його обличчі, як багато важить для нього це перше побачення з раніше невідомим йому місцем, де так довго владарювали і де залишили такий глибокий слід люди з його роду. Він сидів у кутку прозаїчного залізничного вагона в своєму твідовому костюмі й говорив з американським акцентом, проте я, дивлячись на його засмагле й виразне обличчя, відчував зараз більше, ніж будь-коли, наскільки він справж-нісінький нащадок довгої лінії високородних, нестримних і владних попередників, його гострі брови, чутливі ніздрі й великі карі очі свідчили про гордість, відвагу й силу. Якщо на цьому непривітному пустищі нас підстерігатимуть складні й небезпечні випробування, то заради такого товариша можна було б ризикнути багато чим, знаючи напевно, що він сміливо розділить цей ризик.
在那被切割成無數綠色方格的田野和頂端連成低矮的曲綫的樹林那面，遠遠地升起了一座灰暗蒼鬱的小山，山頂上有形狀奇特、參差不齊的缺口，遠遠望去晦暗朦朧，宛如夢幻中的景色一般。巴斯克維爾靜坐了好久，兩眼盯住那裡。我從他那熱切的面部表情裡看得出來，這地方對他關係多麼重大啊，第一次看到那怪異的、被同族人掌管了那麼久的、處處都能引起人們對他們深深回憶的地方。他穿著蘇格蘭呢的服裝，說話時帶著美洲口音，坐在一節普普通通的火車車廂的角落裡，可是每當我看到他那黝黑而富於表情的面孔的時候，我就愈加感覺到他真真是那支高貴、熱情的家族的後裔，而且具有一家之主的風度。在他那濃濃的眉毛、神經質的鼻孔和慄色的大眼睛裡顯示着自尊、豪邁和力量。如果在那恐怖的沼地裡，果真出現了什麼困難和危險的事，他至少是個確實可靠的、會勇敢地擔當起責任來的同志。
Поїзд зупинився на маленькій залізничній станції, і ми вийшли з вагона. За невисоким білим парканчиком нас чекала лінійка, запряжена двійком низькорослих коренастих коней. Наш приїзд був тут, очевидно, неабиякою подією, бо всі — начальник станції і носії — скупчилися навколо нас, щоб однести наш багаж. Це було приємне, спокійне сільське місце, і я здивувався, побачивши біля виходу з платформи двох солдатів у темній військовій уніформі, які стояли, спираючись на карабіни, а коли ми проходили повз них, вони пильно нас оглянули. Кучер, маленький чоловічок з різкими, грубими рисами обличчя, вклонився серові Генрі, і за кілька хвилин ми вже швидко котили широким білим шляхом. Обабіч тяглися горбкуваті пасовиська, з-поміж густих крон дерев витикалися шпилясті дахи старовинних будинків, але за краєм цієї тихої, залитої сонцем сільської місцевості вимальовувалася, темніючи на тлі надвечірнього неба, довга похмура й нерівна лінія пустища, перериваючись де-не-де зубчастими вершинами зловісних пагорбів.
火車在路旁的一個小站上停了下來，我們都下了車。在矮矮的白色欄杆外面，有一輛兩匹短腿小馬拉著的四輪馬車在那裡等着。我們的到來顯然是件大事，站長和腳伕都向我們圍了上來，帶著我們搬行李。這裡本是一個恬靜、可愛而又樸實的地方，但是，在出口的地方，有兩個穿著黑制服的、象軍人似的人站在那裡，卻不由得使我感到詫異。他們的身體倚在不長的來複槍上，兩眼直勾勾地瞧著我們走過去。馬車伕是個身材矮小的傢伙，相貌冷酷而又粗野，他向亨利·巴斯克維爾行了個禮。幾分鐘之後，我們就沿著寬闊的灰白色的大道飛馳而去了。起伏不平的牧草地，在大道的兩側向上隆起，穿過濃密綠蔭的隙縫，可以看到一些牆頭和屋頂都被修成人字形的古老的房屋，寧靜的、陽光普照的村子後面出現了綿延不斷的被傍晚的天空襯托出來的陰暗的沼地，中間還羅列着幾座參差不齊的、險惡的小山。
Наша лінійка повернула на бічну дорогу, і ми почали підійматися вгору звивистим путівцем, протягом століть виораним безліччю різних коліс; круті схили ліворуч і праворуч нього поросли вологим мохом і м'ясистим листовиком. Папороть-орляк, що набула кольору бронзи, і крапчасте листя ведмежини виблискували в промінні призахідного сонця. Все ще піднімаючись угору, ми проминули вузький кам'яний місток і поїхали вздовж гомінкого потоку, що, пінячись, швидко мчав поміж сірих валунів. Обидва — і путівець, і потік,— звивалися долиною, густо порослою карликовими дубами й ялинами. На кожному повороті Баскервіль скрикував від захвату, нетерпляче роззираючись довкола і вимагаючи відповіді на безліч запитань. Для його очей усе тут здавалося прекрасним, але на мене цей краєвид, на якому явно позначилося наближення пізньої осені, навіював печаль і тугу. Жовтий килим опалого листя вкривав путівець, від руху нашої лінійки це листя злітало вгору, кружляло в повітрі й коли-не-коли опускалося нам на плечі. Торохтіння коліс ущухало, коли вони прокочувалися по купах гниючої рослинності — цих, як мені здавалося, сумних дарунках природи, що вона їх кидала перед екіпажем спадкоємця роду Баскервілів.
四輪馬車又轉入了旁邊的一條岔路，我們穿過了被車輪在幾世紀的時間裡軋成的、深深陷入地面的小巷似的溝道，曲折上行，道路兩側都是長滿着濕漉漉的苔蘚和一種枝葉肥厚的羊齒植物的石壁。古銅色的蕨類和色彩斑駁的黑莓在落日的餘輝之中閃閃發光。我們一直在往上走着，過了一座花崗石的窄橋，就沿著一條奔騰叫囂的急流向前走去了。水流洶湧奔騰，泡沫噴濺，在灰色的亂石之間怒吼而過。道路在密生着矮小的橡樹和樅樹的峽谷之中，沿著曲折迂迴的小河蜿蜒溯流而上。在每一轉折處，巴斯克維爾都要高興得歡呼起來，他急切地向四周環顧着，一面向我們問着無數的問題。在他看來，什麼都是美麗的，可是我總覺得這一帶鄉間有一些淒涼的味道和明顯的深秋的景象。小路上鋪滿了枯黃的樹葉，在我們經過的時候，又有些樹葉翩翩飛舞地由頭頂上飄落下來。當我們的馬車從枯葉上走過時，轔轔的輪聲靜了下來—— 這些東西在我看來都是造物主撒在重返家園的巴斯克維爾家族後裔車前的不祥的禮物。
— Дивіться! — раптом вигукнув доктор Мортімер. — Що це?
“啊！”摩梯末醫生叫了起來。“那是什麼？”
Попереду здіймався стрімкий, порослий вересом схил — крайній відріг пустища. На його вершині, різко й чітко, наче кінна статуя на п'єдесталі, виднілася темна й сувора постать солдата верхи на коні з гвинтівкою напоготові. Він спостерігав за дорогою, якою ми їхали.
前面出現了滿復着石南一類常青灌木的陡斜的坡地，這是突出在沼地邊緣的一處地方。在那最高的地方，有一個騎在馬上的士兵，清清楚楚的，就象是裝在碑座上的騎士雕像似的，黝黑而嚴峻，馬槍作預備放射的姿勢搭在伸向前方的左臂上。他在監視着我們所走的這條道路。
— Перкінсе, що це означає? — спитав доктор Мортімер.
“那是幹什麼的啊，波金斯？”摩梯末醫生問道。
Наш візник напівобернувся на передку.
車伕在座位上扭轉身來說道：
— З прінстаунської тюрми втік арештант, сер. Сьогодні вже третій день, як його розшукують, сторожа стежить за кожною дорогою, за кожною станцією, але поки що все марно. Орендарі тут дуже незадоволені цим, сер.
“王子鎮逃走了一個犯人，先生，到現在為止，他已經逃出來三天了，獄卒們正監視着每一條道路和每個車站，可是至今還沒有找到他的蹤跡呢。附近的農戶們很感不安，老爺，這倒是真的。”
— Але ж той, хто наведе на його слід, одержить п'ять фунтів.
“啊，我知道，如果誰能去通風報信的話，就能拿到五鎊的賞金呢。”
— Це так, сер, але шанс одержати п'ять фунтів ніщо порівняно з можливістю того, що тобі переріжуть горлянку. Адже це не якийсь там дрібний злочинець. Це такий, що заріже ні за цапову душу.
“是啊，老爺，可是如果和可能會被人割斷喉管相比起來，這種可能拿到的五鎊錢，就顯得太可憐了。您要知道，這可不是個普普通通的罪犯啊。他是個肆無忌憚的人。”
— А як його звуть?
“那麼，他究竟是誰呀？”
— Селден, убивця з Ноттінг-хіл.
“他叫塞爾丹，就是那個在瑙亭山殺人的兇手。”
Я добре пам'ятав справу Селдена, бо свого часу Холмс цікавився нею внаслідок незвичайної брутальності, з якою було вчинено вбивство, і безглуздої жорстокості, що позначала всі дії убивці. Злочин Селдена був настільки звірячий, що в суддів виникли деякі сумніви щодо того, чи при здоровому він розумі, і тільки через це смертний вирок йому було замінено тюремним ув'язненням. Лінійка піднялася на горбовину, і нашим очам явився безкраїй обшир пустища, поцяткованого де-не-де грубими кам'яними пірамідами й скелястими верхами. Звідти налетів холодний вітер, і нас пройняв дрож. Десь там, серед цих пустельних просторів, наче дикий звір, причаївся у своїй норі цей диявол у людській подобі, сповнений люті на весь рід людський, що викинув його із свого середовища. Не вистачало лише цього, щоб остаточно завершити тяжке враження, що склалося від безлюдного пустища, пронизливого вітру й хмурого неба. Навіть Баскервіль замовк і щільніше загорнувся в пальто. Родючі місця залишилися позаду й нижче нас.
那件案子我記得很清楚，他的罪行極端殘忍，全部暗殺的過程都貫串着絶頂的暴行，因而此案曾引起了福爾摩斯的興趣。後來所以減免了他的死刑，是由於他的行為出奇地殘暴，人們對他的精神狀態是否健全發生了一些懷疑。我們的馬車爬上了斜坡的頂巔，面前出現了廣袤的沼地，上面點綴着很多圓錐形的石塚和凹凸不平的岩崗，色彩斑駁，光怪陸離。一股冷風從沼地上吹來，使我們都打起了寒戰。在那荒無人跡的平原上，這個魔鬼似的人，不定在哪一條溝壑之中象個野獸似地潛藏了起來，他內心充滿着對擯棄他的那些人們的憎恨。光禿禿的荒地，冷颼颼的寒風和陰暗的天空，再加上這個逃犯，就益發顯得恐怖了。即使巴斯克維爾也沉默了，他把大衣裹得更緊了些。
Ми озирнулися — скісне проміння призахідного сонця перетворило струмки в золоті стрічки, зблискувало на рудуватих скибах перевернутої плугом ріллі й густому листі чагарників. Дорога, що перебігала з одного довжелезного червонясто-оливкового схилу з розкиданими по ньому величезними валунами на інший такий самий, ставала дедалі похмурішою й занедбанішою. Вряди-годи ми проїжджали повз оточені кам'яними мурами і з викладеними каменем покрівлями будинки, суворі обриси яких не пом'якшувала жодна витка рослина. Раптом перед нашими очима виникла чашоподібна западина, місцями поросла чахлими дубами й ялинами, покрученими й погнутими вітрами, що скаженіють там споконвіку. Над деревами здіймалися дві високі вузькі вежі. Наш візник показав на них батогом.
豐饒的鄉區已落在我們的後下方，我們回頭遙望了一下，夕陽斜照，把水流照得象金絲一般，照得初耕的紅色土地和寬廣的密林都在閃爍發光。前面赤褐色和橄欖色斜坡上的道路益發變得荒蕪蕭瑟了，到處羅列着巨石。我們時而路過一所沼地裡的小房，牆和屋頂都是用石料砌成的，牆上也沒有蔓藤掩飾它那粗糙的輪廓。我們俯望下面，忽然看到了一處象碗似的凹地，那里長着小片小片的因年久而被狂風吹彎了的發育很壞的橡樹和樅林。在樹林的頂上，伸出了兩個又細又高的塔尖。車伕用鞭子指了指說道：
— Баскервільський замок,— сказав він.
“這就是巴斯克維爾莊園。”
Господар маєтку підвівся в лінійці, напружено вдивляючись уперед,— обличчя його розчервонілося, очі заблищали. За кілька хвилин ми під'їхали до головних воріт — химерної візерунчастої споруди з кованого заліза з двома побитими негодою і вкритими плямами лишайника колонами, увінчаними кабанячими головами — родовим гербом Баскервілів. Сторожка, складена з чорного граніту, майже зовсім зруйнувалася і світила голими ребрами кроков, але навпроти неї вже стояла нова напівзавершена споруда — перший плід привезеного сером Чарльзом південноафриканського золота.
莊園的主人站了起來，雙頰泛紅，目光炯炯地望着，幾分鐘後，我們就到了寓所門口。大門是用稠密的、曲折交織成奇妙花樣的鐵條組成的，兩側各有一根久經風雨侵蝕的柱子，由於長了苔蘚而顯得骯髒了，柱頂裝有石刻的巴斯克維爾家的野豬頭。門房已經成了一堆坍塌的黑色花崗石，並露出了一根根光禿的椽木。可是它的對面卻是一座新的建築，剛建成了一半，是查爾茲爵士首次用由南非賺來的黃金興建的。
В'їхавши у ворота, ми потрапили в алею, де віття старих дерев похмурим склепінням змикалося в нас над головою, а торохтіння коліс знову потонуло в шелесті листя. Баскервіль здригнувся, подивившись у темну далечінь алеї, в кінці якої, наче привид, невиразно бовванів будинок.
一進大門就走上了小道。這時，車輪因走在枯葉上而沉靜了下來，老樹的枝丫在我們的頭頂上交織成一條陰暗的拱道。穿過長而陰暗的車道，看到了末端有一所房屋象幽靈似地在發着亮光，巴斯克維爾不由得顫慄了一下。
— Це трапилося тут? — притишеним голосом спитав він.
“就是在這裡發生的嗎？”他低聲地問道。
— Ні, ні, тисова алея по той бік будинку.
“不，不是，水松夾道在那一邊。”
Молодий спадкоємець похмуро подивився навколо.
這位年輕的繼承人面色陰鬱地向四周眺望着。
— Не дивно, що мій дядько постійно чекав якогось лиха в такому місці,— мовив він. — Воно в кого завгодно може викликати страх. Та не мине й півроку, як я проведу сюди електрику й повішу в алеї лампочки, а біля парадного входу горітимуть винаходи Свана й Едісона по тисячі свічок кожний.
“在這樣的地方，難怪我伯父會總覺得要大難臨頭了，”他說道，“足以讓任何人恐懼呢。我決定在六個月內在廳前裝上一行一千支光的天鵝牌和愛迪生牌的燈泡，到那時您就要再也認不得這個地方了。
Алея вивела нас до великого газону, за яким стояв будинок. У згасаючому світлі дня я зміг розгледіти тільки його середню частину — масивну кам'яну споруду з критою галереєю. Весь її фасад усуціль повив плющ, у темній запоні якого було то там, то там вистрижено латки для вікон або гербів. По боках центральної частини будинку височіло дві однаковісінькі старовинні вежі з численними бійницями й амбразурами. З правого й лівого боку від веж розташувалися два сучасніших відкрилка з чорного граніту. Вікна з густими перечками тьмяно світилися, з високих димарів над гостроверхими дахами здіймалися чорні стовпи диму.
道路通向一片寬闊的草地，房子就在我們的面前了。在暗淡的光線之下，我看得出中央是一幢堅實的樓房，前面突出着一條走廊。房子的前面爬滿了常春藤，只有在窗戶或裝有盾徽的地方被剪去了，就象是在黑色面罩的破處打上的補釘似的。中央這座樓的頂上有一對古老的塔樓，開有槍眼和很多瞭望孔。在塔樓的左右兩側，各有一座式樣更新的、用黑色花崗岩建成的翼樓。暗淡的光線，射進了窗欞堅實的窗口，裝在陡峭而傾斜的屋頂上的高高的煙囪裡噴出了一條黑色的煙柱。
— Ласкаво просимо, сер Генрі! Ласкаво просимо до баскервільського замку!
“亨利爵爺，歡迎！歡迎您到巴斯克維爾莊園來！”
Високий на зріст чоловік вийшов з тіні, що падала від галереї, і відчинив дверцята лінійки. В жовтавому світлі, що струменіло з дверей холу, з'явився силует жінки. Вона вийшла й допомогла чоловікові витягти наші валізи.
一個高個子的男人由走廊的陰影中走了出來，打開了四輪馬車的車門。在廳房的淡黃色的燈光前面，又出現了一個女人的身影，她走出來幫助那人拿下了我們的行李袋。
— Сер Генрі, ви не будете заперечувати, якщо я зразу ж поїду до себе додому? — спитав доктор Мортімер. — Мене чекає дружина.
“亨利爵士，如果我要一直趕回家去您不會見怪吧？”摩梯末醫生說道，“我太太在等着我呢。”
— Будь ласка, пообідайте з нами.
“您還是等一下吃了晚飯再回去吧。”
— Ні, треба їхати. Та й робота, мабуть, чекає. Я з радістю показав би вам будинок, але Беррімор буде вам кращим гідом. До побачення і не вагайтесь послати по мене вдень чи вночі, якщо я буду вам потрібний.
“不，我一定得走，也許家中已經有事在等着我干呢。我本該留下來領您看一看房子，但若拿白瑞摩和我比較起來，他卻是個更好的嚮導呢。再見吧，不分晝夜，只要我能幫助的話，就馬上去叫我好了。”
Торохтіння коліс завмерло у глибині алеї, ми з сером Генрі ввійшли в замок, і двері за нами важко зачинилися. Ми опинились у чудовому приміщенні — воно було величезне, з високою стелею й численними сволоками з потемнілого від часу дуба. У великому старовинному каміні на залізній підставці для дров потріскували й пострілювали товсті поліняки. Змерзнувши після тривалої поїздки, ми з сером Генрі простягли руки до вогню. Потім заходилися розглядати високе вузьке вікно з кольоровими вітражами, дубові панелі, оленячі голови й герби на стінах — усе невиразне й похмуре в тьмяному світлі центрального світильника.
亨利爵士和我一進廳堂，小路上的車輪聲就聽不到了，身後隨着發出了沉重的關門聲。我們所在的房間確是華美，又高又大，因年代久遠而變成了黑色的椽木巨梁密密地排着。在高高的鐵狗雕像後面，巨大的舊式壁爐裡面，木柴在劈啪爆裂地燃燒着。亨利爵士和我伸手烤火取暖，因為長途乘車，弄得我們都渾身麻木了。後來我們又向四周環顧了一番，看到狹長的、裝着古老的彩色玻璃的窗戶，橡木做的嵌板細工，牡鹿頭的標本，以及牆上所掛的盾徽，在中央大吊燈柔和的光線照耀下，都顯得幽暗而陰鬱。
— Саме так я й уявляв собі все це,— мовив сер Генрі. — Хіба це не справжнє родове гніздо? Подумати тільки, що це той самий замок, в якому протягом п'яти століть жили мої предки! На саму згадку про це я почуваю себе якось урочисто.
“正如我所想象的那樣，”亨利爵士說道，“難道這不恰恰是一個古老的家庭應有的景象嗎？這就是我家的人們住了五百年的大廳，一想到這些就使我感到沉重。”
Сер Генрі дивився навколо, і його засмагле обличчя світилося хлопчачою радістю. Світло падало просто на нього, а на стіни лягали довгі чорні тіні й нависали над ним, наче балдахін. Беррімор розніс наш багаж по кімнатах і повернувся в нижню залу. Тепер він стояв перед нами, шанобливо схиливши голову, як і належить добре вимуштруваному слузі. Це був дуже примітний на вигляд чоловік — високий, гарний, з квадратною чорною бородою і блідим обличчям з тонкими рисами.
當他向四周環顧的時候，我看得出來，在他那黝黑的面孔上燃起了孩童般的熱情。在他站立的地方雖有燈光照射，可是牆上長長的投影和黑黝黝的天花板就象在他的頭頂上張開了一座天棚似的。白瑞摩把行李送進我們的居室以後又回來了。他以受過良好訓練的仆役所特有的服從的態度，站在我們的面前。他是個儀表非凡的人，高高的身材，相貌漂亮，剪得方方正正的黑鬍鬚，有一副白皙而出色的面貌。
— Накажете подавати обід, сер?
“爵爺，您願意馬上吃晚飯嗎？”
— Він готовий?
“已經準備好了嗎？”
— За кілька хвилин, сер. Гаряча вода у ваших кімнатах. Ми з дружиною будемо щасливі, сер Генрі, залишатися у вас доти, доки ви не зробите перестановок, бо, як ви переконаєтесь, за нових умов цей будинок потребуватиме більшого штату.
“幾分鐘之內就能準備好，爵爺。你們的屋裡已經預備了熱水，亨利爵士，在您作出新的安排以前，我的妻子和我很願意和您獃在一起，可是您得瞭解，在這種新的情況下，這所房子裡就需要相當多的傭人。”
— За яких нових умов?
“什麼新的情況？”
— Я тільки хотів сказати, що сер Чарльз жив досить самотньо, і ми вдвох цілком могли його обслужити. Ви, природно, забажаєте ширшого товариства, а для цього вам потрібно буде внести зміни у ведення господарства.
“爵爺，我不過是說，查爾茲爵爺過的是非常隱遁的生活，因此我們還可以照顧得了他的需要，而您呢，當然希望有更多的人和您同居一起，因此您必然會需要將家事情況加以改變。”
— Отже, ви з дружиною маєте намір розрахуватися?
“你是說，你和你的妻子想要辭職嗎？”
— Тільки тоді, коли вам це буде зручно, сер.
“爵爺，這當然要在對您很方便的時候才行。”
— Але ж ваші предки протягом кількох поколінь були з нами, чи не так? Мені дуже не хотілось би починати своє життя тут з того, щоб руйнувати давні сімейні зв'язки.
“可是你們一家已經和我家的人同居了好幾代了，不是嗎？如果我一開始在這裡生活便斷絶了這條由來已久的家庭聯繫，那我真要感到遺憾了。”
Мені здалося, що я помітив на блідому обличчі дворецького щось схоже на хвилювання.
我好象在這管家的白皙的面孔上看出了一些感情激動的跡象。
— Нам з дружиною це теж непросто, сер. Але, сказати правду, сер, ми душею прихилилися до сера Чарльза, а його смерть нас просто приголомшила, і нам тяжко тут залишатися. Боюсь, ми вже не зможемо почуватися в баскервільському замку спокійно.
“我也這樣覺得，爵爺，我的妻子也是一樣。說實話，爵爺，我們兩人都是很敬愛查爾茲爵士的，他的死使我們大為震驚，這裡周圍的環境，處處都使我們感到十分痛苦。我怕在巴斯克維爾莊園裡我們的內心再也不會得到安寧了。”
— Чим же ви маєте намір зайнятися?
“可是你想怎麼辦呢？”
— Думаю, сер, нам пощастить завести яку-небудь торгівлю. Сер Чарльз був настільки щедрий до нас, що тепер ми маємо для цього гроші. А зараз дозвольте, сер, провести вас у ваші кімнати.
“爵爺，我確信，如果我們做點兒生意，一定會成功的。 查爾茲爵爺的慷慨大量，已使我們有可能這樣去做了。可是現在，爵爺，我最好還是先領您看看您的房間去吧。”
Вгорі вздовж усіх чотирьох стін старовинної зали тяглася галерея з поручнями, на яку вели сходи з двома маршами. З цієї центральної частини на всю довжину будівлі в обидва боки йшло два коридори, куди виходили двері всіх спалень. Моя була в одному відкрилку із спальнею Баскервіля і майже поряд з нею. Ці кімнати виявилися набагато сучаснішими, ніж центральна частина будинку, а світлі шпалери й велика кількість свічок якоюсь мірою пом'якшили гнітюче враження, яке справив на мене наш приїзд у баскервільський замок.
在這古老的廳堂的上部，有一周裝有回欄的方形遊廊，要通過一段雙疊的樓梯才能上去。由中央廳堂伸出兩條長長的甬道一直穿過整個建築，所有的寢室都是開向這兩條甬道的。 我和巴斯克維爾的寢室是在同一側的，並且几乎是緊緊相鄰，這些房間看來要比大樓中部房間的樣式新得多，顏色鮮明的糊牆紙和點着的無數蠟燭多少消除了在我們剛到時留在腦中的陰鬱的印象。
Але їдальня, що прилягала до зали, являла собою темне й похмуре місце. Це була довга кімната з поперечною приступкою, що відділяла підвищення для хазяйського столу від нижчої частини їдальні, де належало сидіти челяді. В одному кінці їдальні виднілися хори для менестрелів. Над нашими головами тяглися чорні сволоки, за якими темніла закіптюжена стеля. Цілком можливо, що запалені смолоскипи, які колись тут горіли, яскравість і буйні веселощі пишних учт пом'якшували суворість цього помешкання, але зараз, коли в маленькому колі світла, що падало від однієї-єдиної лампи з абажуром, сиділо двоє одягнених у чорне джентльменів, голос мимоволі ставав тихішим, а настрій пригніченим. Довга невиразна низка предків у найрізноманітніших костюмах — починаючи від рицаря часів королеви Єлизавети і кінчаючи франтом часів Регентства — дивилася на нас зі стін і залякувала нас своїм мовчазним товариством. За столом розмова не в'язалася, і я тільки зрадів, коли обід було закінчено і ми змогли перейти покурити в цілком сучасну більярдну.
可是開向廳堂的飯廳則是個晦暗陰鬱的處所，這是一間長形的屋子，有一段台階把屋子由中間分成高低不同的兩部分，較高部分為家中人進餐之所，較低部分則留給傭人們使用。在一端的高處建有演奏廊。烏黑的梁木橫過我們的頭頂，再上面就是被燻黑了的天花板了。如果用一排盛燃的火炬把屋子照亮，在一個豐富多采、狂歡不覊的古老的宴樂之中，這嚴峻的氣氛也許能被緩和下來，可是現在呢？兩位黑衣紳士坐在由燈罩下面照出來的不大的光環之內，說話的聲音都變低了，而精神上也感受到壓抑。一排隱隱現出的祖先的畫像，穿著各式各樣的服裝，由伊麗莎白女皇時代的騎士起，直至喬治四世皇太子攝政時代的花花公子止，他們都張目注視着我們，沉默地陪伴着我們，威懾着我們。我們很少說話，我很高興這頓飯總算是吃完了，我們可以到新式的彈子房去吸一支菸了。
— Слово честі, місце не з веселих,— сказав сер Генрі. — Думаю, до всього цього можна звикнути, але зараз я почуваю себе трохи незатишно. Не дивно, що мій дядько нервував від самотнього життя в такому будинку, як цей. Ну що ж, якщо ви не проти, то сьогодні ляжемо спати раніше, може, завтра вранці тут нам здаватиметься не так тоскно.
“說實話，我覺得這裡真不是一個能使人很愉快的地方，” 亨利爵士說道，“我本以為可以逐漸習慣于這樣的環境呢，可是現在我總感覺有點不對勁。難怪我伯父單獨住在這樣一所房子裡會變得心神不安呢。啊，如果您願意的話，咱們今晚早些休息，也許在清晨時分事物會顯得更使人愉快些呢。”
Перш ніж лягти в ліжко, я розсунув штори й подивився у вікно. Воно виходило на порослий травою майданчик перед парадними дверима. За шибкою стогнали й хиталися під вітром дві купи дерев. У прогалини між хмарами, що стрімко мчали по небу, проривалося проміння вже немолодого, але ще не вповні місяця. В його холодному світлі я побачив за деревами щербате пасмо скель і довгу низьку й нерівну лінію сумного вересового пустища. Я запнув штори, відчуваючи, що останнє моє враження від баскервільського замку нічим не відрізняється від усіх інших.
我在上床以前拉開了窗帘，由窗內向外眺望了一番。這窗是向廳前草地開着的，再遠一些又有兩叢樹，在愈刮愈大的風中呻吟搖擺。由競相奔走的雲朵的縫隙之中露出了半圓的月亮。在慘淡的月光之下，在樹林的後面，我看到了殘缺不齊的山崗邊緣和綿長低窪、緩緩起伏的陰鬱的沼地。我拉上了窗帘，覺得我當時的印象和以先所得的印象還是一致的。
Проте це враження виявилося не останнім. Хоч я й стомився, та заснути не міг, перевертаючись з боку на бік і закликаючи до себе сон, який чомусь ніяк не хотів прийти. Десь далеко кожні чверть години вибивали дзиґарі, крім них ніщо не порушувало мертвої тиші, що панувала в старовинному будинку. І раптом десь посеред глупої ночі до мого слуху долинув лункий і чіткий звук, походження якого не викликало ні найменших сумнівів. Це були ридання, приглушені й придушені схлипи жінки, серце якої розривається від нестерпного горя. Я сів на ліжку й почав пильно прислухатися. Ридання пролунали десь недалеко, в самому будинку, я був упевнений у цьому. Я почекав ще з півгодини з до краю напруженими нервами, але нічого, крім видзвонювання дзиґарів та шереху листя плюща на стіні, більше не почув.
可是這還不算是最後的印象呢。我雖感疲倦，可是又不能入睡，輾轉反側，愈想睡愈睡不着。古老的房屋被死一般的沉寂籠罩了，遠處傳來了報時的鐘聲，一刻鐘一刻鐘地打着。可是後來，突然間，在死寂的深夜裡，有一種聲音傳進了我的耳鼓，清晰而又響亮。決不會弄錯，是個婦女啜泣的聲音，象是一個被按捺不住的悲痛折磨着的人所發出的強忍着的和哽噎的喘息。我在床上坐了起來，聚精會神地聽著。這聲音不可能是來自遠處的，而且可以肯定，就是在這所房子裡。我就這樣，每根神經都緊張地等了半小時，可是除了鐘的敲打聲和牆外常春藤的窸窣聲之外，再也沒有傳來別的聲音。