СОБАКА БАСКЕРВІЛІВ

   Р о з д і л 10

   УРИВКИ ІЗ ЩОДЕННИКА ДОКТОРА ВОТСОНА

   Досі я міг цитувати звіти, які надсилав Шерлоку Холмсу в перші дні свого перебування в замку Баскервілів. Тепер же я дійшов у своїй розповіді до тієї межі, де змушений облишити цей метод і знову покластися на пам'ять, допомагаючи їй щоденником, який вів увесь час. Кілька уривків з нього дозволять мені підійти до подій, які до останньої дрібниці закарбувалися в моїй голові. Отож я розповідатиму далі, розпочавши з ранку, що настав після нашої невдалої погоні за каторжником, та інших дивних подій на пустищі.

   16 жовтня. Нудний туманний день, сіється дрібний дощ. Над баскервільським замком низько пливе громаддя важких хмар, час від часу вони трохи піднімаються, і тоді стає видно похмуре й горбкувате пустище, пагорби з тонкими сріблястими жилами на схилах, валуни віддалік, які починають блищати, коли на їхні мокрі боки падає світло. Сумно і надворі, і в будинку. Баронет усе ще перебуває в похмурому гуморі після нічних переживань. У мене теж якийсь тягар на серці, я постійно відчуваю, що мені загрожує небезпека, ще жахливіша від того, що я не можу визначити, звідки вона на мене насувається.

   А хіба я не маю підстав почувати себе саме так? Візьміть до уваги довгий ланцюг подій, які геть усі вказують на існування якихось зловісних сил, що діють навколо нас. У цьому ланцюзі і смерть останнього хазяїна баскервільського замку, яка сталася точно за обставин, зазначених у сімейних переказах, і непоодинокі розповіді селян про появу в пустищі якоїсь дивної істоти. Двічі я сам на власні вуха чув звуки, схожі на далекий собачий гавкіт. Неймовірно, неможливо, щоб вони перебували поза межами дії звичайних законів природи. Примарний собака, який залишає цілком матеріальні сліди і сповнює повітря виттям,— ні, про таке не можна й помислити. Степлтон, а також Мортімер вірять, можливо, у цей забобон, але якщо я маю хоч одну добру якість,— то це здоровий глузд, і ніщо не переконає мене перейти в їхню віру. Зробити так означало б опуститися до рівня селян, яким мало звичайного лютого собаки, їм ще обов'язково треба, щоб у того собаки з пащі й очей бурхало пекельне полум'я. Холмс не захотів би навіть слухати про подібні химери, а я тут є його довіреною особою. Проте факти залишаються фактами: я сам двічі на власні вуха чув у пустищі це виття. І якщо там справді ганяє величезний собака, то все стає зрозумілим. Але де такий собака ховається, де знаходить собі їжу, звідки він прибіг, як це виходить, що ніхто не бачить його вдень? Доводиться визнати, що пояснити все це природними причинами майже так само важко, як і якимись іншими. І потім, якщо навіть не брати собаку до уваги, залишаються чиїсь підступи в Лондоні, чоловік у кебі, а також лист, в якому сера Генрі застерігали відносно пустища. У всякому разі, тут немає нічого неприродного, хоч докласти до цього рук міг як друг, намагаючись захистити баронета, так і ворог. Де він тепер, цей друг чи ворог? Зостався в Лондоні чи приїхав сюди слідом за нами? Невже... Невже той незнайомий на гранітній вершині пагорба — це він?

   Щоправда, я бачив його тільки мигцем, проте в дечому можу заприсягтися. Він не належить до тих, кого я тут зустрічав, а я вже знаю всіх наших сусідів. На зріст він вищий за Степлтона і набагато худіший від Френкленда. То міг би бути Беррімор, але ми залишили його в баскервільському замку, і він, я впевнений, не подався слідом за нами. Отже, так само як це було в Лондоні, тут нас і далі вистежує якийсь незнайомець. Здихатися його нам не пощастило. Якби мені вдалося знайти цього чоловіка, тоді всі ускладнення для нас нарешті закінчились би. А тому всі свої зусилля я повинен спрямувати на це.

   Першим моїм бажанням було розповісти про свій план серові Генрі. Та добре поміркувавши, я дійшов набагато розумнішої думки — грати у свою власну гру і менше молоти язиком. Сер Генрі мовчить, до всього неуважний. Оте виття в пустищі неабияк вплинуло на його нерви. Я нічого йому не казатиму, щоб не посилювати його неспокій, але вживу своїх власних заходів для досягнення поставленої мети.

   Сьогодні вранці після сніданку у нас розігралася невеличка сценка. Беррімор попросив у сера Генрі дозволу поговорити з ним, і вони ненадовго усамітнились у хазяйському кабінеті. Сидячи в більярдній, я кілька разів чув, як вони підвищували голоси, і чудово уявляв, про що йде мова. За якийсь час баронет відчинив двері й покликав мене.

   — Беррімор на нас ображений,— сказав сер Генрі. — Він вважає, що ми повелися нечесно, побігши полювати на його шуряка, чию таємницю він нам відкрив з власної волі.

   Дворецький стояв перед нами дуже блідий, але тримав себе в руках.

   — Я, можливо, трохи погарячкував, сер,— сказав він,— і якщо це так, то тоді мені слід вибачитися. Водночас я був дуже здивований, коли почув, що ви, двоє джентльменів, повернулися вранці з пустища, й дізнався про ваше полювання на Селдена. Бідоласі й так доводиться скрутно, не вистачає ще, щоб я когось пускав по його сліду.

   — Якби ви розповіли все з власної волі, то це була б зовсім інша річ,— відповів баронет,— а насправді ви заговорили, точніше, заговорила ваша дружина, тільки тоді, коли на вас натиснули, і ви нічого іншого зробити не могли.

   — Я не припускав, що ви скористаєтеся з цього, сер Генрі, аж ніяк не припускав.

   — Селден небезпечний для суспільства. У пустищі людських осель обмаль, стоять вони далеко одна від одної, а він такий, що ні перед чим не зупиниться. Досить лише глянути на його обличчя, щоб зрозуміти це. Візьміть, наприклад, будинок містера Степлтона: єдиний його захисник — це сам хазяїн. Ніхто не може почувати себе в безпеці, поки злочинець не опиниться за ґратами.

   — Селден ні до кого в будинок не полізе, сер. У цьому я вам присягаюсь. В Англії він більше нікому не завдасть лиха. Запевняю вас, сер Генрі, за кілька днів буде зроблено всі необхідні приготування, і він вирушить у Південну Африку. Заради Бога, сер, благаю вас не повідомляти поліцію про те, що Селден усе ще в пустищі. Полювати тут на нього вже перестали, отож він може спокійно ховатися, чекаючи, коли буде знайдено потрібний йому пароплав. Виказавши його, ви накличете на мою дружину й на мене великі неприємності. Благаю вас, сер, не звертайтесь до поліції.

   — А ви що скажете, Вотсоне?

   Я знизав плечима:

    — Якщо він без перешкод зникне з Англії, платникам податків стане легше.

   — А раптом він пограбує кого-небудь перед від'їздом?

   — Ні, сер, він ніколи не піде на таке божевілля. Ми забезпечили його всім необхідним. Вчинити злочин означало б для нього показати, де він ховається.

   — Це правда,— мовив сер Генрі. — Добре, Берріморе...

   — Нехай благословить вас Бог, сер, дякую вам від усього серця! Якби Селдена знову впіймали, мою нещасну дружину це вбило б.

   — Як на мене, Вотсоне, то зараз ми допомагаємо здійснити карний злочин. Але після всього, що ми тут почули, я чомусь не почуваю себе здатним виказати цього чоловіка, отож покінчимо з цим. Гаразд, Берріморе, ви можете йти.

   Промовивши уривчастим голосом кілька вдячних слів, дворецький пішов був до дверей, але зупинився й повернув назад.

   — Ви так добре до нас поставилися, сер, що мені хочеться зробити для вас усе, що я можу. Мені дещо відомо, сер Генрі, і, мабуть, я розповів би все раніше, але про ці речі я дізнався вже потім, коли слідство було закінчено. Я нікому ні про що й словом не прохопився. Мова йде про смерть сера Чарльза. Ми з баронетом схопилися на ноги.

   — Вам відомо, як він помер?

   — Ні, сер, цього я не знаю.

   — А що ж тоді вам відомо?

   — Я знаю, чому він був біля хвіртки так пізно. Щоб зустрітися з жінкою.

   — Щоб зустрітися з жінкою? Сер Чарльз?

   — Так, сер.

   — І як її звуть?

   — Цього я не знаю, сер, але перші літери імені й прізвища сказати можу: «Л. Л.».

   — Звідки це вам відомо, Берріморе?

   — Ваш дядечко, сер Генрі, одержав того ранку листа. Їх надходило до нього кожного дня багато, бо чоловік він відомий, мав добре серце, а тому кожний, хто опинявся у скруті, охоче звертався до нього по допомогу. Але трапилося так, що того ранку був лише один лист, тому я й звернув на нього увагу. Він надійшов з Кумбі-Трейсі, а адресу було написано жіночим почерком.

   — А що було далі?

   — Ну, сер, далі я про той лист взагалі перестав думати і ніколи б про нього більше не згадав, якби не моя дружина. Кілька тижнів тому вона взялася прибрати в робочому кабінеті сера Чарльза — після його смерті туди ще ніхто не заходив — і знайшла в глибині каміна залишки спаленого листа. Більша його частина перетворилася на попіл, але малесенький клаптик, краєчок сторінки, вцілів, і написане ще можна було прочитати, хоч чорнило й посіріло від вогню. Як на нашу думку, то був постскриптум в кінці листа, і в ньому говорилося: «Благаю вас, благаю як джентльмена, спаліть цього листа і будьте біля хвіртки о десятій годині». Внизу стояли ініціали «Л. Л.».

   — Цей клаптик паперу у вас?

   — Ні, сер, він розсипався на порох у мене в руках.

   — А до того сер Чарльз одержував листи, написані таким же почерком?

   — Не знаю, сер, я не звертав особливої уваги на його листи. Я й до цього листа не дуже придивлявся, просто того дня він був єдиним.

   — А ви не здогадуєтеся, хто це «Л. Л.»?

   — Ні, сер. Так само, як і ви. Але, гадаю, якби нам пощастило знайти цю леді, ми дізнались би про смерть сера Чарльза набагато більше.

   — Не розумію вас, Берріморе, як ви додумалися приховати таку важливу інформацію!

   — Розумієте, сер, зразу ж після того як ми знайшли лист, нас спіткало власне лихо. Та й сера Чарльза ми з дружиною дуже любили, бо він стільки для нас зробив. Отож якби ми й почали ворушити минуле, серові Чарльзу це все одно не допомогло б, а коли в справі замішано жінку, треба бути особливо обережним. Навіть найкращі з нас...

   — Ви подумали, що це може завдати шкоди його репутації?

   — Я подумав, сер, що нічого доброго це дати не може. Але сьогодні ви повелися з нами дуже доброзичливо, і з мого боку було б негарно не сказати вам усього, що я знаю.

   — Дуже добре, Берріморе, ви можете йти.

    Коли дворецький вийшов, сер Генрі повернувся до мене.

    — Ну, Вотсоне, що ви думаєте про цей новий промінь світла?

   — Від нього темрява, здається, стала ще густішою.

   — Я теж так вважаю. Але якби нам пощастило знайти цю «Л. Л.», усе прояснилося б. Та ми знаємо вже чимало. Знаємо, що існує жінка, якій відомо саме те, що нас цікавить, і нам треба лише знайти її. Що, на вашу думку, нам слід тепер зробити?

   — Негайно написати про все Холмсу. Це дасть йому той ключ, який він намагався знайти. Я майже впевнений, що він зразу ж сюди приїде.

   Я пішов до себе й написав Холмсу докладний звіт про цю вранішню розмову. Останнім часом мій друг, наскільки я розумію, дуже заклопотаний, бо листи, які я одержую з Бейкер-стріт, тепер нечисленні й короткі, інформація, яку я йому дав, у них ніяк не коментується, а мета мого приїзду сюди згадується лише побіжно. Очевидно, справа про шантаж забирає в нього всі сили. А проте нові факти неодмінно привернуть його увагу, в ньому знову заговорить цікавість до тутешніх подій. Як би мені хотілося, щоб він був тут!

   17 жовтня. Сьогодні цілий день ллє дощ, вода біжить з даху й шурхотить у листі плюща на стіні. Згадався каторжник у похмурому, холодному пустищі, де ніде сховатися від дощу. Нещасний! Хоч би які були вчинені ним злочини, зараз йому доводиться скрутно, і це певною мірою спокутує його провину. А потім я подумав ще про одного чоловіка — обличчя у віконечці кеба, постать на тлі Місяця. Він, цей невидимий підглядач, людина з темряви, також бродить у цю зливу просто неба? Ввечері я надів плащ і подався далеко в глиб залитого водою пустища, яке моя уява наповнила якимись небезпечними тінями, а дощ періщив мені в обличчя й у вухах свистів вітер. Нехай боронить Бог того, хто забреде тепер у велику Грімпенську трясовину, бо навіть гориста частина пустища перетворюється на грузьке болото. Я знайшов чорний скелястий пагорб, на якому бачив напередодні самотню постать підглядача, і з його кам'янистої вершини оглянув невисоке голе плато. Його жовтувато-коричневою поверхнею прокочувалися шквали дощу, над землею низько слалися важкі свинцеві хмари, сповзаючи сірими вінками із схилів химерних на вигляд пагорбів. Далеко-далеко в улоговині по ліву руку від мене піднімалися над деревами ледве видні в тумані дві вузькі вежі замку Баскервілів. Це була єдина ознака існування тут людського життя, якщо не брати до уваги доісторичних халуп, густо розкиданих по схилах горбів. І ніде жодних слідів самотнього чоловіка, якого я бачив на цьому самому місці дві ночі тому.

   Коли я повертався назад, мене наздогнав доктор Мортімер, який їхав у бідці вибоїстим путівцем з боку віддаленої ферми Фаулмайєр. Весь час він був дуже до нас із сером Генрі уважний, не минало й дня, щоб він не завітав у баскервільський замок і не поцікавився, як ми ся маємо. Доктор посадив мене в бідку й підвіз додому. Він дуже стурбований тим, що зник його малий спанієль. Собака побіг у пустище й не повернувся. Я заспокоював його, як тільки міг, проте з голови мені не йшов поні, що потонув у Грімпенській трясовині, отож не думаю, що доктор Мортімер побачить свого спанієля знов.

   — До речі, Мортімере,— сказав я, підскакуючи разом з ним на вибоях путівця,— мабуть, у радіусі ваших поїздок майже немає людей, яких би ви не знали?

   — Думаю, таких зовсім немає.

   — Чи не можете ви мені в такому разі сказати ім'я і прізвище жінки, ініціали якої «Л. Л.»?

   Доктор на кілька хвилин замислився.

   — Ні,— відповів він нарешті. — Правда, тут є трохи циган і наймитів, про яких я нічого не можу сказати, а серед хуторян і джентрі ні в кого таких ініціалів немає. Е ні, зачекайте,— додав він по паузі,— є ще Лора Лайонз, бачите, ініціали «Л. Л.», але вона живе в Кумбі-Трейсі.

   — А хто вона така? — спитав я.

   — Дочка Френкленда.

   — Що! Дочка цього старого дивака?

   — Саме так. Вона вийшла заміж за художника на прізвище Лайонз, який приїжджав сюди на етюди. Він виявився негідником і покинув її. Але провину за це, з того, що я чув, не можна покласти цілком на когось одного з них. Батько відмовився від неї, бо вона вийшла заміж без його згоди, а, можливо, також і з деяких інших причин. Таким чином, обидва гріховоди — і старий, і молодий — дали молодій жінці ковтнути лиха.

   — А з чого вона живе?

   — Старий Френкленд, я так думаю, дає їй дещо на утримання, звичайно, небагато, бо його власні справи неабияк занепали. Та хоч би на що вона заслуговувала, не можна було дозволити їй безнадійно опускатися дедалі нижче. Її історія стала тут відомою, і люди трохи допомогли чесно заробляти на прожиття. Серед них був Степлтон, а також сер Чарльз. Я теж дещо їй вділив. Ми робили це для того, щоб вона навчилася друкувати на машинці.

   Мортімер хотів дізнатися, чому я питаю його про все це, і мені пощастило задовольнити його цікавість, сказавши не надто багато, бо нам немає ніякої рації комусь довіряти. Завтра вранці я подамся в Кумбі-Трейсі, і якщо мені вдасться побачити місіс Лауру Лайонз, цю даму з сумнівною репутацією, буде зроблено великий крок до того, щоб пролити світло бодай на одну подію в ланцюзі таємниць. Я стаю справді мудрим як змій, бо коли Мортімер зовсім був притис мене своїми запитаннями, я ніби випадково поцікавився в нього, до якого типу належить череп Френкленда, після чого решту шляху слухав лекцію з краніології. Отож роки, проведені з Холмсом, не минули для мене марно.

   Цього непогожого, тоскного дня відбулася ще одна подія, яку я повинен описати. Маю на увазі мою останню розмову з Беррімором, яка дає мені в руки сильну карту,— коли настане слушний час, я з неї піду.

   Мортімер залишився в нас на обід, після якого вони з баронетом грали в екарте. Дворецький приніс мені каву в бібліотеку, і я скористався з нагоди, щоб поставити йому кілька запитань.

   — Ну що,— спитав я , — поїхав уже ваш дорогоцінний родич чи все ще десь ховається?

   — Не знаю, сер. Господи, та хоч би вже поїхав, бо тут від нього самі тільки неприємності! Я навіть не чув про нього, відколи востаннє відніс йому в пустище їжу, а це було три дні тому.

   — А тоді ви його бачили?

   — Ні, сер, але їжі на місці не було, коли я на другий день туди пішов.

   — Отже, він ще там?

   — Та треба думати, що так, сер, якщо тільки їжу не взяв отой другий.

   Моя рука з чашкою кави завмерла на півдорозі, а я витріщився на Беррімора.

   — Ви знаєте, що там ще хтось?

   — Так, сер, у пустищі переховується ще один чоловік.

   — Ви його бачили?

   — Ні, сер.

   — Тоді звідки ви про нього знаєте?

   — Мені говорив про нього Селден, сер, з тиждень чи більше тому. Той чоловік теж ховається, але він, наскільки я зрозумів, не каторжник. Мені це не подобається, докторе Вотсоне, відверто вам кажу: не подобається! — з несподіваною щирістю раптом вихопилося в нього.

   — Послухайте мене, Берріморе! Мене ніщо, крім інтересів вашого хазяїна, тут не цікавить. Я приїхав сюди з єдиною метою — допомогти йому. Скажіть мені чесно, що саме вам не подобається.

   Беррімор якусь хвилину вагався, наче шкодуючи про власну нестриманість чи не знаходячи слів, щоб висловити свої почуття.

   — Та все, що там відбувається! — нарешті вигукнув він, махнувши рукою в бік залитого дощем вікна, яке виходить на пустище. — Я ладен заприсягтися: десь там іде підла гра, затівається чорний злочин. Ах, який би я був радий, сер, якби побачив, що сер Генрі повертається в Лондон!

   — Але що саме так вас непокоїть?

   — А ви згадайте смерть сера Чарльза! І хоч би що казав слідчий, то була погана смерть. Послухайте, які звуки лунають у пустищі вночі. Ніхто після заходу сонця туди не піде, навіть якщо за це платитимуть гроші. А отой незнайомий, що там ховається, стежачи за кимось і чогось чекаючи? Чого саме? І що це все означає? А це означає, що всім, хто носить ім'я Баскервілів, буде кепсько, і я з превеликою радістю покину це місце того самого дня, коли нові слуги сера Генрі візьмуть на себе турботи про баскервільський замок.

   — До речі, про незнайомого,— мовив я . — Ви можете що-небудь розповісти про нього? Що казав Селден? Він знає, де той ховається або що робить?

   — Селден бачив його двічі чи тричі, але той чоловік — битий жак, і моєму родичу не вдалося чогось про нього довідатися. Спочатку Селден вважав, що то поліцейський, але швидко збагнув: незнайомий має на меті щось інше. Наскільки Селден зрозумів, це якийсь джентльмен, але що саме той робить у пустищі, для нього лишилося загадкою.

   — А де він переховується?

   — Селден каже, що в старих оселях на схилі пагорба — в отих кам'яних хижах, де колись жили первісні люди.

   — А що він їсть?

   — Селден з'ясував, що в незнайомого є хлопець, який носить йому все необхідне. Мені навіть здається, що цей посланець ходить по харчі в Кумбі-Трейсі.

   — Добре, Берріморе. Ми, мабуть, ще поговоримо про це іншим разом.

    Коли дворецький пішов, я наблизився до темного вікна й подивився крізь каламутну шибку на хмари, що бігли вгорі, й на дерева, верхівки яких метлялися під поривами вітру. В такий буряний вечір навіть у теплій оселі незатишно, то що вже казати про кам'яну хижу в пустищі. Як пристрасно треба ненавидіти, щоб з власної волі зачаїтися в такому місці й у такий час! І які серйозні, продумані наміри повинні бути в того чоловіка, щоб він піддавав себе цим тяжким випробуванням! Там, у кам'яній хижі в пустищі, здається, й сховано самісіньку сіль проблеми, над якою я постійно сушу собі голову. Присягаюсь, не мине й дня, як я зроблю все, що в людських силах, щоб розкрити цю таємницю.