— У мене в кишені лежить один манускрипт,— сказав доктор Джеймс Мортімер.
"I have in my pocket a manuscript," said Dr. James Mortimer.
— Я помітив це, коли ви входили сюди,— відгукнувся Холмс.
"I observed it as you entered the room," said Holmes.
— Це старий манускрипт.
"It is an old manuscript."
— Початок вісімнадцятого століття, якщо це не підробка.
"Early eighteenth century, unless it is a forgery."
— Як ви дізналися про манускрипт, сер?
"How can you say that, sir?"
— Розмовляючи зі мною, ви весь час показуєте мені його краєчок в пару дюймів завширшки. Та нікудишній той експерт, який не може визначити дату документа з точністю в один-два десятки років. Вам, можливо, доводилося читати мою невеличку монографію на цю тему. Я датую ваш манускрипт тисяча сімсот тридцятим роком.
"You have presented an inch or two of it to my examination all the time that you have been talking. It would be a poor expert who could not give the date of a document within a decade or so. You may possibly have read my little monograph upon the subject. I put that at 1730."
— Точна дата — тисяча сімсот сорок другий рік. — Доктор Мортімер видобув документ з внутрішньої кишені свого сюртука. — Цей родовий документ було передано мені на зберігання сером Чарльзом Баскервілем, чия нагла й трагічна смерть близько трьох місяців тому так схвилювала весь Девоншір. Я можу твердити, що був не тільки його лікарем, а й особистим другом. Це був розумний чоловік, сер, проникливий, практичний і такою ж мірою не фантазер, як і я сам. І все ж він поставився до цього документа дуже серйозно і був у глибині душі готовий саме до такого кінця, який зрештою й спостиг його.
"The exact date is 1742." Dr. Mortimer drew it from his breast-pocket. "This family paper was committed to my care by Sir Charles Baskerville, whose sudden and tragic death some three months ago created so much excitement in Devonshire. I may say that I was his personal friend as well as his medical attendant. He was a strong-minded man, sir, shrewd, practical, and as unimaginative as I am myself. Yet he took this document very seriously, and his mind was prepared for just such an end as did eventually overtake him."
Холмс простягнув руку, взяв манускрипт і розгладив його на коліні.
Holmes stretched out his hand for the manuscript and flattened it upon his knee.
— Вотсоне, зверніть увагу на написання літери «S». Це одна з кількох особливостей, які дали мені можливість визначити дату документа.
"You will observe, Watson, the alternative use of the long s and the short. It is one of several indications which enabled me to fix the date."
Я подивився з-за його плеча на пожовклий аркуш паперу і злинялі рукописні рядки. Вгорі сторінки було написано: «Баскервіль-хол», а нижче великими гачкуватими цифрами — «1742».
I looked over his shoulder at the yellow paper and the faded script. At the head was written: "Baskerville Hall," and below in large, scrawling figures: "1742."
— Це, здається, якийсь запис.
"It appears to be a statement of some sort."
— Так, це запис одного переказу, який живе в роду Баскервілів.
"Yes, it is a statement of a certain legend which runs in the Baskerville family."
— Але, наскільки я розумію, вас привело до мене бажання проконсультуватися з якогось більш практичного і ближчого в часі питання.
"But I understand that it is something more modern and practical upon which you wish to consult me?"
— В часі просто невідкладного. Воно життєво важливе і не терпить зволікання, його необхідно вирішити не більш як за двадцять чотири години. Але манускрипт короткий і стосується цієї справи найбезпосереднішим чином. З вашого дозволу я його вам прочитаю.
"Most modern. A most practical, pressing matter, which must be decided within twenty-four hours. But the manuscript is short and is intimately connected with the affair. With your permission I will read it to you."
Холмс відкинувся на спинку крісла, приклав пальці обох рук кінчиками один до одного і з виглядом цілковитої резиґнації заплющив очі. Доктор Мортімер повернув манускрипт до світла і високим рипучим голосом прочитав ось таку дивовижну й стародавню повість:
Holmes leaned back in his chair, placed his finger-tips together, and closed his eyes, with an air of resignation. Dr. Mortimer turned the manuscript to the light and read in a high, cracking voice the following curious, old-world narrative:--
— «Багато є свідчень про собаку Баскервілів, але оскільки я — прямий нащадок Гуго Баскервіля і оскільки чув цю історію від мого батька, який чув її від свого, я поклав собі записати її, позаяк не може бути сумнівів у її правдивості. І я хочу, сини мої, щоб ви повірили, що Вищий Судія, який карає нас за гріхи наші, може ласкаво простити їх, і що немає такого тяжкого прокляття, якого не можна було б спокутувати молитвою і каяттям. Хай навчить вас ця історія не боятися плодів минулого і бути обачливими в майбутньому, щоб темні пристрасті, від яких наш рід потерпів так страхітливо, знову не вирвались на волю на нашу погибель.
"Of the origin of the Hound of the Baskervilles there have been many statements, yet as I come in a direct line from Hugo Baskerville, and as I had the story from my father, who also had it from his, I have set it down with all belief that it occurred even as is here set forth. And I would have you believe, my sons, that the same Justice which punishes sin may also most graciously forgive it, and that no ban is so heavy but that by prayer and repentance it may be removed. Learn then from this story not to fear the fruits of the past, but rather to be circumspect in the future, that those foul passions whereby our family has suffered so grievously may not again be loosed to our undoing.
Знайте ж, що за часів Великого повстання (історію якого, написану вченим мужем лордом Кларендоном, я настійливо рекомендую вашій увазі) замок Баскервілів належав Гуго з цього ж роду, про якого можна було сказати, що чоловік він скажений, до того ж богохульник і безвірник. Сусіди, мабуть, пробачили б йому все це, беручи до уваги, що в наших місцях жили не святі, але Гуго мав схильність до безглуздих і жорстоких жартів, що зробило його ім'я притчею во язицех в усій Західній Англії. Трапилося так, що цей Гуго покохав (якщо тільки можна назвати його темну пристрасть таким світлим словом) дочку одного йомена 1, землі якого були поблизу маєтку Баскервілів. Але молода дівиця, відома своєю скромністю й доброчесністю, як тільки могла уникала його, бо боялася самого його гидкого ім'я. І от одного разу, а це було на Михайлів день, Гуго, взявши з собою п'ятьох чи шістьох своїх товаришів, непутящих гультяїв, прокрався в йоменську господу й викрав дівицю, коли там не було ні її батька, ні братів, про що Гуго добре знав. Повернувшись у замок, Гуго сховав дівчину в одному з горішніх покоїв, а сам з своїми друзями, як це в них було заведено, завів тривалу пиятику. Бідолашна дівчина мало не збожеволіла, чуючи співи, крики й страшне богохульство, що долинали до неї знизу, бо слова, вживані Гуго Баскервілем, коли він був під чаркою, за свідченнями тих, хто його знав, були такі, що могли занапастити душу будь-якої людини. Кінець кінцем, зовсім знетямившись від страху, вона зробила те, на що побоявся б зважитися навіть найсміливіший і найспритніший чоловік — з допомогою плюща, який вкривав (і все ще вкриває) південну стіну замку, вона спустилася вниз і подалася через вересове пустище до батьківської оселі, що була на відстані трьох льє від баскервільського замку.
"Know then that in the time of the Great Rebellion (the history of which by the learned Lord Clarendon I most earnestly commend to your attention) this Manor of Baskerville was held by Hugo of that name, nor can it be gainsaid that he was a most wild, profane, and godless man. This, in truth, his neighbours might have pardoned, seeing that saints have never flourished in those parts, but there was in him a certain wanton and cruel humour which made his name a byword through the West. It chanced that this Hugo came to love (if, indeed, so dark a passion may be known under so bright a name) the daughter of a yeoman who held lands near the Baskerville estate. But the young maiden, being discreet and of good repute, would ever avoid him, for she feared his evil name. So it came to pass that one Michaelmas this Hugo, with five or six of his idle and wicked companions, stole down upon the farm and carried off the maiden, her father and brothers being from home, as he well knew. When they had brought her to the Hall the maiden was placed in an upper chamber, while Hugo and his friends sat down to a long carouse, as was their nightly custom. Now, the poor lass upstairs was like to have her wits turned at the singing and shouting and terrible oaths which came up to her from below, for they say that the words used by Hugo Baskerville, when he was in wine, were such as might blast the man who said them. At last in the stress of her fear she did that which might have daunted the bravest or most active man, for by the aid of the growth of ivy which covered (and still covers) the south wall she came down from under the eaves, and so homeward across the moor, there being three leagues betwixt the Hall and her father's farm.
Трапилося так, що через якийсь час Гуго залишив гостей з наміром віднести своїй полонянці їсти й пити, можливо, в нього було на думці й щось гірше — але виявив, що клітка порожня, а пташка зникла. І тоді, треба гадати, в нього вселився диявол, бо, збігши сходами вниз до бенкетної зали, він скочив на стіл, ногами розкидав дзбани з вином і тарелі й загорлав перед своїм чарколюбним товариством, що ладен цієї ж ночі віддати тіло й душу силам зла, аби лише наздогнати дівчисько. І поки ті гультяї стояли, приголомшені люттю, від якої казився Гуго, хтось із них, мабуть, нечестивіший або п'яніший за інших, крикнув, що по сліду втікачки треба пустити собак. На це Гуго миттю вибіг із замку, наказуючи слугам осідлати його кобилу і спустити собак. Давши їм понюхати хустку, яка належала дівчині, він таким чином пустив їх по її сліду і разом з усією зграєю, що люто гавкала, поскакав через залите місячним світлом мохове болото.
"It chanced that some little time later Hugo left his guests to carry food and drink--with other worse things, perchance--to his captive, and so found the cage empty and the bird escaped. Then, as it would seem, he became as one that hath a devil, for, rushing down the stairs into the dining-hall, he sprang upon the great table, flagons and trenchers flying before him, and he cried aloud before all the company that he would that very night render his body and soul to the Powers of Evil if he might but overtake the wench. And while the revellers stood aghast at the fury of the man, one more wicked or, it may be, more drunken than the rest, cried out that they should put the hounds upon her. Whereat Hugo ran from the house, crying to his grooms that they should saddle his mare and unkennel the pack, and giving the hounds a kerchief of the maid's, he swung them to the line, and so off full cry in the moonlight over the moor.
Приятелі його якийсь час стояли пороззявлявши роти, не здатні зрозуміти, чого знялася вся ця метушня. Але незабаром вони збагнули своїм задурманеним вином розумом, якого гатунку подія може відбутися на вересовому пустищі. Тут закрутилась веремія, всі закричали, одні вимагали пістолети, другі коней, треті ще дзбан вина. Потім поступово до їхніх очманілих голів повернулося трохи здорового глузду, і всі вони, числом тринадцять, скочили на коней і кинулися наздоганяти Гуго. Місяць світив яскраво, і вони, вишикувавшись в один ряд, швидко скакали вперед у той бік, куди дівиця повинна була кинутися неодмінно, якщо хотіла дістатися власної домівки.
"Now, for some space the revellers stood agape, unable to understand all that had been done in such haste. But anon their bemused wits awoke to the nature of the deed which was like to be done upon the moorlands. Everything was now in an uproar, some calling for their pistols, some for their horses, and some for another flask of wine. But at length some sense came back to their crazed minds, and the whole of them, thirteen in number, took horse and started in pursuit. The moon shone clear above them, and they rode swiftly abreast, taking that course which the maid must needs have taken if she were to reach her own home.
Вони проскакали з милю або й дві, коли зустріли на пустищі нічного пастуха і спитали його, чи не бачив він погоню. Чоловік той, як розповідають, перелякався до нестями і спочатку не годен був здобутися й на слово, але кінець кінцем сказав, що він справді бачив нещасну дівицю, по слідах якої бігли собаки. «Та я бачив не тільки це,— додав він,— бо Гуго Баскервіль проскакав повз мене на своїй чорній кобилі, а за ним мовчки гнався страшний псяюра, нехай сохра-нить і помилує мене Бог від такої напасті». П'яні гуляки облаяли пастуха й поїхали далі. Але дуже скоро у них мороз пішов поза шкірою, бо вони почули тупіт копит і слідом за цим повз них пробігла ворона кобила, вся в піні й без вершника, а повіддя волочилося по землі. Тоді гуляки з'їхалися в гурт, тому що їх охопив великий страх, але вони все ще рухалися пустищем далі, хоч кожний з них, якби був сам, з радістю повернув би коня назад. Повільно їдучи, вони, нарешті, наздогнали собак. Ті, хоч їхня хоробрість і чиста порода були відомі, збившись докупи, скавулили біля горловини чи спуску в глибоку западину на пустищі; деякі з них, скрадаючись, тікали, деякі, наїживши шерсть, невідривно дивилися у вузьку улоговину.
"They had gone a mile or two when they passed one of the night shepherds upon the moorlands, and they cried to him to know if he had seen the hunt. And the man, as the story goes, was so crazed with fear that he could scarce speak, but at last he said that he had indeed seen the unhappy maiden, with the hounds upon her track. 'But I have seen more than that,' said he, 'for Hugo Baskerville passed me upon his black mare, and there ran mute behind him such a hound of hell as God forbid should ever be at my heels.' So the drunken squires cursed the shepherd and rode onward. But soon their skins turned cold, for there came a galloping across the moor, and the black mare, dabbled with white froth, went past with trailing bridle and empty saddle. Then the revellers rode close together, for a great fear was on them, but they still followed over the moor, though each, had he been alone, would have been right glad to have turned his horse's head. Riding slowly in this fashion they came at last upon the hounds. These, though known for their valour and their breed, were whimpering in a cluster at the head of a deep dip or goyal, as we call it, upon the moor, some slinking away and some, with starting hackles and staring eyes, gazing down the narrow valley before them.
Вершники зупинилися, тепер, як ви можете здогадатися, вони були набагато тверезіші, ніж тоді, коли вирушали в дорогу. Більшість не бажала їхати далі, але троє з них, найхо-робріших або, можливо, найп'яніших, поїхали вниз горловиною западини. Западина поширшала і перетворилася на улоговину, де вони побачили два великих кам'яних стовпи, поставлені,— вони ще стоять і досі,— якимись нині забутими людьми в стародавні часи. Місяць яскраво освітлював невеличку галявину, а посеред неї лежала нещасна дівиця, яка вмерла від страху й виснаження сил. Але волосся на головах цих трьох відчайдухів заворушилося не тому, що вони побачили мертве тіло дівчини, і не тому також, що поряд з ним лежало тіло Гуго Баскервіля, ні, їх нажахала бридка потвора, величезний чорний звір, з вигляду собака, але більший за будь-якого собаку, що його коли-небудь бачило око смертного,— цей звір стояв над Гуго, вчепившись йому в горло. Поки вони дивилися, звір розірвав Гуго Баскервілю горло й повернув до них свою морду — очі в нього горіли, з пащі капала кров, і гуляки з криком рвонули з копита через пустище. Один з них, кажуть, від побаченого вмер тієї самої ночі, а двоє інших до кінця своїх днів були несповна розуму.
"The company had come to a halt, more sober men, as you may guess, than when they started. The most of them would by no means advance, but three of them, the boldest, or it may be the most drunken, rode forward down the goyal. Now, it opened into a broad space in which stood two of those great stones, still to be seen there, which were set by certain forgotten peoples in the days of old. The moon was shining bright upon the clearing, and there in the centre lay the unhappy maid where she had fallen, dead of fear and of fatigue. But it was not the sight of her body, nor yet was it that of the body of Hugo Baskerville lying near her, which raised the hair upon the heads of these three daredevil roysterers, but it was that, standing over Hugo, and plucking at his throat, there stood a foul thing, a great, black beast, shaped like a hound, yet larger than any hound that ever mortal eye has rested upon. And even as they looked the thing tore the throat out of Hugo Baskerville, on which, as it turned its blazing eyes and dripping jaws upon them, the three shrieked with fear and rode for dear life, still screaming, across the moor. One, it is said, died that very night of what he had seen, and the other twain were but broken men for the rest of their days.
Отака, сини мої, легенда про появу собаки, який відтоді заподіяв нашому роду стільки лиха. А записав я її тільки тому, що відоме таїть у собі менше жахливого, ніж здогади й натяки. Не можна також заперечувати, що багатьох з нашого роду спостигла сумна смерть, завжди нагла, кривава й таємнича. Нехай же Провидіння не обмине нас своєю безмежною ласкою, бо воно не може карати невинних після третього або четвертого коліна, як сказано в Святому Письмі. Цьому Провидінню, сини мої, я доручаю вас і раджу вам пораду остерігатися ходити пустищем у нічні години, коли бенкетують сили зла.
"Such is the tale, my sons, of the coming of the hound which is said to have plagued the family so sorely ever since. If I have set it down it is because that which is clearly known hath less terror than that which is but hinted at and guessed. Nor can it be denied that many of the family have been unhappy in their deaths, which have been sudden, bloody, and mysterious. Yet may we shelter ourselves in the infinite goodness of Providence, which would not forever punish the innocent beyond that third or fourth generation which is threatened in Holy Writ. To that Providence, my sons, I hereby commend you, and I counsel you by way of caution to forbear from crossing the moor in those dark hours when the powers of evil are exalted.
(Написав власною рукою Гуго Баскервіль для синів Роджера й Джона із забороною нічого не казати сестрі їхній Елізабет)».
"[This from Hugo Baskerville to his sons Rodger and John, with instructions that they say nothing thereof to their sister Elizabeth.]"
Закінчивши читати цю дивовижну повість, доктор Мортімер зсунув окуляри на лоба і втупився в містера Шерлока Холмса. Той позіхнув і кинув недопалок сигари в камін.
When Dr. Mortimer had finished reading this singular narrative he pushed his spectacles up on his forehead and stared across at Mr. Sherlock Holmes. The latter yawned and tossed the end of his cigarette into the fire.
— Ну то й що? — спитав він.
"Well?" said he.
— Хіба це не цікаво?
"Do you not find it interesting?"
— Цікаво для збирачів казок.
"To a collector of fairy tales."
Доктор Мортімер видобув з кишені складену в кілька разів газету.
Dr. Mortimer drew a folded newspaper out of his pocket.
— Добре, містере Холмсе, зараз ми дамо вам щось свіжіше. Ось у мене номер «Девоншірської хроніки» за чотирнадцяте травня цього року. В ньому вміщено короткий звіт про факти, виявлені у зв'язку із смертю сера Чарльза Баскервіля, що сталася за кілька днів раніше.
"Now, Mr. Holmes, we will give you something a little more recent. This is the Devon County Chronicle of May 14th of this year. It is a short account of the facts elicited at the death of Sir Charles Baskerville which occurred a few days before that date."
Мій друг трохи нахилився вперед, погляд у нього зробився уважним. Наш відвідувач повернув окуляри на старе місце й почав:
My friend leaned a little forward and his expression became intent. Our visitor readjusted his glasses and began:--
— «Недавня нагла смерть сера Чарльза Баскервіля, про якого говорили як про можливого кандидата від ліберальної партії на найближчих виборах в Середньому Девоншірі, засмутила все графство. Незважаючи на те, що сер Чарльз оселився в баскервільському замку порівняно недавно, своєю доброзичливістю й шляхетністю він встиг здобути любов і пошану всіх, кому доводилося мати з ним справу. В наші дні nouveaux riches приємно мати перед очима випадок, коли нащадок старовинного роду, що занепав у нещасливі для себе часи, зміг власними силами набути багатства і обернути його на відновлення колишньої знатності свого родоводу. Сер Чарльз, як це добре відомо, збив значні суми грошей, взявши вдалу участь у ділових операціях у Південній Африці. Вчинивши розумніше, ніж ті люди, які не можуть зупинитися доти, доки колесо фортуни не повернеться проти них, він реалізував свої доходи й повернувся в Англію. Сер Чарльз оселився в баскервільському замку лише два роки тому, але всі говорять про те, якими великими були в нього плани щодо перебудови й різних удосконалень родинного гнізда, перервані його смертю. Не маючи дітей, він відкрито висловлював бажання, щоб його багатство було корисним для всіх місцевих жителів, і в багатьох з них є особисті підстави оплакувати його передчасну кончину. Про щедрі пожертвування сера Чарльза на потреби благодійності як місцевої, так і в масштабах усього графства, неодноразово згадувалося на сторінках нашої газети.
"The recent sudden death of Sir Charles Baskerville, whose name has been mentioned as the probable Liberal candidate for Mid-Devon at the next election, has cast a gloom over the county. Though Sir Charles had resided at Baskerville Hall for a comparatively short period his amiability of character and extreme generosity had won the affection and respect of all who had been brought into contact with him. In these days of nouveaux riches it is refreshing to find a case where the scion of an old county family which has fallen upon evil days is able to make his own fortune and to bring it back with him to restore the fallen grandeur of his line. Sir Charles, as is well known, made large sums of money in South African speculation. More wise than those who go on until the wheel turns against them, he realized his gains and returned to England with them. It is only two years since he took up his residence at Baskerville Hall, and it is common talk how large were those schemes of reconstruction and improvement which have been interrupted by his death. Being himself childless, it was his openly expressed desire that the whole country-side should, within his own lifetime, profit by his good fortune, and many will have personal reasons for bewailing his untimely end. His generous donations to local and county charities have been frequently chronicled in these columns.
Не можна сказати, щоб слідство до кінця з'ясувало всі обставини, пов'язані зі смертю сера Чарльза, але воно поклало край чуткам, породженим місцевими забобонами. Не існує підстав для якихось припущень про злочин або про те, що смерть настала не з природної причини. Сер Чарльз був удівцем і людиною, так би мовити, з ексцентричним складом розуму. Незважаючи на свої чималі статки, він вирізнявся скромними потребами і вся внутрішня прислуга в Бас-кервіль-холі складалася з однієї подружньої пари на прізвище Беррімор,— чоловік виконував обов'язки дворецького, а жінка — економки. Їхні свідчення, підкріплені кількома друзями покійного, зводяться до того, що здоров'я сера Чарльза останнім часом помітно погіршало. Беррімори особливо підкреслюють, що він хворів на серце — це знаходило прояв у раптових змінах кольору його обличчя, задишці, гострих нападах нервової депресії. Доктор Джеймс Морті-мер, друг і домашній лікар покійного, дав такі самі свідчення.
"The circumstances connected with the death of Sir Charles cannot be said to have been entirely cleared up by the inquest, but at least enough has been done to dispose of those rumours to which local superstition has given rise. There is no reason whatever to suspect foul play, or to imagine that death could be from any but natural causes. Sir Charles was a widower, and a man who may be said to have been in some ways of an eccentric habit of mind. In spite of his considerable wealth he was simple in his personal tastes, and his indoor servants at Baskerville Hall consisted of a married couple named Barrymore, the husband acting as butler and the wife as housekeeper. Their evidence, corroborated by that of several friends, tends to show that Sir Charles's health has for some time been impaired, and points especially to some affection of the heart, manifesting itself in changes of colour, breathlessness, and acute attacks of nervous depression. Dr. James Mortimer, the friend and medical attendant of the deceased, has given evidence to the same effect.
Фактичний бік справи дуже нескладний. Сер Чарльз Баскервіль мав звичай щовечора гуляти перед сном знаменитою тисовою алеєю баскервільського замку. Подружжя Беррі-морів свідчить, що він ніколи не зраджував цій звичці. Четвертого травня сер Чарльз оголосив про свій намір наступного дня поїхати в Лондон і наказав Беррімору приготувати йому для цієї поїздки речі. Того вечора він, як звичайно, вийшов на свою вечірню прогулянку, під час якої завжди викурював сигару. Додому сер Чарльз більше не повернувся. О дванадцятій годині, виявивши, що вхідні двері стоять відчинені, Беррімор стривожився, засвітив ліхтар і пішов шукати свого хазяїна. Вдень пройшов дощ, і сліди сера Чарльза було на доріжці алеї добре видно. На півдорозі біля цієї алеї є хвіртка, яке веде на вересове пустище. Із слідів можна було зрозуміти, що сер Чарльз якийсь час стояв біля тієї хвіртки. Потім він пішов алеєю далі, і в самому її кінці було знайдено його тіло. Є одна деталь, яка ще не знайшла свого пояснення,— це твердження Беррімора про те, що характер слідів його хазяїна, починаючи від хвіртки, змінився: далі сер Чарльз ішов, очевидно, навшпиньках. В той час недалеко від алеї пустищем проходив якийсь Мерфі, циган-баришник, але він був, за його власними словами, п'яний як чіп. Цей циган каже, що чув крики, але не міг визначити, з якого боку вони до нього долинають. На тілі сера Чарльза ніяких ознак насильства не виявлено, і хоч медична експертиза відзначає неймовірну дисторсію обличчя — доктор Мортімер спочатку навіть відмовлявся вірити, що перед ним лежить справді його друг і пацієнт,— але це було розцінено як симптом, досить звичайний у випадках діспное, смерті від серцевої недостатності. Такий висновок зроблено в результаті розтину тіла, який виявив застарілу органічну хворобу серця, і слідство погодилося з даними медичної експертизи. І це добре, бо надзвичайно важливо, щоб спадкоємець сера Чарльза без перешкод оселився в Баскервіль-холі й продовжив його добрі діла, перервані таким сумним чином. Якби прозаїчні висновки слідства остаточно не поклали край романтичним домислам, що поширилися у зв'язку з цією подією, то для Баскервіль-холу важко було б знайти нового хазяїна. Відомо, що найближчим родичем сера Чарльза Баскервіля є містер Генрі Баскервіль (якщо він іще живий), син меншого брата покійного. Генрі Баскервіль, ще молода людина, перебуває, за останніми даними, десь в Америці, а тому зроблено належні запити з метою повідомити його про одержану ним спадщину».
"The facts of the case are simple. Sir Charles Baskerville was in the habit every night before going to bed of walking down the famous Yew Alley of Baskerville Hall. The evidence of the Barrymores shows that this had been his custom. On the 4th of May Sir Charles had declared his intention of starting next day for London, and had ordered Barrymore to prepare his luggage. That night he went out as usual for his nocturnal walk, in the course of which he was in the habit of smoking a cigar. He never returned. At twelve o'clock Barrymore, finding the hall door still open, became alarmed, and, lighting a lantern, went in search of his master. The day had been wet, and Sir Charles's footmarks were easily traced down the Alley. Half-way down this walk there is a gate which leads out on to the moor. There were indications that Sir Charles had stood for some little time here. He then proceeded down the Alley, and it was at the far end of it that his body was discovered. One fact which has not been explained is the statement of Barrymore that his master's footprints altered their character from the time that he passed the moor-gate, and that he appeared from thence onward to have been walking upon his toes. One Murphy, a gipsy horse-dealer, was on the moor at no great distance at the time, but he appears by his own confession to have been the worse for drink. He declares that he heard cries, but is unable to state from what direction they came. No signs of violence were to be discovered upon Sir Charles's person, and though the doctor's evidence pointed to an almost incredible facial distortion--so great that Dr. Mortimer refused at first to believe that it was indeed his friend and patient who lay before him--it was explained that that is a symptom which is not unusual in cases of dyspnoea and death from cardiac exhaustion. This explanation was borne out by the post-mortem examination, which showed long-standing organic disease, and the coroner's jury returned a verdict in accordance with the medical evidence. It is well that this is so, for it is obviously of the utmost importance that Sir Charles's heir should settle at the Hall and continue the good work which has been so sadly interrupted. Had the prosaic finding of the coroner not finally put an end to the romantic stories which have been whispered in connection with the affair, it might have been difficult to find a tenant for Baskerville Hall. It is understood that the next of kin is Mr. Henry Baskerville, if he be still alive, the son of Sir Charles Baskerville's younger brother. The young man when last heard of was in America, and inquiries are being instituted with a view to informing him of his good fortune."
Доктор Мортімер склав газету і знову сховав її в кишеню.
Dr. Mortimer refolded his paper and replaced it in his pocket.
— Ось загальновідомі факти, містере Холмсе, опубліковані в зв'язку із смертю сера Чарльза Баскервіля.
"Those are the public facts, Mr. Holmes, in connection with the death of Sir Charles Baskerville."
— Повинен подякувати вам за те,— відповів Шерлок Холмс,— що ви звернули мою увагу на справу, яка, безумовно, не позбавлена певної цікавості. Свого часу я помітив повідомлення про неї в газетах, але тоді був такий заморочений історією з ватіканськими камеями і так старався допомогти папі, що проґавив кілька цікавих випадків в Англії. Ви кажете, в цій статті викладено загальновідомі факти про смерть сера Чарльза Баскервіля?
"I must thank you," said Sherlock Holmes, "for calling my attention to a case which certainly presents some features of interest. I had observed some newspaper comment at the time, but I was exceedingly preoccupied by that little affair of the Vatican cameos, and in my anxiety to oblige the Pope I lost touch with several interesting English cases. This article, you say, contains all the public facts?"
— Так.
"It does."
— Тоді познайомте мене не із загальновідомими фактами,— Холмс відкинувся на спинку крісла і склав пальці рук пучками один до одного з байдужим і безстороннім виразом обличчя.
"Then let me have the private ones." He leaned back, put his finger-tips together, and assumed his most impassive and judicial expression.
— Якщо я це зроблю,— почав доктор Мортімер, явно хвилюючись,— то скажу те, чого ще нікому не казав. Причина того, що я не повідомив про ці факти слідство, полягає в небажанні людини науки потрапити в ситуацію, коли може здатися, ніби вона підтримує загальнопоширені забобони. Ще одна причина в тому, що баскервільський замок, як твердили газети, залишився б без хазяїна, якби з'явились додаткові підтвердження його похмурої репутації. З цих двох причин я вирішив, що з мого боку буде правильним сказати менше, ніж мені відомо, бо зайва балакучість все одно не принесла б користі, але з вами, отут і зараз, я говоритиму цілком відверто.
"In doing so," said Dr. Mortimer, who had begun to show signs of some strong emotion, "I am telling that which I have not confided to anyone. My motive for withholding it from the coroner's inquiry is that a man of science shrinks from placing himself in the public position of seeming to indorse a popular superstition. I had the further motive that Baskerville Hall, as the paper says, would certainly remain untenanted if anything were done to increase its already rather grim reputation. For both these reasons I thought that I was justified in telling rather less than I knew, since no practical good could result from it, but with you there is no reason why I should not be perfectly frank.
Вересове пустище — це вкрай малолюдна місцевість, і тому тамтешні жителі дуже полюбляють спілкуватися. Саме завдяки цьому я часто бачився з сером Чарльзом Баскервілем. За винятком містера Френкленда, власника лефтер-ського замку, та ще містера Степлтона, натураліста, на багато миль навколо більше немає освічених людей. Серові Чарльзу більше подобалося самотнє життя, але його хвороба зблизила нас, цьому сприяла також спільність наших наукових інтересів. З Південної Африки він привіз дуже цікаві матеріали, і ми провели разом чимало чудових вечорів, обговорюючи порівняльну анатомію бушменів і готтентотів.
"The moor is very sparsely inhabited, and those who live near each other are thrown very much together. For this reason I saw a good deal of Sir Charles Baskerville. With the exception of Mr. Frankland, of Lafter Hall, and Mr. Stapleton, the naturalist, there are no other men of education within many miles. Sir Charles was a retiring man, but the chance of his illness brought us together, and a community of interests in science kept us so. He had brought back much scientific information from South Africa, and many a charming evening we have spent together discussing the comparative anatomy of the Bushman and the Hottentot.
Протягом останніх місяців мені ставало дедалі очевидніше, що нервова система сера Чарльза напружена до краю. Він узяв цю легенду, яку я вам оце прочитав, дуже близько до серця — настільки близько, що хоч і прогулювався в своїх власних володіннях, але ніщо не могло змусити його вийти ввечері на пустище. І хоч як неймовірно це може вам здатися, містере Холмсе, він був щиро переконаний в тому, що над його родом тяжіє жахливе прокляття, і ті відомості, які він мав можливість навести про своїх предків, справді не були втішними. Його постійно переслідувала думка про присутність чогось страшного, і він не раз питав мене, чи не бачив я під час своїх нічних візитів до хворих якої-небудь незвичайної істоти і чи не чув собачого гавкання. Останнє запитання сер Чарльз ставив мені особливо часто, і голос його при цьому тремтів від хвилювання.
"Within the last few months it became increasingly plain to me that Sir Charles's nervous system was strained to the breaking point. He had taken this legend which I have read you exceedingly to heart--so much so that, although he would walk in his own grounds, nothing would induce him to go out upon the moor at night. Incredible as it may appear to you, Mr. Holmes, he was honestly convinced that a dreadful fate overhung his family, and certainly the records which he was able to give of his ancestors were not encouraging. The idea of some ghastly presence constantly haunted him, and on more than one occasion he has asked me whether I had on my medical journeys at night ever seen any strange creature or heard the baying of a hound. The latter question he put to me several times, and always with a voice which vibrated with excitement.
Добре пам'ятаю свій вечірній приїзд до сера Чарльза десь тижнів за три перед тією фатальною подією. Він випадково був біля вхідних дверей. Я виліз із кабріолета, зупинився перед сером Чарльзом і раптом побачив, що він з невимовним жахом в очах дивиться кудись поверх мого плеча. Я різко крутнувся на місці, але встиг лише мигцем помітити, як щось схоже на чимале чорне теля промайнуло в кінці алеї. Сер Чарльз був такий схвильований і зляканий, що мені довелося піти туди, де пробігла та тварина, і подивитися, куди вона поділася. І хоч вона зникла без сліду, але сам цей випадок справив на мого друга якнайгірше враження. Я провів з сером Чарльзом цілий вечір, і саме тоді, щоб пояснити причину своїх переживань, він довірив мені цей манускрипт, який я вам прочитав. Я згадую цей дрібний епізод тільки тому, що він набуває певного значення в світлі трагедії, яка потім відбулася, але тоді я був твердо переконаний, що все це дрібниці і що хвилювання сера Чарльза безпідставне.
"I can well remember driving up to his house in the evening some three weeks before the fatal event. He chanced to be at his hall door. I had descended from my gig and was standing in front of him, when I saw his eyes fix themselves over my shoulder, and stare past me with an expression of the most dreadful horror. I whisked round and had just time to catch a glimpse of something which I took to be a large black calf passing at the head of the drive. So excited and alarmed was he that I was compelled to go down to the spot where the animal had been and look around for it. It was gone, however, and the incident appeared to make the worst impression upon his mind. I stayed with him all the evening, and it was on that occasion, to explain the emotion which he had shown, that he confided to my keeping that narrative which I read to you when first I came. I mention this small episode because it assumes some importance in view of the tragedy which followed, but I was convinced at the time that the matter was entirely trivial and that his excitement had no justification.
За моєю порадою, сер Чарльз збирався поїхати в Лондон. Серце у нього, я знав, було хворе, а тривога, в якій він постійно жив, хоч би яка химерна причина її викликала, дуже погано позначалася на його здоров'ї. Мені здавалося, що кілька місяців міського життя з його розвагами підуть серові Чарльзу на користь і він повернеться назад іншою людиною. Наш спільний друг містер Степлтон, який завжди дуже турбувався про здоров'я хазяїна Баскервіль-холу, був такої самої думки. І от в останню хвилину трапилося це жахливе нещастя.
"It was at my advice that Sir Charles was about to go to London. His heart was, I knew, affected, and the constant anxiety in which he lived, however chimerical the cause of it might be, was evidently having a serious effect upon his health. I thought that a few months among the distractions of town would send him back a new man. Mr. Stapleton, a mutual friend who was much concerned at his state of health, was of the same opinion. At the last instant came this terrible catastrophe.
Дворецький Беррімор, який знайшов тієї ночі тіло сера Чарльза, послав до мене верхи конюха Перкінса, а оскільки я допізна засидівся за роботою, то зміг швидко, не більше як за годину, добратися до Баскервіль-холу. Я перевірив і підтвердив усі факти, що потім згадувалися під час проведення слідства. Пройшов по слідах сера Чарльза всю тисову алею, оглянув місце біля хвіртки, де він, очевидно, зупинявся, помітив, як змінився після цього характер його слідів, звернув увагу на те, що чиїхось інших слідів, крім слідів Беррімора, поблизу на грубому піску алеї не було, нарешті уважно оглянув тіло, до якого ніхто до мого приїзду не доторкався. Сер Чарльз лежав долілиць, розкинувши руки і зануривши пальці в пісок, а риси його обличчя спотворились від якогось надмірного переживання настільки, що я насилу впізнав його. Ніяких фізичних ушкоджень на тілі я не виявив. Але на слідстві Беррімор дав одне помилкове свідчення. Він сказав, що на землі навколо тіла слідів не було. Він просто їх не помітив. Проте я помітив — недалеко від тіла — свіжі й чіткі...
"On the night of Sir Charles's death Barrymore the butler, who made the discovery, sent Perkins the groom on horseback to me, and as I was sitting up late I was able to reach Baskerville Hall within an hour of the event. I checked and corroborated all the facts which were mentioned at the inquest. I followed the footsteps down the Yew Alley, I saw the spot at the moor-gate where he seemed to have waited, I remarked the change in the shape of the prints after that point, I noted that there were no other footsteps save those of Barrymore on the soft gravel, and finally I carefully examined the body, which had not been touched until my arrival. Sir Charles lay on his face, his arms out, his fingers dug into the ground, and his features convulsed with some strong emotion to such an extent that I could hardly have sworn to his identity. There was certainly no physical injury of any kind. But one false statement was made by Barrymore at the inquest. He said that there were no traces upon the ground round the body. He did not observe any. But I did--some little distance off, but fresh and clear."
— Сліди?
"Footprints?"
— Сліди.
"Footprints."
— Чоловічі чи жіночі?
"A man's or a woman's?"
Доктор Мортімер на мить якось дивно подивився на нас і майже пошепки відповів:
Dr. Mortimer looked strangely at us for an instant, and his voice sank almost to a whisper as he answered:--
— Містере Холмсе, то були сліди величезного собаки!
"Mr. Holmes, they were the footprints of a gigantic hound!"